Мене звати Катя, і мені всього 18 років, але життя вже випробовує мене на міцність. Весь цей час я жила з мамою в маленькій квартирі, що дісталася нам від бабусі.
Мама була для мене всім — вона і подруга, і наставниця. Та рік тому все змінилося. Мама вийшла заміж, і наше життя почало котитися в прірву. Її новий чоловік, Микола, виявився зовсім не таким, як вона про нього розповідала. Замість спокійного сімейного життя ми отримали щоденні скандали та сльози.
Микола почав піднімати на мене руку. Він завжди знаходив причину для сварки, і це стало нестерпним. Я не могла більше залишатися в цій атмосфері ненависті, тому вирішила забрати наших вихованців — двох котів і собаку — і поїхати на сільську дачу до свого батька. Він жив у глухому селі, де єдиним джерелом цивілізації був старий телевізор. Але вибору в мене не було.
Тепер моє життя перетворилося на щоденний марафон. Я навчаюся в університеті, і дорога від села до міста займає кілька годин.
В село не ходять електрички, і автобус тільки один на день — зранку о шостій і ввечері о дев’ятій. Батько возить мене машиною, коли може, але це теж рідкість. Мій ранок починається о 4:30, а додому я повертаюся вже за північ. У вихідні я майже не виходжу з дому, бо без тата ніяк не доберусь до міста. Це життя на межі виживання, і я відчуваю, що не можу так довго витримати.
Одного дня сталося те, чого ніхто не чекав. Моя прабабуся раптово загинула, і її невелика квартира в центрі столиці за законом перейшла до мене.
Це було шоком для всіх, адже бабуся ніколи не говорила про свої плани на спадок. Незабаром на порозі з’явилася моя сестра Іра і наша бабуся з заявою, що квартира належить їм. Вони сказали, що прабабуся мріяла віддати це житло Ірі ще до мого народження, і тому я повинна поступитися. Я не хотіла сваритися і дозволила Ірі в’їхати туди, але почуття несправедливості почало гризти мене зсередини.
Іра завжди була моєю опорою. Вона багато робить для нашої сім’ї, допомагає мамі, працює на двох роботах. Коли вона отримала квартиру, одразу ж почала облаштовувати її з нуля, витрачаючи свої сили й кошти. Я бачила, як вона намагається, і тому не могла сказати їй “ні”. Але щоразу, коли я думала про це, почуття провини і образи змішувалися в мені.
Тато, єдина людина, яка завжди була на моєму боці, теж говорив, що прабабуся хотіла залишити квартиру мені. І ось нещодавно подзвонила двоюрідна бабуся, яку я навіть не знала, і підтвердила це. Вона сказала, що прабабуся говорила тільки про мене, і що я маю право на це житло.
Я люблю свою сестру, але життя в селі стало нестерпним. Там немає навіть нормального туалету — все на вулиці. Найближчий магазин за шість кілометрів, і кожна поїздка до міста стає справжнім випробуванням.
Грошей з моєї роботи вистачає лише на проїзд і допомогу татові. Я відчуваю, що вже не можу так жити. Постійний стрес і втома позбавляють мене сил на навчання, я буквально виживаю. І думка про те, що я могла б мати власний дах над головою, ще більше підсилює це почуття несправедливості.
Я розумію, що якщо після закінчення університету попрошу Іру з’їхати, вона не пробачить мене. Вона вже сказала, що категорично проти мого переїзду зараз. Жити разом ми теж не можемо, бо рано чи пізно одна з нас вийде заміж, і конфлікти неминучі. Але хіба це справедливо, що я повинна відмовитися від своєї єдиної можливості на нормальне життя?
Мені соромно скаржитися, бо в багатьох людей життя набагато гірше, але я просто хочу жити, а не виживати. Я хочу власний дім, хочу повернутися до нормального графіка, хочу відчувати, що це моє життя, а не постійна гонка на витривалість.
Але чи маю я на це право? Чи не стану я поганою людиною, якщо вирішу забрати те, що, можливо, належить мені за законом, але буде віднято у моєї сестри? І чи варто мені починати відкладати на перший внесок іпотеки і просто відмовитися від цієї квартири?
Я боюся конфлікту, боюся зіпсувати стосунки з Ірою, але й далі так жити не можу. Мені потрібна порада, бо я вже не знаю, що робити.
