— Великдень вдався, але паски у тебе вийшли сухі та низькі. Треба було довше тісто вимішувати. І масла побільше наступного разу клади. Ти якось халатно до цього поставилася, Аліно. У мене такі завжди пишні, як хмари. А у тебе вони — як цеглини. — А яйця чому такі бляклі? — підхопила сетриця, крутячи в руках великоднє яйце

— Алінко, а ти не забула, що завтра Великдень? — Гліб увійшов на кухню, грюкнувши дверима трохи голосніше, ніж зазвичай.

На кухні пахло ваніллю та апельсиновою цедрою.

Аліна стояла біля плити в теплому світлі лампи, з рукавами закоченими до ліктів, і дерев’яною ложкою в руці.

Вона мішала крем для паски, зосереджено стежачи, щоб не згорнувся.

Вона обернулася через плече й ледь усміхнулася, але усмішка тут же зникла:

— Ні, не забула. Думала, цього року вдома відсвяткуємо. Спокійно. Без метушні, без нарікань і критики.

Гліб зняв куртку, кинув на стілець, почухав потилицю, наче не чув або робив вигляд, що не чув.

Потім знизив голос:

— Мама просила, щоб ти прийшла допомогти Оксані. Там справ повно: паски, яйця, м’ясо, салати. Вона сказала, що одній сестрі не впоратися…

Аліна поклала ложку на стіл з різким звуком, наче поставила крапку.

— Глібе, — голос був тихим, але з холодком. — І ти погодився? За мене?

Він знизав плечима:

— Ну… я сказав, що, напевно, прийдемо. Вона розраховує. Ми ж родина, Аліно.

З дитячої почувся стукіт і радісний вереск — двійнята знову стрибали на ліжках, як на батуті.

Слідом за звуками почувся гуркіт: явно щось упало, але не розбилося. Аліна здригнулася, швидко глянула в бік кімнати, але залишилася стояти.

— А діти? Я їх куди подіну? Або як, по-твоєму, я повинна допомагати й стежити за ними одночасно?

Вона витерла руки об фартух і нервово поправила волосся.

Гліб відвів погляд, наче його засліпило світло.

— Мама сказала, що вони посидять з ними.

— Ох, ну звісно, — Аліна голосно видихнула, закотивши очі. — Прямо бачу, як Інна Борисівна грає в хованки з п’ятирічними гіперактивними торпедами.

Пам’ятається, на Новий рік вони теж «посиділи» з дітьми, поки я нарізала салати та відмивала духовку після їхнього «шедевра».

Гліб не одразу знайшов, що відповісти.

— Ти ж розумієш, що мама образиться, — вимовив він нарешті, ніби виправдовуючись. — Для неї це важливо.

Аліна випрямилася, дивлячись прямо на чоловіка:

— А для мене що, не важливо? Я хочу свято без нервів. З дітьми, вдома. Без твоєї сестри та матері, які до всього мають претензії. Я не залізна, Глібе.

Аліна подивилася на Гліба, і спогади про тогорічне свято нахлинули раптово, як морська хвиля.

Тоді все теж починалося “дружно та по-сімейному”.

Вже зранку Аліна з чоловіком метушилися по квартирі, складаючи все потрібне в пакети — каструлі з домашньою шинкою та картоплею, форма із запеченим м’ясом, паска, запакована в харчову плівку, і ще теплі булочки.

На порозі будинку свекрухи їх зустріли запах з кухні, шум, вереск дитячих голосів і стукіт ложок об стіл.

Було схоже на свято, поки…

— О, прийшли! Аліно, роздягайся й одразу на кухню. Он цибуля, ніж, дошка — ріж. Картоплю на салат, потім рибу доготуємо, — бадьоро промовила Інна Борисівна, навіть не привітавшись по-людськи.

Оксана, молодша сестра Гліба, прослизнула повз у халаті, з телефоном, приклеєним до вуха.

Її троє дітей вже завоювали дитячу й почали трощити квартиру. Один з них кинув м’яч у скляну вазу.

Дзвін був гучний, крик — ще гучніший.

Аліна зітхнула й пішла на кухню.

Кілька годин жінка стояла біля плити, в спеці, з розчервонілими щоками та обпеченою рукою. Ніхто не підійшов допомогти.

Ніхто навіть не запропонував налити їй води.

Гліб у цей час наглядав за дітьми, поки свекруха у вітальні “згадувала молодість” під червоне напівсолодке, а Оксана бігала з телефоном, роблячи сторіс із фразами: “Дім — повна чаша”, “Сім’я — це все”.

Удень Аліна ледь жива опустилася на табурет і з задоволенням випила чаю, просто щоб перепочити. Але замість подяки почула від Інни Борисівни:

— Великдень вдався, але паски у тебе вийшли сухі та низькі. Треба було довше тісто вимішувати.

І масла побільше наступного разу клади. Ти якось халатно до цього поставилася, Аліно. У мене такі завжди пишні, як хмари. А у тебе вони — як цеглини.

— А яйця чому такі бляклі? — підхопила сетриця, крутячи в руках великоднє яйце. — Я в інтернеті бачила, як гарно можна зробити за допомогою цибулевого лушпиння та листя.

— Моркву в салат ти нарізала великими шматками, це неприпустимо для свята, — продовжувала свекруха, показуючи пальцем на миску з салатом. — У мене ж усе має бути ідеально.

Аліна знову глянула на свої руки — тонкі, з помітним опіком, що залишився від плити того вечора.

Тоді вона промовчала. Тільки у ванній потім тихо схлипнула, коли вклала дітей.

І ось тепер усе мало повторитися.

Коли вона сказала Глібові про своє рішення, її голос був твердий.

— Я не поїду, — сказала вона тихо, але без сумнівів. Говорила й собі, й йому.

Гліб завмер:

— Аліно, мама сказала, що, якщо ти не приїдеш, вона не впорається. Там усі на тебе розраховують…

— Вона завжди так каже, — перебила вона. — А потім я одна на кухні, а вони із серветками на колінах обговорюють, що я неправильно порізала картоплю.

Він мовчав. Просто мовчав. Як завжди, коли не знав, на чий бік стати.

— Не хочеш — не треба, — нарешті видавив він. — Але мама образиться.

Аліна відчула, як усередині закололо.

Це знайоме відчуття — коли ти начебто й права, але винна. Коли тобі не хочеться бути злою, але вибору тобі не залишають.

Вона повернулася, дістала форму з тістом і почала акуратно змащувати її яйцем.

— Ми залишимося вдома, — сказала спокійно. — Без свекрухи. Без звинувачень. Тільки ми. А ти, як хочеш.

Ранок Великодня почався раніше, ніж зазвичай.

За вікном світило сонце — те саме весняне, яке наче обіцяло щось тепле та нове.

Аліна прокинулася від голосів дітей — двійнята шепотілися біля її ліжка, тримаючи в руках свої розмальовки з яйцями.

Вчорашнє рішення не їхати до свекрухи давало дивне відчуття — не провини, ні, а легкості. Наче видихнула після довгого напруженого бігу.

У ванній грюкали двері — Гліб збирався.

Він умився, надів попрасовану білу сорочку й довго щось перекладав у передпокої, наче не наважувався піти.

— Снідати будеш? — запитала Аліна, поправляючи донці волосся.

— Не встигну, — відповів він, застібаючи ремінець на годиннику. — Мама просила на дев’яту.

Аліна підійшла до нього. Обійняла, притулившись чолом до його грудей. Він нерішуче поклав руки їй на плечі, і цей дотик був натягнутий, чужий.

— Усе буде нормально, — сказала вона спокійно. — Привітаєш усіх від нас. І не забудь забрати контейнер з паскою, він на підвіконні.

— Добре… — він поцілував її й вийшов, глухо грюкнувши дверима.

Вони з дітьми залишилися втрьох.

Цього разу все було інакше. Без команд, без зауважень, без «замало родзинок» і «занадто бліда скоринка».

Аліна залила холодною водою десяток яєць і почала їх варити. Потім дістала фарби та наліпки — син і дочка обожнювали прикрашати яйця.

На кухні знову зазвучав дитячий сміх.

— Мамо, дивись, у мене принцеса! — Олександра крутила в пальцях яскраво-рожеве яєчко з короною.

— А в мене наша сім’я! — гордо заявив Ярик, показуючи на своє яйце з пиками. — Ось це ти, ось тато, а ось я і Санька. А ось… бабуся Інна.

Аліна ледь не вдавилася чаєм, але стрималася, тільки кивнула:

— Дуже схоже. Особливо вуса.

— У бабусі немає вусів! — верескнула Санька.

— Це символічні вуса, — серйозно пояснив Ярослав. — Як у начальників!

Аліна усміхалася. Це й було справжнє свято.

Потім вони пекли великодні кекси з родзинками, діти допомагали.

Ярик розбив яйце повз миску, Саша насипала забагато цукру, Аліна тільки сміялася: «Будуть кекси-сюрприз!».

Поки випікалися кекси, Аліна зайнялася підготовкою будинку до свята. Обідній стіл поставила прямо у вітальні, на килимі розклала подушки.

На стіл вона постелила лляну скатертину, а поверх неї розклала зшиті серветки з великодніми зайцями — пошила за викрійкою з журналу, вночі, поки всі спали.

На кожній серветці був пришитий маленький кольоровий помпон — хвостик зайця.

Ярик і Саша носилися навколо столу з пластиковими яйцями, влаштовуючи «великодні перегони».

Одна кулька вдарялася об ніжку стільця, інша — підлітала до плінтуса.

Саша шльопнулася на підлогу, засміялася, а потім захоплено показала на компот, який Аліна щойно поставила на стіл.

— Мамо! А це що за банка зі стрічкою? — вона тицьнула пальцем у банку з червоним напоєм.

— Це полуничний компот, пам’ятаєш, ми влітку заморожували ягоди? — Аліна поставила банку в центр і поправила на ній тонку атласну стрічку.

— Як у мультику! — закричав Ярик і закружляв на місці.

До обіду стіл був накритий: паска, крашанки, булочки (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) з родзинками, м’ясна нарізка, свіжа зелень, фрукти.

Увімкнули телевізор — почалося Великоднє Богослужіння. Вперше за багато років Великдень відчувався як свято, а не як марафон на витривалість.

Після їжі вони лягли на килим, на м’які подушки, й Аліна читала казку — про зайця та курча, які шукали загублену крашанку.

Діти сміялися, завмирали в потрібних місцях і потім, під кінець, тихенько заснули, поклавши голови їй на плечі.

Вона залишилася лежати, гладячи кожного по волоссю, і думала, як давно не відчувала себе ось так — просто мамою, просто вдома, просто щасливою.

Увечері, коли у двері увійшов стомлений Гліб, діти накинулися на нього з криками: «Тату! У нас був супер-Великдень!».

Гліб був блідіший, ніж зазвичай, на сорочці з’явилися складки, а під очима виднілися тіні. Він поставив сумку біля дверей і пройшов на кухню.

Аліна стояла біля мийки, мила посуд, наспівуючи мелодію з мультфільму, що дивилися діти.

Він мовчки сів за стіл і подивився на усміхнених дітей, на легкий святковий безлад у домі.

— Ти мала рацію, — сказав він нарешті. — Там знову було як завжди.

Аліна повернулася, не перестаючи витирати руки рушником.

— Що саме? — запитала спокійно, не докоряючи, не тріумфуючи.

— Гора їжі, мама в команді з Оксаною “подай-принеси”. Я приїхав, а вони вже навперебій скаржилися, як усе важко, і ти “кинула їх у біді”, що в тебе зовсім немає совісті.

І тут же звеліли мені йти чистити яйця та нарізати зелень.

Паска у них не вийшла, зраділи, що я привіз “нормальну, як минулого року”.

Я навіть не встиг присісти.

Він замовк. Аліна поставила перед ним чашку, обійняла за плечі.

— А у нас був хороший день, — тихо сказала вона.

Гліб подивився на дружину.

Його обличчя було стомленим, але в ньому з’явилося щось іще — полегшення, можливо. Або жаль. Або все одразу.

— Я дурень, — сказав він.

Аліна тільки усміхнулася й поцілувала його.

— Головне, що ти прийшов.

Наступного року ніхто не порушував тему, де і з ким святкувати.

Усе вирішилося само собою — без тиску, без «так треба», без «а як же рідня».

Аліна та Гліб накрили стіл удома. Не пафосно — просто, але з душею. Кекси, свіжий хліб, пара салатів, варені яйця.

Діти одягли свої «святкові» футболки із зайцями, Аліна (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) витягла веселі серветки з минулого року. За столом усі сміялися, згадували, як Ярик минулого року намагався з’їсти сире яйце, а Саша насипала забагато цукру в тісто.

— А пам’ятаєш, як ми спали на килимі прямо в одязі після казки? — хихикала доня, колупаючи кекс.

— Пам’ятаю, і як потім я прокинувся, а ти мені всю щоку фломастером розмалювала, — Ярик розсміявся.

Після сніданку вони одяглися й пішли в парк.

Діти взяли з собою паперового змія, якого Аліна допомагала клеїти напередодні.

Він злетів у небо з першого ж кидка, і Ярик закричав від захвату:

— Він летить! Він справді летить!

Гліб годував качок, сидячи на березі, а Аліна з Сашою їли морозиво — липке, солодке, що капає на долоні.

Ніхто нікуди не поспішав. Жодних обов’язків. Жодних свекрух з інструкціями і родичок з селфі.

Тільки сонце, весна та їхня родина — така, яку вони самі обрали.

 

You cannot copy content of this page