Катерина зітхнула і почала мити посуд. За сьогодні вже втретє. Скільки можна?
Як же їй набридли ці гості у квартирі. Зовсім не так вона уявляла сімейне життя з Василем.
Нещодавно до неї переїхав її коханий чоловік. Вони недовго зустрічалися, лише кілька місяців.
Так прив’язалися одне до одного, що вирішили жити разом. До цього Василь жив зі своїм другом.
Переїхав до нього після розлучення. Дивно це, звичайно, два чоловіки, яким майже по 40 років живуть разом, але Катерина закохалася. Їй було байдуже.
Вона сама запропонувала йому жити разом. Звичайно, він погодився і вже наступного дня перевіз свої речі.
Місяця зо два вони насолоджувалися одне одним. Здавалося, все майже ідеально, а потім сталося те, на що Катерина зовсім не чекала.
Якось пізно ввечері, з’явився брат Василя — Роман. Та й не один, а з дружиною та донькою.
Вони вже встигли познайомитись, навіть кілька разів відпочивали разом за містом. Наче приємні люди.
Щоправда, приходити в гості так пізно не дуже ввічливо. Тільки прийшли вони зовсім не в гості.
— Василе, можна ми поживемо у вас тиждень? — попросив брат, немов це квартира Василя.
— Звісно, а що трапилося? — погодився Василь, навіть не порадившись із Катериною.
— Наш орендодавець вигнав нас! Уявляєш? Ще й заставу не повернули! У мене за тиждень зарплата. Як отримаю, одразу іншу квартиру орендуємо!
— Звісно. Не на вулиці ж вам ночувати. Почувайтеся, як вдома! — привітно сказав Василь.
Катерина навіть не встигла нічого заперечити. Та й що вона могла заперечити? Вигнати їх усіх одразу?
Подивившись на перелякану дівчинку трьох років, їй стало її шкода. Гаразд, тиждень можна і потерпіти.
Квартира у Катерини двокімнатна. У спальні жили вони з Василем, а у вітальні оселилися родичі.
З ними ще був маленький песик, йоркширський тер’єр на прізвисько Бро. Гучний хлопець, хоч і дуже симпатичний.
Укладаючись спати того вечора, Катерина не витримала і спитала Василя пошепки:
— А тобі не здається, що треба було порадитися зі мною?
Він почухав потилицю і винно глянув на неї.
— Мабуть, ти маєш рацію, Катерино, але ж це мій брат!
— Я все розумію, але наступного разу, будь ласка, давай разом вирішувати!
— Я розумію, це ж твоя квартира! — трохи скривджено сказав він.
Катерина не стала заперечувати. Квартира справді її. Тільки її при цьому ніхто не спитав. Що ж, буває.
Тієї ночі вона погано спала, прокинулася раніше за будильник. Вирішила, якщо така справа, то хоча б сніданок приготує.
На цей раз довелося готувати на таку кількість людей, але нічого страшного. Вона вирішила, що оладки з варенням усіх влаштують. Адже це сніданок.
Закрилася вона на кухні, замісила тісто, почала смажити оладки. Запах потихеньку розповсюджувався по всій квартирі.
Першою прокинулася донька. Вона прибігла на кухню і попросила молока з оладками.
Катерина її нагодувала, продовжуючи смажити наступну партію. За кілька хвилин зайшли всі інші.
— Ох, Катерино, ти така молодець! — сказав Роман, облизуючи пальці. — Усіх нагодувала!
— Дуже дякую! — з якоюсь дивною усмішкою відповіла Надія, його дружина.
— А ви що з собакою вранці не гуляєте? – поцікавилася Катерина.
Вона подумала про це, поки готувала їсти. Начебто сьома ранку, а ніхто навіть очі не розплющив, щоб вигуляти тварину. Десь вона повинна складати свої купки і калюжі. Точніше він.
— Ні, Бро у нас на горщик вранці ходить! — упевнено відповіла Надія.
— А де ви поставили його горщик?
— Ой…
Надія встала з-за столу з винним обличчям. Щось вони вчора зробити забули. Втомлені були й злі.
Речі перевезли, а про собаку забули зовсім. Пішла вона шукати скарби квартирою. Довго ходити не довелося.
Знайшла калюжку на килимку біля дверей та купку у ванній кімнаті. Швиденько прибрала, щоб ніхто не помітив, килимок замочила, дістала горщик, щоб більше не повторилося.
Звичайно, Катерина і так все зрозуміла. Може, з горщиком буде краще.
Снідавши, всі пішли на роботу, окрім Надії. Вона відвела доньку до дитячого садка, а сама повернулася додому. Начебто працювала в інтернеті. Принаймні так сказала.
Ну, хоча за собакою своєю подивиться, щоби півквартири не зжер, поки господарів не буде вдома. Він хоч і маленький, але собака є собакою.
Зазвичай Катерина поверталася з роботи трохи раніше за Василя. Коли вона прийшла додому, чомусь була впевнена, що Надія вже приготувала вечерю.
А чому ж ні? Адже вона все одно вдома. Тільки помилка вийшла.
Надія солодко спала, коли Катерина повернулася. Навіть не одразу почула, що хтось прийшов.
Потім вийшла зі спальні. Знаючи відповідь на своє запитання, Катерина все ж таки запитала:
— Ти нічого не готувала на вечерю?
— Ні, мені якось незручно було лазити чужим холодильником!
— Що? Ти серйозно? Ти хочеш сказати, що готуватиму весь час я? Так не піде!
— Ти маєш рацію, вибач, я завтра виправлюся! Але зараз мені час за донькою йти. Ти ж сама впораєшся?
Не чекаючи на відповідь, Надія пішла за дочкою. Повернулася приблизно за годину, коли вечеря вже майже була готова, а Катерина саме дзвонила «чоловікові».
— Можеш, до магазину забігти дорогою додому? Хліба треба купити та сметани. Гаразд?
Василь начебто погодився, але повернувся чомусь із порожніми руками. Виявилось, що, виходячи з цеху, він підвернув ногу. Ледве додому доїхав. Який там магазин!
Роман ще не повернувся. Надія лише вийшла з ванної. Кому йти за хлібом?
Довелося Катерині. Мало того, що біля плити півтори години стояла, ще й у магазин йти. Рома зазвичай повертався пізно. На нього не було сенсу розраховувати.
Робити нема чого, пішла Катерина в магазин, розмірковуючи про те, що бути гостинною добре, але треба і нахабніше стати, а то затопчуть.
Після вечері Надія акуратно поклала свою та дочку тарілку в раковину і пішла з кухні. Катерина сподівалася, що вона хоча б запропонує посуд помити, а ні. Вони ж гості!
Роман приїхав ближче до восьмої. Він з вдячністю з’їв свою вечерю і теж поставив посуд у раковину, хоча міг би помити після себе тарілку.
Укладаючись спати, Катерина вирішила порадитися з Василем.
— Як би мені Надії натякнути, що можна поділити частину побутових обов’язків, поки вони живуть у нас?
— Катерино, вони ж гості!
— Ні, гості це інше. Вони пожити попросились. Отже всі на рівних. Я ж не за комуналку їх прошу платити, а хоч посуд за собою мили!
— Давай краще я мити буду?, — запропонував він.
— Я лише за! А ще з тебе сніданок, а з мене вечеря, добре?
— Сніданок? — насупився Василь. — Може, й треба з Надією обговорити…
Може, й треба, але обговорення не дало своїх плодів. Невістка і раніше не дуже любила готувати, і тут також не планувала.
Як і посуд мити чи прибирати. Минув тиждень, але зарплату Роману затримали. Сказали, що на невизначений термін. Не виганяти їх?
Тільки-но Катерина втомилася, що доводиться самій купувати продукти на п’ять осіб, самій готувати. Василь хіба посуд мив, як і обіцяв. Щоправда, не щоразу. Іноді вдавав, що він тут ні до чого.
Тиждень плавно перейшов на два тижні, а потім на три, а потім на місяць. Ніколи Катерина так не чекала на чужу зарплату.
Василь навіть пропонував брату позичити грошей, але той принципово був проти боргів та кредитів. Все обіцяв, що ось-ось завтра вони з’їдуть.
Катерина відчувала себе, як служниця у власному будинку. Мало того, що майже неможливо розслабитися, адже у квартирі стільки людей, плюс собака та дитина, галаслива, так ще й домашньої роботи побільшало.
Її вже почали дратувати банальні дрібниці, ледве стримувалася. Якось вранці вони з Василем разом вийшли з дому. Катерина не витримала:
— Василь, вони просилися на тиждень, уже минув місяць!
— І що ти пропонуєш? Просто вигнати їх?
— Мене, звичайно, розчулює принциповість твого брата, але простіше позичити їм грошей, ніж і далі жити разом. Я втомилася вже всіх обслуговувати! Я вам не служниця!
— Катерино, потерпи ще трохи. Він мій брат. І має доньку маленьку. На вулиці листопад місяць. Куди я їх діну?
— Василь, це не моя проблема! Ти не порадився зі мною, коли пустив їх пожити.
— Я ж посуд мию!
— А я готую, ходжу до магазину, тягаю важкі пакети, прибираю, та ще гавно вигрібаю за їхнім собакою, бо Надія спить багато й часто!
— Кохана, потерпи ще пару днів! Роман каже, що завтра-після завтра йому заплатять! — відповів Василь, але Катерина помітила в його очах якусь дивну іскру, ніби він був не до кінця чесний.
— Василь, а чого я не знаю? Краще одразу скажи. Адже все одно дізнаюся!
Він скривився, але все ж таки відповів.
— Йому заплатили, але довелося віддати борг, тому вони й досі не з’їхали.
— Що?
— Я сам лише тиждень тому дізнався.
— То ми тепер наступну зарплату чекаємо?
— Так.
— Сподіваюся, у нього більше немає термінових боргів, які треба віддати?
— Я не знаю, якщо чесно!
— Так дізнайся! Мій терпець увірвався!, — сказала вона і звернула до автобусної зупинки.
На роботі Катерина не могла не думати про ранкову розмову із чоловіком. Її гарна знайома Олена помітила, що та сумна й вирішила поцікавитися, що трапилося.
Катерина розповіла їй все, їй треба було виговоритись.
— О, подруго, та ти в нас терпила!
— Ні, просто так склалися обставини!
— І постійно так складатимуться! Із цим Василем так і буде. Сьогодні брат, завтра сват, потім кум, а потім просто колега із роботи.
Дорослі люди не вирішують проблеми за чужий рахунок! Це я зараз про того Романа.
А Василь твій йому потурає, ніби так і треба! Зрозумів, мабуть, що ти пані безхребетна.
Ще й працюєш на них усіх! Надія так взагалі розумниця! Сіла на шию та ніжки звісила!
Прикро, звичайно, таке чути, але проти правди не попреш.
— І що мені робити?
— Як що? Виставити їх усіх! Якщо Василь почне обурюватися, то його слідом!
— Не впевнена, що я зможу…
— Я ж говорю, терпила. Ти вже місяць свого життя зіпсувала, скільки ще витримаєш?
Але ж Василь цей тобі навіть не чоловік. Ще й брехав у обличчя!
Адже правда. Брехня Катерину зачепила найбільше. Виходить, що всі вони дружно робили з неї дурну, всі знали, крім неї. Погано це все.
Повернувшись додому, Катерина вирішила, що з неї вистачить. Вона не стала готувати вечерю на всіх, як завжди.
Пішла до спальні, взяла книгу і взялася за читання в очікуванні Василя. Надія пару разів до неї зазирнула, але на кухню так і не пішла.
Мабуть, чекала, коли господиня вдома знову прогнеться. Василь приїхав на півгодини пізніше, ніж звичайно.
Затримався на роботі. Увійшовши до квартири, він одразу зрозумів, що щось не так. Нічим не пахло. Дивно це.
— Василь, твоїм родичам пора! — упевнено сказала Катерина.
— Ти що їх у ніч не виженеш?
— Вони мали достатньо часу, щоб вирішити проблему з житлом!
— Катерино, так не роблять. Ти ж розумієш?
— У тому й річ, що так не роблять. Я не наймалася годувати твоїх гостей цілий місяць. З мене вистачить! Надія боїться манікюр зіпсувати, а чим я гірша?
— Вона просто готувати не вміє!
— Ага, якщо до тридцяти років не навчилася, то це, як мінімум, дивно.
Загалом завтра — крайній термін, щоб вони з’їхали.
— Катерино, так не можна. Я не можу вигнати брата надвір!
— Василь, це не мої проблеми!
— Значить, я в тобі дуже помилився!
— Виходить, помилився. Якщо тобі щось не подобається, можеш піти разом із ними. Я нікого не тримаю!
— Що? Ти й мене женеш?
— Не жену, але мені здається, що це буде правильно. Якщо ти за мене не заступився весь цей час, якщо брехав в обличчя, то продовжувати?
— Ось така ти, виходить, так?
— Виходить, так!
— Ну і добре! Сьогодні ж звільнимо квартиру! — заявив він, взяв телефон і пішов комусь дзвонити.
Коли Роман повернувся з роботи, їхні валізи вже стояли в передпокої поруч із валізою Василя. Він знайшов, у кого можна пожити тиждень, про все домовився.
Звісно, на душі у Катерини шкрябалися злі кішки, не думала вона, що з Василем так вийде, але що вдієш… Життя взагалі складна штука!
Але як тихо вдома стало, коли всі сторонні пішли. Катерина сіла на кухні, заварила собі чаю і просто насолоджувалася тишею.
Як це чудово. Даремно вона ще того дня не обурилася. Не варто було пускати чужих у свою квартиру.
Тоді б і з Васею не розлучилася, хоча може, це й на краще. Хтозна, які ще таргани живуть у нього в голові.
