В Алли скоро день народження. Вона сиділа, втупившись у вікно, й байдуже розглядала перехожих, що снували туди-сюди.
І кожен дратував. Здавалося, усі вони радіють цьому довгоочікуваному літу, сонцю, будують плани, і лише в неї жодних планів не було.
— Усі відпочивають добре, крім мене.
Настрою — ані на крихту, лише рутина-рутина-рутина! З дня у день одне й те саме: нескінченні потоки брудного посуду, брудної білизни, брудних підлог, і спустошуваний сімейством холодильник.
Саме тому наближення дня народження здавалося чиєюсь жорстокою вигадкою, єдине призначення якої — мучити.
Бідолашні жінки: увесь бруд світу проходить через їхні руки, прагнучи очищення. Звідси й сумні думки. Яка ж ти панна, якщо вічно на кухні!
Алла була повна й не особливо вродлива. Їй здавалося, що нікому немає діла до її дня народження.
Усі близькі його сприймають як чергове навантаження — мовляв, ну от, треба вітати. Подарунки, звісно, будуть. Але, знову ж таки, побутові — заздалегідь нею ж замовлені.
Їй подарують мультиварку, вакуумний прилад для пакування продуктів і новий комплект постільної білизни. Вона вже знала.
Як же нудно! Жодної радості. І що ж це за свято! Із самого ранку — не вилазиш із кухні. День народження, а отже стіл — святковий, а потім ледве волочиш ноги. А потім гора посуду.
І Алла вигадала, як потішити себе хоч чимось.
Вона рішуче встала й пішла одягатися. Їй виповнювалося сорок п’ять, це ж неначе друге дихання, жінка має бути вже мудра і магнетична. Щоправда, вже ніхто не хотів насолодитися її солодкістю.
Ні, Алла була заміжньою жінкою, у неї було все, що треба: хата, родина, чоловік, діти й фінансовий достаток.
Але чоловік походжав, фліртував то з однією, то з іншою. Алла перший час боролася, потім прощала, а потім їй просто набридло витрачати на це нерви. Вона давно винесла чоловіка за дужки свого особистого життя, щоб не труїти душу.
І зараз вона зібралася й попрямувала в торговельний центр, у ювелірну крамницю. Зрештою, має право. Давно хотіла новий золотий ланцюжок.
Але спочатку, дорогою, пробіглася по продуктових, запасаючись провіантом до свята.
У ювелірці працювала стара знайома. Разом із нею вони підібрали Аллі ще й браслет.
Аллі він був не дуже потрібен, але радувати себе, то вже радувати. Вона поклала коробку з ланцюжком у сумку, а ніжно-блакитний пакетик із браслетом тримала в руках.
Вони з подругою ще трохи побалакали, і Алла так і вийшла: ледве утримувала пакети у своїх пухких руках, увесь час поправляючи їх і підштовхуючи коліном.
Особлива радість від купівлі прикрас чомусь не прийшла. Тягар на душі продовжував тиснути. Настрою святкувати не з’явилося.
Алла вже майже виходила з торговельного центру, коли її гукнув худенький хлопчик. У руках у нього був блакитний пакет із її золотим браслетом:
— Ви випустили, візьміть.
— Ох, спасибі! Ось роззява!
Слідом, сильно кульгаючи, хлопчика наздоганяла якась жінка. І щось дуже знайоме привиділося Аллі в цій кульгавості. Вона придивилася. Так, це Тома, колишня однокласниця!
Колись вони вчилися разом. У Тамари від народження була проблема з ногами — одна коротша, одна довша. Алла не вникала. У Томи ноги були найголовнішим комплексом, і вона постійно була сама.
Осторонь від гучних компаній, осторонь від пліток. Сама по собі. Алла її жаліла, але недоброю жалістю. Думала: от не пощастило, і як житиме?
Згадала Алла й про те, як відбила в неї хлопця улюблена подруга Лариска, і як ридала Алла на сходах школи.
І тільки Тома тоді підійшла й мовчки сіла поруч, а Алла впала головою їй на коліна, а Томка сиділа й гладила.
І навіть після цього Алла обходила дівчинку стороною — усе-таки вона сама була однією із зірок класу, а Тамара…
Попри те, що дружби між ними раніше не склалося, обидві жінки зустрічі були раді. Алла, обтяжена своєю громіздкістю, запропонувала присісти й поговорити.
Вони згадали однокласників, учителів, а потім трохи розповіли кожна про себе. Алла — спочатку без подробиць і відвертостей, з деякою похвальбою, як це часто буває серед колишніх однокласників. А Тома…
Життя Тамари було нелегке. Слабке здоров’я — проблема всієї їхньої родини. Так вийшло, що вона залишилася сама з племінником, коли було йому лише п’ять років.
Тома розповідала про свої незгоди легко, не скаржилася, а неначе побіжно їх згадувала й переходила на моменти радісні.
Ось так і в школі: вона була осторонь, але завжди з м’якою усмішкою. І нікому не скаже поганого слова, нікому — докору, адже з нею та з її хворобою не дуже-то церемонилися!
Хлопчик, племінник Томи, під час розмови бродив віддалік, між велосипедами, що стояли в коридорі торговельного центру. Гладив сидіння, присідав і щось роздивлявся.
— Велосипед хоче, — пояснила Тамара, з любов’ю дивлячись на племінника. — Треба назбирати. Дуже дорогі.
І раптом чомусь саме перед цією, такою далекою для неї жінкою, яка ніколи не була близькою подругою, Аллі захотілося бути чесною. І вона розговорилася.
Розповіла про історії чоловіка, про проблеми у стосунках із дітьми, про те, як втомилася і від побутової одноманітності, і навіть від своєї повноти.
Їй здалося під час власної розповіді, що всі її складнощі — така невелика, вирішувана дрібниця.
Усе можна подолати, крім смерті близьких, крім тих проблем, про які так легко розповідала Тома — але, напевно, так нелегко їх переживала.
Усе життя Тамару оточують такі, як Алла, — загалом, байдужі й себелюбні люди. А вона усміхається й жаліє. Свята!
Скільки ж потрібно мудрості, щоб ніколи не втрачати доброти!
Алла вийшла з торговельного центру, а Тамара з племінником залишилися роздивлятися велосипеди. На душі стало якось легко.
Томка? Але до чого тут вона? Думки безладно кружляли, але пояснити свій стан Алла не могла.
Це що — ефект порівняння? Начебто, не все так уже в неї й паскудно. Або, може, виговорилася, і стало легше.
Але ні, Алла відчувала, що всі ці пояснення недостатні. Вона щиро рада зустрічі. І, що найголовніше, Тома, попри її скорботи — людина, що дарує світло. Аллі раптом дуже захотілося зробити для неї щось приємне.
Доброта та щирість, які вона щойно відчула під час бесіди, додали Аллі сили. Сили щось змінити у своєму житті.
Вона повернулася. Потім пів години збивчиво й сумбурно пояснювала Тамарі, чому їй це потрібно.
Тома була здивована. Навіщо колишній однокласниці так витрачатися — купувати їм велосипед? Для Томи сума, яку збиралася віддати Алла, була великою — грошима, які потрібно збирати місяцями.
Але Тамара раптом зрозуміла, що ця покупка для Алли буде важливішою за всі подарунки на день народження, і тому вона, Тамара, просто не має права жінці жорстко відмовити. Це зробить Аллу ще нещаснішою.
Коли Алла все-таки отримала згоду, вона з властивим їй напором довго з’ясовувала в консультантів, який велосипед кращий за якістю, який підійде хлопчикові, який довше прослужить.
Не скупилася. Змушувала племінника сідати й крутити педалі.
А Тома дивилася на неї й розуміла, що прийняла правильне рішення. Вибраний із любов’ю подарунок упізнається одразу за прагненням вгадати смак адресата і доставити справжню радість.
Троє найщасливіших людей вивезли велосипед із пакетами у великому багажнику з дверей торговельного центру. Усі сміялися й балакали навперебій.
Ішли не поспішаючи, пробуючи новий транспорт і чекаючи на Тому, що повільно ходить. Тітка з племінником провели Аллу до під’їзду.
А коли прощалися й обмінювалися телефонами, Тамара все ж таки сказала:
— Алло, давай я тобі частинами гроші повертатиму.
Алла серйозно промовила:
— Та що ти, Томо! Я сьогодні така щаслива, якою сто років уже не була. Це ти мені подарунок зробила! Щось зміниться в мене на краще, і це від мене залежить — тепер я це знаю. І зустріч із тобою така. Така, чи що, поворотна.
Під’їхав племінник і з усмішкою простягнув Аллі руку:
— Дякую вам, таке величезне дякую! Здійснилася моя мрія!
Алла міцно тримала руку підлітка у своїй долоні, і в неї наверталися сльози. Вона почувалася трохи чарівницею.
Їй уже так давно ніхто не дякував.
