Любов Петрівна не здіймала галасу, коли Назар привів у хату дружину, але по очах було видно — радості там було, як кіт наплакав. Надійка, невістка, здавалася їй надто швидкою, гучною, готувала «без душі», вдягалася не так, виглядала не за етикетом, і дивилася якось… не по-нашому.
Одне слово, якби Назар вибрав іншу, Любов Петрівна б раділа. Але син вибрав, тож вона стиснула зуби й промовчала.
Люба виховувала сина сама. Доля так розпорядилася, що чоловіка поруч не було — Назар з’явився на світ без вінця та обручки. Вона довго вірила обіцянкам колишнього коханого, але зрештою залишилася сама.
У відчай не впала — усі свої сили, усю ніжність і кожен зароблений гріш кинула на вівтар виховання свого Назарчика.
Любов Петрівна пам’ятала кожну мить: як він учився тупотіти ніжками, як уперше вимовив «мама». Як вона розповідала йому казки вечорами, засинаючи поруч.
Коли син підріс, вони часто засиджувалися за вечерею. Вона слухала, як він з азартом розповідав про школу, про друзів, про першу дівочу симпатію. Ті розповіді часом були по-дитячому наївними, кумедними, але вона жила ними.
Всі успіхи сина сприймала як власну перемогу — груди аж розпирало від гордості. А от невдачі… їх вона теж брала на свій рахунок і завжди намагалася підставити плече.
Пам’ятала вона і його дитячі хвороби. Бувало, сиділа біля ліжка до самого ранку, гладила по гарячій голові, серце в п’яти ховалося від кожного його стогону.
У такі хвилини їй здавалося, що світ несправедливий — ну чому діти мають страждати? Хотіла б усю його неміч забрати собі, аби тільки він усміхався. Назар, попри жар, бачив мамині сльози й шепотів:
— Матусю, все буде добре, не плач.
І тепер, коли він уже став дорослим чоловіком, вона все одно бачила в ньому свого хлопчика, якому потрібна її порада та опіка.
Тому, коли Назар одружився, Любов Петрівна відчула, як у хаті оселилася пустка. Сама думка про те, що син тепер не з нею вечерятиме, не ділитиметься новинами, викликала в душі тягучий, гіркий сум.
Вона намагалася цього не показувати, але десь глибоко всередині було боляче. Може, то був і егоїзм, але Люба нізащо б собі в цьому не зізналася.
Так, вона не злюбила Надійку. Звинувачувала її в тому, що та «вкрала» Назара, хоча розумом і розуміла — це життя. Не ця невістка, то інша була б поруч із сином. Але невістку вона призначила головною винуватицею всіх своїх бід.
Любов Петрівна не могла приховати антипатії, хоч і вдавала, що все гаразд. Кожне слово невістки, кожен її жест викликали роздратування, а за натягнутою посмішкою світився холод.
Надійка відчувала цю кригу і поступово почала уникати спілкування. Час від часу вони з Назаром заходили «на чай», але дуже швидко втікали, посилаючись на якісь термінові справи. Зустрічі ставали дедалі коротшими, а розмови — порожніми, про погоду та ціни.
Молоді перестали ділитися планами, а сам Назар став якимось відчуженим.
Люба не впізнавала власну дитину. Грішним ділом навіть думала — чи не приворожила його та Надька? Невисловлені образи росли в душі, як бур’ян після дощу.
І ось одного разу Назар із Надійкою прийшли до Любові Петрівни з новиною — у їхньому домі невдовзі оселиться щастя, вони чекають на маля. Любов Петрівна, замість того щоб зрадіти, не втрималася і різко кинула невістці:
— А ти впевнена, що воно тобі треба? Може, не варто псувати життя ні моєму синові, ні собі.
Слова вдарили, наче батіг. Навіть сама Люба не одразу злякалася того, що сказала. Вона просто не могла позбутися відчуття, що Надійка, яка так невдало втрутилася в їхнє з сином життя, тепер остаточно все руйнує.
Надійка змовчала, тільки з обличчя спала вся кров, а очі, що завжди світилися добротою, затуманилися сльозами. Назар же вперше за все життя подивився на матір не як на рідну людину, а як на чужу, злу жінку.
— Це ж скільки отрути треба мати в серці, щоб таке сказати моїй дружині, — відповів він холодно.
Він став на захист своєї сім’ї, і Любу це обпекло найдужче. Назар ніколи не говорив із нею так твердо й відсторонено. Коли вони пішли, навіть не попрощавшись, Любов Петрівна довго сиділа в тиші, яку можна було різати ножем.
«Це все вона… — з гіркотою думала Люба. — Якби не вона, Назар би так не заговорив. Накрутила його, наспівала у вуха. А тепер і зовсім мене викреслила».
Вона довго не могла прийняти просту істину — вона сама відштовхнула сина. Чекала, що він подзвонить, вибачиться. Минали тижні. Вона писала короткі повідомлення: «Як ти?», «Чи пообідав?», «Зайди, я спекла твій улюблений пиріг із вишнею».
Але у відповідь — глуха тиша. Гордість не дозволяла набрати номер першою.
Дім став занадто тихим, і вперше Любов Петрівна відчула, що таке справжня самотність.
Тієї ночі, коли до неї нарешті прийшло усвідомлення помилки, вона не стулила очей. Крутилася, згадувала кожне слово того фатального вечора, бачила перед собою бліде обличчя невістки та застиглий погляд сина.
Вранці, наливаючи каву, раптом подумала: «А якщо спробувати по-іншому?»
Вирішила не писати довгих пояснень і не просити вибачення «в лоб» — не в її це характері. Але зробити щось тепле вона могла. Цілий тиждень Любов Петрівна в’язала крихітний светрик для майбутнього онука.
Хто-хто, а маля точно не винне в дорослих чварах. Дивно, але думки про дитинку її зігріли.
В день, коли Люба зважилася на крок до примирення, вона спекла свій найкращий пиріг. Акуратно все спакувала, поклала светрик і маленьку записку, як колись, коли Назар був школярем: «Якщо захочеш — я поруч. Завжди. Мама».
Віднесла пакунок до їхніх дверей, подзвонила у дзвінок і швидко пішла, не чекаючи, поки відчинять. Спускаючись сходами, вона вперше за довгий час відчула полегшення. Особливих надій не плекала — була готова до того, що її дар не приймуть.
Телефон задзвонив увечері. На екрані світилося таке рідне: «Назарчик». Пальці затремтіли.
— Алло, синку…
— Мамо, дякуємо за пиріг, — голос був рівний, без докорів, але й без колишнього тепла. — Надійка спробувала, каже — дуже смачно. І… дякує за светрик. Вона розплакалася, якщо чесно.
Люба завмерла. Слова застрягли в горлі. Вона не очікувала, що Надійка… прийме це. Що не відштовхне. Їй здавалося, що невістка стане стіною, не дасть синові й слова мовити матері.
— Передай їй… передай, що я не хотіла бути злою. Я просто… я боялася, що втрачу тебе. А тепер розумію — сама себе в кут загнала.
На тому кінці була довга пауза. Потім Назар сказав м’яко:
— Мамо, ти нікого не втрачала. Просто перестань воювати. Надійка не ворог. Вона за нас усіх переживає… Чесно кажучи, я б не наважився дзвонити, якби вона не попросила.
Любов Петрівна була приголомшена. Чому Надійка, якій вона кинула в обличчя такі жорстокі слова, не тільки прийняла гостинець, а й зворушилася светриком?
Вона прокручувала це в голові знову й знову. Всередині ворухнулося щось незвичне — розгублене захоплення.
«Вміє прощати. Не дурна, як я думала, — майже з іронією зауважила Люба, присідаючи на ліжко.
— Може, у неї просто серце більше за моє?..»
І раптом стало соромно. Не тільки перед невісткою, а й перед собою. Вона нарешті побачила: весь цей час вона боролася не з Надійкою, а зі своїм власним страхом бути непотрібною.
Боялася, що її замінять, забудуть. Але ніхто не збирався її витісняти. Надійка просто була новою частиною життя її сина.
Наступного дня Любов Петрівна взяла себе в руки й сама подзвонила невістці.
— Надійко, добрий день. Я подумала… може, я якось зайду до вас? Посидимо трохи. Якщо ти, звісно, не проти.
Надійка помовчала, а потім відповіла тихим голосом:
— Звісно, приходьте. Я буду рада. Справді.
Люба не очікувала, що це буде так легко і водночас так хвилююче. Вони домовилися на вихідні. Вперше за довгий час Люба відчула не самотність, а солодке очікування.
Вона дістала стару кулінарну книгу й почала вибирати рецепт — уже не щоб «довести», а щоб просто порадувати.
Коли готувала, згадувала, як вважала Надійку безсердечною. А тепер ця «чужа» жінка приймала її так, ніби нічого й не сталося. Без повчань, без образливої поблажливості. По-простому.
«Я б так не змогла… — думала Люба. — Я б заховала образу. А вона…» Люба зрозуміла: вона бачила в невістці суперницю, яка відібрала сина, і зовсім не помічала в ній Людини. Надійка не перемагала її, бо просто не вела ніяких протистоянь.
— Може, вона й справді йому до душі. І знаєш, Назаре… мабуть, ти не помилився у своєму виборі, — промовила вона вголос, вперше тепло всміхнувшись.
На вихідні Любов Петрівна прийшла до молодих із повними сумками. Надійка відчинила двері.
— Назар ще на роботі, — сказала вона, забираючи пакети. — То й добре. Я до тебе.
Вони опинилися на кухні. Пили чай, обговорювали якісь дрібниці: погоду, роботу, квіти на підвіконні. Складалося враження, що тих темних тижнів і не було.
— Як ти себе почуваєш? — нарешті тихо запитала Люба.
— Все гаразд, дякую, що запитали. Мені приємно від вашої уваги.
— Я… я тебе не прийняла тоді. Наговорила зайвого. Прости мені, дитино, якщо зможеш… — голос Любові Петрівни зрадницьки затремтів.
— Ми ж сім’я, — відповіла Надійка. — А в сім’ї головне — вміти почати все з чистого аркуша. Тим паче, у нас скоро буде маля. Ваша допомога нам буде дуже потрібна. Ви ж у нас одна.
Любов Петрівна витерла сльозу. Їй так захотілося стати для майбутнього онука чи онучки найкращою у світі бабусею. Вона раптом зрозуміла: пора перестати боятися самотності.
Не треба чіплятися за минуле, коли майбутнє вже стукає у двері.
Надійка була сиротою, Люба це знала. І лише тепер вона подумала, що ця дівчина, яку вона вважала чужою, мабуть, усе життя мріяла про маму так само сильно, як Люба мріяла бути потрібною синові. Їм справді не було чого ділити.
Цю історію нам прислала читачка, і вона якнайкраще нагадує нам стару істину: «Не той друг, хто медом маже, а той, хто правду в очі каже», але ще кращий той, хто вміє цю правду пробачити. Часом ми так завзято захищаємо свою «територію» любові, що не помічаємо, як будуємо навколо себе тюрму із самотності.
А як ви вважаєте, чи повинна мати першою йти на примирення з невісткою, навіть якщо вважає себе правою, чи мудрість якраз і полягає в тому, щоб зробити крок назустріч заради спокою в домі?
