— Уявляєш, я влітку онучку до себе в село на цілих три тижні забирала! Малину, полуницю їли, на річку ходили… Це взагалі було якесь диво, бо до того мені дитину видавали суворо по годинах, як ліки в аптеці. Розгадка виявилася куди прозаїчнішою: новий Олін чоловік, до якого вона так палко втекла, теж раптом зустрів «кохання всього свого життя»

Наливши сусідці ще чашечку духмяного трав’яного чаю, Поліна Миколаївна важко зітхнула, поправила пасмо сивіючого волосся і стиха, але з неабиякою емоцією почала:

— Учора як заявилися до мене всім табором із цією своєю новиною, то я, віриш, ледь за одвірок не вхопилася, щоб на підлогу не осісти. Аж в очах потемніло! Та я ж, звісно, мовчати не стала, ти мене знаєш.

— Виставила за двері? Образилися, мабуть? — співчутливо похитала головою подруга.

— Аякже, виставила! Я тій Олі прямо в очі сказала: готова бачити у своїй хаті лише рідного сина та свою єдину кровиночку — онучку. А з нею, після всього того болота, через яке вона нас протягла, — ніяких справ мати не хочу.

А притягти сюди ще й малого від іншого чоловіка… Це вже, вибачте, нахабство вищого ґатунку! Син хай собі як знає, це його життя, а мені чужих дітей і за мільйон гривень не треба.

Син, звісно, надувся як миша на крупу. Згріб усю ту свою «нову-стару» родину в оберемок, крутнувся на п’ятах і так дверима грюкнув, аж шибки забряжчали.

Але Поліна Миколаївна стоїть на своєму, мов кремінь.

Перестане син спілкуватися? Що ж, його свята воля, силоміць милим не будеш. Добре хоч донька ще є, розрада на старість. А от пробачити Олі таке знущання — то вже вище людських сил.

Одружилися вони з Олею ще тринадцять років тому. Йому тоді двадцять п’ять виповнилося, їй — двадцять три, зовсім іще зелені. Поліна Миколаївна тоді, по суті, сама витягнула на собі їхнє житлове питання: всі свої заощадження до копієчки віддала на перший внесок.

Сваха ж тільки руками розвела: мовляв, вибачайте, в кишенях гуляє вітер, нічим не поможу.

Взяли молодята двокімнатну квартиру в кредит. Минув час, у родині з’явилася дитинка — чудова дівчинка, мамина й татова втіха, якій зараз уже вісім рочків.

І все б нічого, жити б та радіти, але щойно невістка вийшла з декрету на роботу, в хаті почалося справжнє пекло.

— То вже потім, звісно, вилізло шило з мішка, — гірко всміхається жінка. — Знайшовся в нашої Олі на роботі колега. Таке вже неземне кохання спалахнуло, що законний чоловік раптом став і не такий, і не сякий.

Ну, здавалося б: зустріла ти своє велике щастя — то сядь, поговори з чоловіком по-людськи, збери валізи та йди собі з Богом у нове життя. То ні ж! Нащо було ті концерти влаштовувати?

А концерти були ще ті. Оля робила все, щоб не вона пішла, а щоб чоловік сам не витримав і залишив сім’ю.

Вічні причіпки, сльози на порожньому місці, демонстративно холодні вечері — виживала, як уміла. Та врешті-решт син просто випадково побачив її з тим кавалером.

Скандал зчинився до небес! Жінка тоді кричала, що син взагалі не чоловік, а потім…

— А потім ця мадам спробувала дотиснути мого Андрія, щоб він просто зібрав лахи й залишив їй квартиру! Там той кредит доплатити — кіт наплакав залишалося, враховуючи, що я своїми кревними гривнями половину вартості тої квартири покрила! — в очах Поліни Миколаївни знову спалахує гнів.

— І що, отак просто взяти й подарувати все? Дзуськи! Документи були на нас, тож вирішили: будемо ділитися через суд.

Суди за розлучення та майно тягнулися, мов та гума, майже два роки.

Розлучили-то їх швидко, а от ділилися вони довго і з кров’ю. Колишня невістка за той час встигла і заміж за свого коханця вискочити, і в новій сім’ї в неї теж з’явилася дитинка. Суд син виграв.

Олі присудили грошову компенсацію за її частку, і ті гроші, знову ж таки, збирали по всіх родичах, щоб швидше від неї відкупитися.

Зараз син той кредит благополучно закрив, потроху віддає борги рідні.

У колишньої невістки підростає синок. До речі, щоб бачитися з рідною онучкою, нам теж довелося оббивати пороги судів — по-доброму Оля дівчинку не давала, всі нерви вимотала. Та десь із рік тому вся її войовничість раптом кудись випарувалася.

— Уявляєш, я влітку онучку до себе в село на цілих три тижні забирала! Полуницю, малину їли, на річку ходили… Це взагалі було якесь диво, бо до того мені дитину видавали суворо по годинах, як ліки в аптеці, — хитає головою оповідачка.

— Може, просто втомилася нерви тріпати? — припустила тоді подруга.

Але розгадка виявилася куди прозаїчнішою: новий Олін чоловік, до якого вона так палко втекла, теж раптом зустрів «кохання всього свого життя».

Пішло-поїхало — чергове розлучення. Оля якийсь час поневірялася в матері з двома дітьми, а тепер…

— А тепер ця краля вирішила, що кращого за мого сина у світі немає! — у голосі Поліни Миколаївни звучить їдкий сарказм. — І це після всього того бруду, що вона на нього вилила? Після тих згаяних нервів і грошей, які вона через суд з нас витягла? А найголовніший «бонус» — тепер до нас у придане йде ще й малий від іншого чоловіка!

— Ой, Господи, і де в тих чоловіків розум? — бідкається подруга. — Син твій чим думає? Нащо йому знову те ярмо на шию?

А син заявив матері прямо: мовляв, досі Олю кохаю.

І що в цій ситуації думає він передусім про доньку, якій з вітчимом жилося несолодко, і що дитині краще рости в повноцінній сім’ї, біля рідного батька. А чужа дитина?

Ну що ж, мовляв, багато чоловіків беруть жінок із дітьми від минулих шлюбів, нічого страшного.

— Так то ж від минулих! — ніяк не може збагнути логіку рідного сина Поліна Миколаївна. — А не від тих кавалерів, з якими дружина їм роги наставляла! І уявляєш, заявив мені, що вони знову розписуються. Щоб, мовляв, «нормальна сім’я» була. От сліпий, нічому життя не вчить!

Яка в них уже може бути нормальна сім’я, скажи мені на милість? Ми ту квартиру ледь відгризли в цієї особи, а він знову з нею до РАЦСу зібрався!

— Мамо, — каже син, зітхаючи. — Ну от така в мене доля. Прийми, будь ласка, мій вибір. Зрештою, Оля — мати твоєї улюбленої онучки…

Та для Поліни Миколаївни мухи — окремо, котлети — окремо.

Онучка — то святе, а Оля з її новим малим — то вже зась. Хоче син? Хай знову лізе в ту саму річку, хай знову обпікається. Вона, свекруха, цю «нову-стару» невістку на поріг пускати не збирається, а тим паче вдавати, що в неї тепер раптом з’явився ще один «онучок».

— Так, навіть ціною того, що син відвернеться! — рішуче каменяріє жінка. — Заборонять із рідною онучкою бачитися? Що ж… Мені по судах ходити вже не звикати. Буду знову бачитися по годинах. Але без цієї невістки в моїй хаті!

Отакий непростий життєвий клубок розплутує наша читачка пані Поліна, і в цій сповіді стільки материнського болю, що важко залишатися осторонь.

Життя часом закладає такі круті віражі, де межа між умінням прощати та збереженням власної гідності стає надто крихкою. Цікаво, а чи завжди варто давати людям другий шанс, коли довіра вже одного разу розбилася на друзки?