Батьки зупинилися біля хвіртки, мотор їхньої машини ще якийсь час торохтів у прохолодному вересневому повітрі. Іван стояв на вицвілій доріжці поміж клумб і тримав свій старий рюкзак із нашивкою-літачком.
Навколо шаруділо жовте листя — воно лягало на чоботи і застрягало під підошвою.
Дід вийшов на ґанок, поправив кепку і усміхнувся: зморшки біля очей одразу стали глибшими. Іванко відчув — зараз починається щось важливе, не зовсім таке, як завжди.
Мама поцілувала сина в маківку, погладила по плечу.
— Не пустуйте там, гаразд? І слухайся діда.
— Звісно, — відповів Ванько, трохи зніяковіло озираючись на вікна будинку, де вже промайнула бабуся.
Коли батьки поїхали, на подвір’ї одразу стало тихіше. Дід запросив онука до сараю: вони разом вибирали кошики для походу — один більший, для діда, менший, для Іванка.
Поруч лежала стара плащ-палатка і гумові чоботи: дід перевіряв, щоб ніде не протікало після нічного дощу. Він уважно оглянув куртку онука, застебнув усі блискавки, поправив шапку.
— Вересень — це найгрибніша пора! — Дід говорив упевнено, наче відкривав якийсь таємний календар природи. — Зараз бабки (підберезники) ховаються під листям, а лисички люблять мох біля ялинок. Опеньки теж уже пішли.
Іванко слухав уважно: йому подобалося відчуття готування до чогось справжнього.
Кошики рипіли ручками; чоботи були трохи завеликі, але дід лише кивнув: головне — щоб ноги не промокли.
На подвір’ї пахло вологою землею й залишками диму від минулих вогнищ. Ранкова пара стелилася над калюжами вздовж паркану; коли Ванько наступав на мокре листя, воно липло до підошви й залишалося слідами на бетонних сходах.
Дід розповідав про минулі походи: як одного разу вони з бабусею знайшли цілу поляну опеньок біля старої берези; як важливо дивитися не лише під ноги, але й навколо себе — гриби іноді ховаються просто поруч із стежкою.
Шлях до лісу був коротким: по ґрунтовій дорозі через поле з пожухлою травою.
Іванко йшов поруч із дідом; той крокував неквапливо, але впевнено притримував кошик біля стегна.
У лісі пахло інакше: свіжістю сирого дерева й терпким ароматом моху поміж корінням сосен. Під ногами м’яко пружинила трава упереміш з опалим листям; десь збоку чувся стукіт крапель роси з гілок на землю.
— Ось дивись! Це бабка, — дід нахилився і показав гриб зі світлою шапкою. — Бачиш, ніжка яка? Уся в темних лусочках…
Іванко присів поруч, поторкав шапку пальцем — вона була прохолодна й гладка.
— А чому він так називається?
— Бо любить рости поряд із березами, — дід усміхнувся. — Запам’ятовуй місце!
Вони акуратно викрутили гриб із землі; дід показав розріз ніжки — усередині вона біла, без плям.
Далі серед трави трапилася маленька жовта лисичка.
— Лисички завжди ось такі хвилясті по краю, — пояснив дід. — І запах у них особливий…
Ванько обережно понюхав грибок — пахло горіхами.
— А якщо схожий?
— Несправжні бувають яскравіші або без запаху, — сказав дід. — Але ми їх не беремо ніколи!
Поступово кошики почали наповнюватися: то тут трапиться міцний бабок, то серед ялинового моху вигляне гурт опеньок на пеньку — тонкі ніжки, маленькі липкі шапки зі світлим обідком по краю.
Дід пояснював різницю між справжніми опеньками й несправжніми:
— Несправжні яскраво-жовті або навіть помаранчеві знизу, — показував він. — А справжні знизу білі або злегка кремові…
Івану подобалося знаходити гриби самому — щоразу він кликав діда подивитися знахідку; іноді помилявся — тоді дід спокійно пояснював різницю ще раз.
Уздовж стежки траплялися яскраво-червоні мухомори — великі гриби зі сніговими плямами на шапці.
— Такі гарні, — сказав хлопчик. — Чому не можна збирати?
— Вони отруйні, — серйозно відповів дід. — Тільки милуватися можна!
Він акуратно обійшов мухомор стороною. Вані стало зрозуміліше: не все гарне придатне для кошика.
Іноді дід питав:
— Пам’ятаєш тепер, чим відрізняються? Якщо сумніваєшся — не бери!
Іван кивав, він хотів бути уважним, відчував відповідальність за свій кошик і за те, що йде поруч із дідом.
У глибині лісу сонце пробивалося крізь гілля низько, відкидаючи довгі смуги світла на вологу землю. Там було прохолодніше, пальці іноді зябли на ручці кошика.
Але азарт пошуку грів краще за рукавиці. Повз прошмигнула білка, гілками перемовлялися птахи. Іноді десь попереду хрумтіла гілка — може, заєць або інший грибник йшов своєю дорогою.
Ліс здавався живим лабіринтом зі стовбурів, моху, шарудіння листя і приглушених звуків.
Під ногами було м’яко йти навіть там, де земля вкрита килимом із торішнього листя, і темні плями вологи проступали поміж коріння. Дід показував, куди краще ступати, щоб не промочити ноги зовсім.
Онук намагався йти слідом, вдивлявся на всі боки, шукав нові грибні місця, щоб здивувати потім удома бабусю своїм уловом.
Він почувався помічником, майже дорослим супутником, хоча часом усе одно хотілося взяти діда за руку — просто так, для впевненості, коли вітер шумів особливо сильно або раптом ставало темніше між деревами, наче ліс прочиняв свої таємниці тільки їм двом.
Одного разу між двома соснами Ванькові здалося, що він побачив одразу кілька рудих плям серед моху. Він обережно відійшов трохи далі від стежки, присів, щоб роздивитися знахідку ближче: це виявилася ціла родина лисичок, таких, які дід хвалив трохи раніше.
Радість захопила його цілком, він став збирати гриби одну за одною, акуратно складаючи їх у свій кошик, зовсім забувши, що треба дивитися по боках.
Коли підвівся, його погляд уперся тільки у високі стовбури навколо — нікого не було, жодного знайомого силуету, ні голосу, ні кроків, лише приглушений шелест листя та рідке потріскування сучків десь збоку.
Іванко завмер — серце закалатало швидше, ніж зазвичай. Здається, він уперше залишився сам посеред великого осіннього лісу, навіть якщо всього лише ненадовго.
Страх прийшов одразу, але разом із ним спливали слова діда: залишайся на місці, якщо загубиш мене, клич голосно — я обов’язково відгукнуся.
Хотілося одразу покликати, але голос спершу пролунав тихо, ледь голосніше за дихання. Потім рішучіше:
— Дідусю, де ти? Агов, я тут!
Туман висів поміж стовбурами, роблячи дерева схожими одне на одного, звуки здавалися м’якшими, приглушеними. Звідкись ліворуч донісся знайомий голос:
— Еге-гей! Я тут, іди до мене, орієнтуйся по голосу — тільки спокійно!
Ванько вдихнув глибше, пішов туди, де лунав заклик, знову покликав сам, вслухаючись, щоб його почули.
Кроки стали впевненішими, земля під ногою була м’яка, але тепер уже звична, а страх поступився місцем полегшенню, коли попереду показалася фігура діда.
Той стояв трохи далі, притулившись до старого дуба, усміхався привітно, чекав спокійно, ніби нічого страшного не сталося. Навколо знову оживали звуки лісу, а серце билося рівно, тихо.
Ванько зрозумів, що може довіряти словам дорослого, як довіряють собі самому.
— Ну ось, знайшовся! — Дід злегка поплескав онука по плечу, і в цьому жесті не було ні докору, ні тривоги — лише спокійна радість.
Ванько вдивлявся у зморшкувате обличчя: воно здавалося знайомим, як рідна кімната. Серце ще стукало швидко, але дихання вирівнялося — тепер поруч із дідом можна було знову відчути себе захищеним.
— Злякався? — запитав дід неголосно, піднімаючи кошик із землі.
Іванко кивнув — коротко, чесно. Дід присів навпочіпки, щоб опинитися на одному рівні з ним.
— Я теж одного разу загубився в лісі, коли був трохи старший за тебе. Тоді мені здавалося — цілий день шукаю дорогу, а насправді минуло всього хвилин із десять… Головне — не бігти наосліп. Краще зупинитися і кликати по голосу. Ти все зробив правильно.
Онук дивився вниз, роздивляючись свої гумові чоботи, забруднені землею й шматочками моху. Він відчув: дід справді пишається ним зараз.
Залишки тривоги відступили кудись глибоко всередину — тепер це був спогад, а не страх.
— Ходімо? Уже вечоріти починає. Нам би до стежки вибратися до темряви, — дід підвівся, поправив кепку і знову взяв кошик за ручку. Ванько ступив за ним майже впритул.
Тепер кожен хрускіт листка під ногою здавався чимось рідним. Вони йшли поруч: Вані подобалося відчувати себе частиною спільної справи навіть у таких простих рішеннях.
На виході з лісу стало зовсім свіжо: вечірній вітер гнав сухе листя вздовж доріжки поміж деревами; десь попереду вже виднівся дах будинку крізь тонкі стовбури горобини.
На ручках кошиків залишилася темна смуга від сирої трави; долоні злегка зябли після довгої прогулянки — але радість повернення гріла сильніше за будь-який гарячий чай.
Дім зустрів їх м’яким світлом вікон і запахом випічки з кухні. Бабуся чекала на ґанку з рушником через плече:
— Ой-ой! Які молодці прийшли! Нумо, показуйте улов!
Вона допомогла зняти чоботи прямо в передпокої — підошви були обліплені листям, — обережно прийняла кошик у діда і поставила його поряд зі своєю мискою для чищення грибів.
У кухні було тепло від плити; скло вікна запотіло зверху донизу вузькими смугами — видно було тільки тьмяні вогники ліхтаря на подвір’ї та силуети дерев за огорожею.
Іванко сів ближче до столу: поруч бабуся спритно розділяла гриби за видами — бабки сюди, лисички окремо, — а дід діставав свій складаний ножик для найкопіткішої роботи з опеньками.
Вечір за вікном густів швидко, але в домі було по-особливому затишно. Іванко слухав, як дорослі перемовляються про сьогоднішню прогулянку, і сам розповідав про знайдені гриби й про те, як кликав діда в лісі.
Дорослі слухали уважно, не перебиваючи, і Ванькові хотілося вірити, що тепер він теж став частиною цієї сімейної традиції. На столі стояв гарячий чайник, пахло свіжими грибами та випічкою.
За вікном темніло, а в домі було світло, спокійно й добре — так, як буває лише після маленького випробування, яке пройдено разом.
***
Це ж яке щастя, коли є такі мудрі та спокійні дідусі! Здається, у цій історії про гриби йшлося не лише про лісові знахідки, а й про те, як довіра й витримка дорослих вчать дитину долати страх.
Справжній життєвий урок, що запам’ятається назавжди.
А ви пам’ятаєте свою першу «велику» пригоду з дідусем чи бабусею?
