— А як ще треба було з цим боротися, – обурюється Юлія Юріївна, – чекати, поки безголовість невістки позначиться на здоров’ї моєї онуки? Якщо Валя слів не розуміє, якщо синові байдуже, що залишалося робити?
— Ну зробила, а далі що? – Сумно посміхається подруга, – Замки в квартирі змінили, від онуки відлучили і як тепер?
— Ну, припустимо, замки це справа така, я теж можу змінити, а за внучку я ще поборюся. Ніколи не хвалилась тим, що син із невісткою в моїй квартирі живуть, але такої неповаги я просто не потерплю. Самі розумні? Ну, тоді самі й самостійні.
— Ну знову ж таки, – каже приятелька, – попросиш сина з сім’єю на вихід, кому гірше зробиш? Синові рідному і тій же внучці коханої. Ну об’єктивно ж, нема на що їм зараз ні купити, ні зняти, ти ж казала, що невістка знову в положенні?
Син Юлії Юріївни 7 років тому одружився з дівчиною на ім’я Валентина. Дівчина теж із Житомира, але з дуже скромної родини, має дві молодші сестри, батько на групі. А Юлія Юріївна була господаркою аж двох квартир: одна своя, друга дісталася у спадок від матері. Син у Юлії Юріївни один, шкода ж сина, на оренді, та в боргах важко. До того ж жінка ще працює.
Валя свекрусі подякувала від душі за наданий дах над головою, син “дякую” сказав, мама не називала термінів, просто рукою махнула: “Живіть”. І перші 2 роки стосунки з Валентиною складалися добре: Юлія Юріївна запросто приходила у гості, зрозуміло зателефонувавши.
Могла зайти і щось принести молодим, коли тих не було вдома: ключ від квартири в неї був, а Валя з приводу обшуку свекрухою її шаф не переймалась: жодних таємниць та скелетів у цих шафах не було, та й свекруха не була помічена в порушення особистих кордонів. Перед тим як зайти без сина та невістки вона теж дзвонила, попереджала та пояснювала мету візиту.
Нахабніти Валя, як вважає Юлія Юріївна, почала після появи онуки: “Утвердилася в правах”. Ось тоді молода жінка могла відмовити свекрусі у візиті:
— Стомилася, всю ніч не спала, не треба приїжджати, якщо дочка засне, я з нею ляжу відпочити.
І поради свекрухи, сказані від щирого серця, Валя критикувала: “Минуле століття, буду слухати свого лікаря і свою маму”. Юлії Юріївні було прикро, але перший серйозний конфлікт спалахнув між жінками через іграшки маленької онуки.
— 5 місяців їй напевно було, – згадує Юлія Юріївна, – я звернула увагу на її брязкальця. Це ж суцільна хімія та отрута. Кольори яскраві, але дівчинка все тягне в рот, а з чого зроблено невідомо. Я спробувала одну іграшку окропом облити, ну як ми робили, так вона скукожилася і фарба вся облізла.
— А Вас просили? Якщо продають, то безпечно це для дітей! Ви б ще дитину окропом облили, а що, знезараження ж! Я мама, мені краще знати, що корисно, а що шкідливо. Уже в це не лізьте!
— Ось дурненька, – хитає головою подруга свекрухи Валентини, – продають зараз все, що не потрапивши. Хтось думає про здоровʼя чи що? Усім аби отримати прибуток. Сертифікати? А чи справжні вони?
— І не кажи, – хитає головою Юлія Юріївна, – у мене на далеких антресолях лежать іграшки ще сина мого. Так приємно подивитись на них: і гарні, і безпечні. І мити можна, і від окропу їм нічого не буде.
— І подивитися приємно, – підказує приятелька, – якщо вже кіт, то відразу видно, що це кіт. І їжака відразу дізнаєшся, і лисицю. І кінь з ведмедиком нормального кольору.
— Ось саме, зараз діти побачать реальну тварину і не вгадають, хто це, після всіх цих сучасних виродків!
Юлія Юріївна тоді дістала все це багатство з далеких антресолей, відмила, розсортувала. Декілька звірят довелося викинути, бо в одного собачки вухо було від’їдено ще сином, а у каченя відвалювалася голова. Та ще відклала м’які іграшки: не за віком поки що, настане і їхній час.
— Віднесла невістці, коли син удома був. Валя прийняла, але без захоплення, зате син був задоволений: почав згадувати, що ось із цією іграшкою він до школи купався, а цей м’ячик дарував ще батько.
Валентині Юлія Юріївна сказала, що всі іграшки відмиті щіткою з милом, порадила облити їх ще раз окропом і пішла задоволена, що онучка тепер гратиме у гарні іграшки, татові ще.
— А потім через місяць зазирнула, онука тоді у нас повзати навчилася і звернула увагу, що немає жодної з “моїх” іграшок, дівчинка, як і раніше, бавиться з кислотним жахом, але ж був цілий пакет моїх!
— А я це жах на смітник віднесла, – повідомила невістка, – нам зберігати це все ніде, а грати дівчинці всім цим нецікаво. І не треба нам тягнути барахло, яке Вам у квартирі заважає.
Юлії Юріївні трохи зле тоді стало. Барахло? Тож віддай назад, з сином передай. Той, до речі, на докір мами руками розвів: “А що я можу зробити? Валя так вирішила, вона ж мати”.
Кілька років Юлія Юріївна з невісткою взагалі не спілкувалася, у гості не ходила, привітів не передавала, маленьку онучку привозив син, у бабусі дівчинка із задоволенням грала в ті іграшки, які Юлія Юріївна “прийняла в дар” від колег по роботі – у багатьох завалялися .
— Потім якось відновили спілкування, – каже Юлія Юріївна, – невістка перша пішла на примирення. Та й потім, це ж зручно, коли можна дитину бабусі підкинути. Я на пенсію вийшла, онука пішла в сад. Загалом, страхувала я Валю з лікарняними, рятувала, можна сказати й тут.
Нещодавно в новинах Юлія Юріївна побачила передачу про відомі та улюблені малюками іграшки у вигляді монстрів, точніше, про їхню шкоду для здоров’я. Все, як вона і побоювалася: невідомо чим пофарбовані, невідомо з чого і зроблені ким.
— Страшні вони, просто страшні. І морди з оскалом, і кольори кислотні, а у внучки таких іграшок – повна кімната, і батьки купують, і дарують їм усі кому не ліньки, – каже пенсіонерка, – я до невістки, мовляв, Валю, чула? Треба терміново позбавлятися цього барахла! І здоров’ю шкоду, і психіці.
— Ви Знову за своє? – з прикрістю скривилася невістка, – Дівчинка любить ці іграшки, в рот давно нічого не тягне. Відчепіться вже, га?
Але Юлія Юріївна здаватися не збиралася. Дістала з антресолей уже тепер м’які іграшки сина: собаку, тигра, кота, зайця, випрала в пральній машині, просушила, розчесала, закупила в магазині кілька нових, вітчизняних ляльок (хоч на справжніх людей схожі), та пакувала в пакети, щоб не припадали пилом.
Випадок незабаром представився: онука підхопила вірус, Валентина зателефонувала до свекрухи, поцікавилася, чи брати лікарняний чи бабуся посидить, Юлія Юріївна погодилася. Передавав “вахту” з дитиною син, бо невістка поїхала працювати раніше.
— Ми лікаря дочекалися, – продовжує бабуся, – призначення він зробив, ми виконали, потім онука поїла трохи, але без апетиту, та я її спати поклала.
Дочекавшись, коли дитина засне, бабуся в дитячій навела лад: зібрала до купи внучкині іграшки. Не всі, лише кислотні і страшні, ті, про які в новинах говорили. Віднесла скопом всю цю “шкідливість” на смітник, розставила принесене із собою.
— Дівчинка прокинулася, здивувалася, але зацікавилася, сподобалися їй іграшки та тата, і нові, – каже пенсіонерка, – я сина дочекалася з роботи, онучку йому здала та пішла. До дому я дійти не встигла.
— Вас просили? – Кричала на свекруху невістка по телефону, – Вам дозволяли господарювати? На смітник викинули? А це коштує грошей. Але гроші – дрібниці, у мене вдома тепер хвора дитина, Ваша рідна внучка, яка засмучена, якою хочеться грати в улюблені іграшки, а не у Вашу потворність! Ми заспокоїти її не могли, що Ви за бабуся така!
— При мені внучка і сльозинки не промовила, – каже Юлія Юріївна, – погодилася, що ті іграшки пішли до інших діток, які не мають батьків, ну я їй це сказала, що вона буде новими іграшками грати і вони їй подобаються. Які сльози? Яка істерика? У кого? Якщо тільки у Валі!
Невістка сказала, що допомоги Юлії Юріївни вона більше не потребує, що приїжджати до них не треба, замки вони з чоловіком поміняли. І це вже свекруха остаточно зачепила. Зателефонувала до сина, запитала, що за рішення поміняти замки?
— Ну це Валя так вирішила, мамо, ну реально ти перебільшила з тим, що викинула іграшки.
— А Валя не перебільшувала, коли на смітник віднесла те, що я внучці приносила, коли вона була маленька? І чому ти, сину, тоді слова своїй дружині не сказав? Валя вирішила замки поміняти у квартирі? А чому Валя вирішила, що має право поміняти замки в моїй квартирі? Нехай у своїй змінює. Загалом так, не поміняєте назад личинки, прийду і виявлю, що не можу потрапити до своєї квартири, нарікайте на себе. Я багато років мовчала, ні словом не дорікнула вам і не поспішала, але твоя дружина перейшла вже всі межі.
— І що тепер?
— Два дні минуло, поки тихо, ні вибачень, ні дзвіночка. У суботу піду. Так, без дзвінка піду, просто спробую відчинити двері своїм ключем. А не вийде, хай виїжджають. Досить, надто я добра була з нахабною невісткою і сином-ганчиркою.