Три роки тому я писала свою історію, коли чоловік покинув мене поки я чекала дитину. Тоді він влаштувався на високооплачувану роботу і колишня дружина, з якою він був у розлученні на той момент, почала кликати його назад. Розійшлися вони до нашого знайомства, я не ламала чужої родини. Вони зійшлися.
Зрозуміло, я була у стресі. Але знайшла у собі сили жити далі. Я викреслила чоловіка зі своєї пам’яті, серця, але все-таки багато плакала через його зраду та самотність.
У липні 2019 року у мене з’явився син. Він сенс мого життя. Батько всіляко уникав платити аліменти. До суду приніс довідку про зарплату з юридично неіснуючою адресою його офісу. Потім уже дізналася справжню фактичну адресу.
У грудні 2020 року у колишнього чоловіка, батька мого сина, трапився серцевий напад. Його дружина відвернулася від нього, на кшталт, хворий ти мені не потрібен. Він довго лікувався, видужав. Із роботи його звільнили. Він влаштувався іншу роботу. З тією дружиною вони розійшлися.
Зараз він пише, дзвонить мені, кличе до себе. Я сказала йому: «Ти кинув мене коли я чекала нашу спільну дитину, тепер ти мені не потрібен». Він умовляє заради сина пробачити його, дати шанс. Син має рости з батьком, це правда. Але чи варто прощати батька-зрадника? Мені дуже важлива ваша думка. Зупиніть мене від помилки.
