— Мамо, що це за манера така — вриватися до нас ні світ ні зоря?! Ти хоч із кимось порадилася, коли ту дачу купувала? Ні! Ти ж просто ставиш усіх перед фактом, і хоч трава не рости!
— Карпенко, я не збираюся повторювати сто разів одне й те саме… — почала було жінка своїм фірмовим директорським тоном, але син не витримав і зірвався:
— Та хай вона синім полум’ям горить, та твоя дача!
Якби хтось колись сказав Наді, що вона вийде заміж за цього лобуря Діму, сина їхньої вчительки біології Наталії Іванівни, дівчина б точно покрутила пальцем біля скроні й порадила б тому жартівнику звернутися до лікаря.
Бо ж вона з самого першого класу терпіти не могла того Дімку з його вічним нахабством і дивовижним талантом зручно влаштовуватися в житті за чужий рахунок.
Єдине, що хоч якось виділяло його серед зграї таких самих бовдурів, — це те, що він був «учительським синочком». Тому на всі його вибрики вчителі старанно заплющували очі. А надто після того, як Наталія Іванівна (якраз коли Надя закінчувала дев’ятий) дослужилася до крісла директорки школи.
Оце вже тоді навколо Діми вмить закрутилися зграйки друзів-підлабузників та прихильниць, які раптом навперебій почали співати оди Дімчиним чеснотам.
— Ти бачила, в якому прикиді він учора на дискотеку привалив? — млосно зітхала Дана, Надина подружка. — Суцільні бренди! Воно й не дивно: сину директорки престижного ліцею якось не з руки вдягатися, як якомусь волоцюзі. Але ж виглядає просто відпад, скажи?
— Знаєш, дорогі лахи йому мізків у голові не додадуть, — суворо відрізала Надя і демонстративно відійшла вбік.
Мабуть, якась «добра душа» швиденько переказала ці слова Дімі, бо після того він несподівано почав активно залицятися до дівчини. Надя щиро не розуміла, з якого такого дива виник цей раптовий інтерес. Вона ж була типовою «ботанічкою», сірою мишкою, яку нічого в житті не цікавило, крім навчання.
У дівчини була велика мрія — стати крутим хіміком. Хімія була її справжньою пристрастю. Вона днями й ночами сиділа над товстезними підручниками та довідниками, лускала складні контрольні як насіння і стабільно привозила перші місця з усіх міських олімпіад. А тут — якийсь Дімка!
Суцільне непорозуміння, яке про існування підручників згадувало хіба що за п’ять хвилин до дзвінка на урок.
Звісно ж, Надя швидко відшила нахабного кавалера і благополучно забула про його існування аж до самого випуску з університету. Проте, коли вона нарешті отримала свій омріяний диплом, першим, хто зателефонував її привітати, виявився саме він — Діма Карпенко.
За ті роки, що вони не бачилися, хлопець добряче змужнів, витягнувся і якось по-справжньому подорослішав. І цього разу він залицявся так наполегливо, красиво і щиро, що Надина неприступна фортеця зрештою впала.
Вона не змогла встояти перед його натиском і… погодилася стати його дружиною.
Перший час після весілля Наталія Іванівна молодих особливо не дошкуляла. Вона з ранку до пізньої ночі пропадала у своїй школі, керуючи всім і вся. А от потім… потім директорка урочисто вийшла на заслужену пенсію. І ось тут-то й почалося оте «веселе» життя, яке мало не поставило жирний хрест на стосунках Діми з власною матір’ю…
Одного чудового недільного ранку, коли молоде подружжя солодко додивлялося сни, рівно о шостій годині у двері пролунав наполегливий, довгий дзвінок. Заспаний, розпатланий Діма почовгав у коридор і ледь не впав від несподіванки, побачивши на порозі матір.
Наталія Іванівна стояла у повному бойовому екіпіруванні — у яскравому спортивному костюмі та з рішучим виразом обличчя.
— І де, питається, ваша молода совість?! — замість привітання загриміла свекруха так, що аж луна пішла квартирою. Їй було абсолютно начхати, що невістка ще спить, і що вона, між іншим, перебуває при надії.
— Мамо, май Бога в серці, сьогодні ж неділя. У нас обох був такий пекельний тиждень на роботі, дай хоч у вихідний нормально відіспатися, — невдоволено пробурмотів Діма, потираючи очі.
— Атож, розігналися! Знаю я вашу «важку» роботу. Надька цілими днями у своїх колбочках колупається, а ти штани за комп’ютером протираєш. Треба терміново урізноманітнити ваше дозвілля, а то зовсім мохом поростете! — продовжувала гримати колишня директорка, по-хазяйськи просуваючись углиб квартири.
Вона пройшлася кімнатою, прискіпливо, немов санінспектор, оглядаючи кожен куток.
— Ну от чому у вас завжди одне й те саме? Свинюшник! — картинно закотила очі жінка і демонстративно провела пальцем по полірованому трюмо, залишивши на ньому ледь помітний слід. — Твоя краля взагалі в курсі, що таке ганчірка і пилосос? Ах, ну так, я й забула — їй же ніколи! Вона ж у нас долі людства у своїх пробірках вирішує!
— Мамо, ми буквально вчора ввечері генеральне прибирання зробили, — з останніх сил стримуючи роздратування, відповів син, прямуючи на кухню ставити чайник. — То просто пил за ніч трохи осів.
— То якого біса ви взагалі вирішили поселитися в такому брудному і загазованому районі?! — не вгамовувалася Наталія Іванівна. — У мене он вдома навіть якщо місяць не прибирати, такого жахіття не побачиш! Завжди ідеальна чистота і порядок, хоч з підлоги їж!
Надя, яка все це чула з-за прочинених дверей спальні, ледь не похлинулася від сміху. Вона раптом згадала, як у шкільні роки прийшла до них додому з подружкою реферат захищати.
Тоді Наталія Іванівна суворо наказала: мовляв, не бігайте за мною по школі, а приходьте ввечері на квартиру.
Ох і картина ж тоді відкрилася дівчатам! Вони, затамувавши подих, гидливо струшували зі своїх шкарпеток якесь сміття, крихти та котячу шерсть, яких на підлозі було по кісточки. Але найбільший культурний шок у Наді викликала кухня: там через неймовірний бардак, гори немитого посуду та розкидані речі просто ніде було повернутися.
А найяскравішим спогадом на все життя залишився брудний вовняний носок, що чомусь висів на машинці для нарізки локшини, та засохлий, немов камінь, шматок сиру на підлозі біля холодильника. Нібито «для котика Барсика».
— І ця жінка зараз буде читати мені лекції про чистоту та охайність? Ну-ну… — тихо гмикнула Надя, прислухаючись до перепалки за стіною.
Але псувати собі настрій і сваритися з самого ранку їй категорично не хотілося. Нерви зараз треба було берегти. Тому вона спокійно накинула на плечі свій улюблений шовковий халатик і вийшла у вітальню, щоб ввічливо привітатися зі свекрухою.
Побачивши невістку, Наталія Іванівна миттєво зробила таке кисле обличчя, ніби щойно розжувала лимон:
— О, слава тобі Господи, прокинулася нарешті наша спляча красуня! Все спиш і боки наїдаєш, дорогенька? А я ж тебе попереджала, що так не можна! Ти ж нам усю генетику своїм ледачим режимом зіпсуєш!
— Доброго ранку і вам, Наталію Іванівно, — підкреслено привітно і спокійно відповіла Надя. Вона підійшла до чоловіка, і Діма одразу ніжно обійняв її за плечі, притиснувши до себе.
Свекруха невдоволено і зневажливо підібгала губи:
— Вам що, спальні мало для ваших ніжностей? Що за сором такий — лизатися прямо перед матір’ю?! От всипати б вам обом гарячих різок, щоб не кортіло прилюдно розпустою займатися!
— Мамо, ну ми ж молоде подружжя, нам по статусу належить, — цілком природно віджартувався син і, наче на зло, ще раз дзвінко поцілував Надю в щоку.
Наталія Іванівна напружилася так, що аж жили на шиї виступили, і гаркнула своїм фірмовим командним голосом:
— Карпенко! Це що ще за розпуста в моїй присутності?! Ану негайно припини цей цирк! Краще ворушіться, збирайте манатки — ми їдемо на дачу!
— На яку ще дачу? — щиро остовпів Діма. — Зроду-віку в нас ніякої дачі не було.
— Раніше не було, а тепер, уявляєш, є! — безапеляційно відрізала мати. — Я днями ділянку купила. І вона, між іншим, терміново потребує вільних робочих рук. Тож поїхали. Обоє. Швидко.
— Ні, я нікуди не поїду, — спокійно, але дуже твердо відповіла Надя. — Вибачте, Наталію Іванівно, але в мене за весь цей пекельний тиждень випав лише один-єдиний вихідний. І витрачати його на копання в чужому городі я абсолютно не збираюся.
— Ого! А що ж ти тоді, цікаво знати, збираєшся тут робити цілий день? Боки відлежувати? — єхидно примружилася свекруха.
— Повірте, я знайду чим себе зайняти, — з гідністю відповіла невістка. — Мені нудьгувати ніколи. Он, бачите, скільки тек із документами довелося з лабораторії додому притягти. Я б і рада просто відпочити, та навряд чи вийде.
— Ой, та це все просто смішні відмовки для ледарів! — зневажливо відмахнулася свекруха. Здавалося, вона взагалі не сприймала слова Наді всерйоз, ніби перед нею стояла школярка, що не вивчила урок. — Не мороч мені голову, Надіє. Ану швиденько вмилася, привела себе в божеський вигляд, одягнулася — і на вихід! У мене там повний багажник розсади помідорів сохне, треба до вечора встигнути все по грядках розсадити.
— Мені здається, ви мене не почули з першого разу, — з натиском повторила Надя, дивлячись свекрусі просто у вічі. — Я ні-ку-ди не по-ї-ду. Крапка. А у Діми, до речі, сьогодні в другій половині дня важлива зустріч із потенційними клієнтами у неформальній обстановці. Йому теж до неї треба нормально підготуватися, а не з лопатою бігати.
— Та що ви обоє верзете таке?! — у голосі Наталії Іванівни знову почулися грозові розкати. — Ви що, зовсім з глузду з’їхали?! Ану негайно одяглися і марш у машину!
— Дімо, я так більше не можу… — Надя втомлено зітхнула, розвернулася, вийшла з кухні і щільно зачинила за собою двері спальні.
Чоловік важким поглядом провів дружину, а потім похмуро, спідлоба, подивився на матір:
— Мамо, от скажи мені, що це за манера така — вриватися до людей ні світ ні зоря?! Ти хоч із кимось із нас порадилася, коли ту дачу купувала? Ні! Ти ж просто ставиш усіх перед фактом, і хоч трава не рости!
— Карпенко, я не збираюся повторювати сто разів одне й те саме… — почала було жінка звично відчитувати сина, але той не витримав і вибухнув:
— Та хай вона синім полум’ям горить, та твоя дача! От чого тобі на пенсії спокійно на місці не сидиться, га?! Ти ж усе своє життя свято переконана, що всі люди навколо тебе — суцільні нездари, телепні та невігласи, яким треба на пальцях розжовувати, як їм жити!
Ти мене з самого дитинства за дурника тримала, все за мене вирішувала, а тепер і з моєю дружиною, яка чекає малятко, зібралася так само поводитися?! Ну вже ні, мамусю. Цей номер більше не пройде. Твоя дача — це виключно твої проблеми. Розсада сохне? То бери лопату і саджай!
Раптом у стіну глухо, але дуже наполегливо постукали сусіди. Діма виразно подивився на матір:
— От бачиш? Через твої ранкові крики у мене тепер будуть проблеми з сусідами. Ти б краще їхала звідси подобру-поздорову, поки вони поліцію не викликали за порушення тиші. Ота сусідка за стіною — теж пенсіонерка, але вона весь під’їзд у страху тримає. Я б дуже не хотів з нею зв’язуватися через твої концерти.
— Он воно як заговорив! Тобто спокій якоїсь чужої, неадекватної баби тебе хвилює більше, ніж рідна матір?! — презирливо, з гіркотою вигукнула Наталія Іванівна.
Діма лише втомлено знизав плечима:
— Мамо, давай будемо відвертими. Ти ж сама ще до мого весілля категорично вимагала, щоб я жив окремо і не сидів у тебе на шиї. Пам’ятаєш? Тому тепер я змушений зважати на думку і комфорт тих людей, які живуть поруч зі мною. Наприклад, на думку своєї законної дружини та сусідів.
— Ах ти ж… — Наталія Іванівна аж задихнулася від обурення, хапаючи ротом повітря. — Та в мене просто слів бракує! Невдячний ти… ти… Дмитре, от що я тобі зараз скажу…
— Можеш не продовжувати, я і так знаю цей текст напам’ять, — гірко посміхнувся син. — Ти все життя поклала на мій вівтар, героїчно терпіла мого татуся-пройдисвіта, відмовляла собі в усьому, аби тільки в мене було найкраще майбутнє. Чув, і не раз.
Але при цьому, мамо, мені чомусь категорично заборонялося самому вирішувати, з ким мені дружити, на кого вчитися і де потім працювати! Аж до самого весілля я всю свою зарплату до останньої копієчки слухняно віддавав тобі в руки. Може, тебе саме ЦЕ зараз найбільше дратує, мамо? Що годівничка закрилася?
Наталія Іванівна зблідла, але промовчала. Вона нізащо у світі не зізналася б, що саме ця обставина найбільше виводить її з рівноваги.
Раніше ж як було зручно: вона забирала в сина всю його зарплату, суворо відраховувала йому дріб’язок на проїзд у маршрутці і щоранку вручала пластиковий лоточок із домашнім обідом, щоб, крий Боже, зайвої копійки в кафе не витратив. А тут… як оженився, так одразу й перестав ділитися фінансами! Все до останньої гривні віддає в руки цій своїй лаборантці!
І де ж та повага, де той пієтет, на який вона, як жінка-мати і заслужений педагог, по праву заслуговує за всі свої багаторічні труди? Та як вона його одягала, коли він у старших класах вчився — вся школа заздрила, всі дівчата за ним бігали! Інша річ, що вона тоді жодного разу не поцікавилася, чи подобається самому Дімі той одяг.
То були суцільно дорогі, брендові речі, які їй тихенько, ховаючи очі, приносили в пакетиках деякі заможні батьки. Приносили в надії, що директорка «вирішить питання» з їхніми нашкодившими чи двієчниками-дітками.
Діму це тоді страшенно бісило, йому було соромно носити ці «хабарі», але мати жорстко змушувала — мовляв, щоб не ганьбив її високий директорський статус своїм виглядом.
— То виходить, ти більше не хочеш, щоб я була твоєю матір’ю? Так чи ні, Карпенко? Відповідай прямо! — зловісно прошипіла Наталія Іванівна, звузивши очі.
— Мамо, не драматизуй. Ти в будь-якому разі назавжди залишишся моєю матір’ю, цього не змінити, — втомлено зітхнув Діма. — Але це зовсім не означає, що відтепер ти маєш право ось так безпардонно вламуватися в мій дім удосвіта і в наказовому тоні вимагати кудись їхати чи щось робити. Не запитавши ні моєї згоди, ні згоди моєї дружини. Ми — окрема сім’я.
— Та пішли ви обоє під три чорти зі своєю сім’єю! — не витримавши, зірвалася на крик Наталія Іванівна. — Але запам’ятай мої слова: от коли народить ця твоя вобла сушена — навіть не смій мені телефонувати і просити, щоб я з вашим вишкребком посиділа! Ноги моєї тут не буде!
— Домовилися. Але я тобі обов’язково зателефоную і повідомлю, коли наш малюк з’явиться на світ, — абсолютно спокійно відповів Діма і солодко потягнувся, позіхаючи.
— Щасливої дороги на дачу, мамусю. Обережно за кермом.
Наталія Іванівна, зрозумівши, що тут їй більше нічого не світить, різко розвернулася, гордо підняла голову і, грюкнувши вхідними дверима так, що посипалася штукатурка, зникла на сходах.
Діма полегшено видихнув, зачинив замок на два оберти і тихо повернувся до спальні. Він обережно, намагаючись не розбудити, ліг поруч із дружиною і ніжно обійняв її, поклавши руку на вже помітний животик.
— Спи, Надюсю… Спи, моя хороша. Нам усім треба відпочити. Сьогодні наш законний вихідний. Ми його чесно заслужили.
Надя, не відкриваючи очей, крізь сон лагідно чмокнула його кудись у шию, зручніше вмостилася на чоловіковому плечі і миттєво провалилася в глибокий, спокійний сон.
Ось таку життєву історію, в якій, мабуть, багато хто впізнає знайомі сімейні баталії, надіслала нам наша читачка. Як кажуть у народі: відрізана скибка до хліба не пристає. Коли діти створюють власну сім’ю, батькам варто вчитися поважати їхні кордони, бо інакше можна назавжди втратити найрідніших людей.
Цікаво, а як би ви вчинили на місці Дмитра? Чи траплялося вам відстоювати свої сімейні кордони перед надто енергійними родичами?
