Ванька втискався у старе потерте крісло, ніби намагався злитися з вицвілою оббивкою. Великі очі, наповнені страхом і розпачем, пильно дивилися у стелю. Слово «притулок», що він не раз чув останніми днями в розмовах дорослих, лякало хлопця до смерті. Від страху він не міг ані їсти, ані пити, живучи у своєму напівзабутому світі.
Три роки тому його мама Наталя вийшла заміж за Андрія — доброго, непитущого і працьовитого чоловіка. Андрій сам наполіг, аби усиновити Ваню, а потім перевіз їх до села, до своєї матері.
Батька Андрія вже давно не було, а його мама, баба Агрипина Лук’янівна, хоч і була ще міцною жінкою, потребувала допомоги сина в господарстві. Будинок, збудований покійним дідом Андрієм, був просторий і добротний, з місцем і для роботи, і для відпочинку.
Спершу баба Ганя, як її всі називали, зустріла нову невістку насторожено. «Міська, та ще й із готовим “приплодом”», — бурчала собі під ніс.
Але побачивши, що Наталя припала до душі синові, змирилася. Більше того, часом вона навіть жартувала:
— Головне, аби Андрій був щасливий, а решта — пусте!
Згодом і хлопець припав їй до серця. Ваня завжди намагався бути поряд, допомагав у всьому. Баба Ганя носила воду з криниці, а Ванька вже й відерце своє маленьке підставляє. Вона город поливає, а хлопець мотузки для підв’язування подає. Навіть у лазню ходив з нею, бо з мамою й Андрієм паритися було боляче, а бабуся робила це ніжно і лагідно.
— Бабо, ти в мене найкраща! — сказав він якось, обійнявши її.
— Не розмазуй мене, Ваню, — буркнула вона, але очі її засвітилися теплом.
Тиждень тому сталося лихо: Андрія привалило деревом у лісі. Смерть була миттєва. Баба Ганя так кричала, що той розпач досі лунав у вухах Ванюшки.
Наталя плакала тихо, як і належить міській жінці, а після похорону зовсім зникла. Одного ранку Ваня прокинувся і не знайшов ні мами, ні її речей. На столі лежала записка. Баба Ганя її прочитала, застигла, а потім гірко заплакала.
— Ну як же так, Наталю? — шепотіла вона.
Хлопець кинувся до сусідки, тітки Лізи. Та прибігла, спробувала заспокоїти бабу, але сама розплакалася. Сусіди почали ходити один за одним, перемовляючись про маму, називаючи її негарними словами. І серед цих балачок Ваня вперше почув слово «притулок».
На дев’ятий день після похорону, коли всі зібралися за столом пом’янути Андрія, баба Ганя встала й сказала:
— Ванька — мій онук. Я його нікому не віддам. Притулок? Та хай йому грець! Я сама його вирощу, скільки сил стане.
Сусіди зашепотіли, але бабуся нікого не слухала. Ваня підійшов до неї, обійняв за шию й прошепотів:
— Бабусю, я з тобою завжди буду.
— Чоловіки не плачуть, Ваню, — тихо відповіла вона, хоча сльози стояли і в її очах.
Минали роки. Баба Ганя вела господарство, а Ваня був їй першим помічником. Сусіди захоплювалися, як вони вдвох справляються з усім. Хлопець ходив до школи, допомагав сусідам, а зароблені копійки витрачав на бабусю: то хустку їй купить, то солодощів принесе.
Коли Ваня закінчив школу й вступив до інституту, баба Ганя відчула, що виконала свій обов’язок. Вона оформила заповіт на будинок і з радістю спостерігала, як Ваня стає дорослим.
Але коли хлопець одного разу приїхав не сам, а з дівчиною Іриною, бабуся зрозуміла, що її життя матиме ще одну радість. Іра була спритною й доброю: швидко навела лад у хаті, приготувала обід, поставила бабусі укол.
— А чим чорт не жартує, може, й правнуків дочекаюся, — усміхнулася баба Ганя, гріючи обличчя на призьбі під теплим осіннім сонцем.
