Якось увечері в квартирі Свічкарів пролунав несміливий, якийсь навіть тремтливий дзвінок у двері.
— Пізнувато як для гостей, — буркнув Павло, голова сімейства, навіть не підводячись із дивана. Він багатозначно подивився на дружину, мовляв, знову хтось спокій порушує.
Тамара, яка якраз захоплено вив’язувала складний візерунок на светрі, відгукнулася до матері:
— Мамусю, відчини, будь ласка… Бо я зараз петлю загублю, потім не знайду…
Надія Вікторівна швиденько почовгала до дверей. Слідом за нею, як то кажуть, хвостом, побігли онуки — Сергійко та Олесь. Їм же цікаво, кого це там лиха сила на ніч дивлячись принесла.
У коридорі почулися якісь голоси, потім — приглушений крик, шум… Тамара кинула в’язання, серце йокнуло. Вона кинулася в передпокій, чоловік — за нею.
Бліда, як полотно, Надія Вікторівна сиділа на кушетці, притиснувши руки до грудей.
Вона намагалася вдихнути, а над нею схилився незнайомий молодий чоловік. Він з тривогою заглядав їй в обличчя:
— Вам зле? Може, викликати «швидку»?
— Не треба… — ледь чутно прошепотіла стара і раптом вчепилася очима в обличчя доньки.
— Томочко, дівчинко моя… це він! Андрійко!…
Тамара наче закам’яніла. Вона дивилася на хлопця і не могла поворухнутися. Кров відхлинула від обличчя, а в голові зашуміло.
Гість теж розгублено буравив її поглядом. Нарешті він вимовив дуже тихо, майже пошепки:
— Як же так? Мені ж казали… казали, що ви — пияка. Що ви давно під парканом валяєтеся і людську подобу втратили…
— Хто… хто тобі таке наплів? — видихнула Тамара, відчуваючи, як у грудях розгорається забутий біль.
— Батько…
***
Колись Тамарі заздрили всі подруги. Казали — витягла дівка щасливий квиток! Сама ж ніби й непоказна, ні грошей у батьків, ні освіти гучної, а глянь — такого чоловіка відхопила!
Багатий, розумний, при грошах! Не красень, правда, і на дванадцять років старший, зате — кам’яна стіна, власна квартира і цілий парк іномарок. Весілля таке відгрохав, що все село три дні гуляло!
Тамара в тій сукні була як справжня принцеса, про таку красу дівчата тільки в журналах бачили.
Але свято швидко згасло, і почалися сірі, задушливі будні. Дуже швидко Тамара зрозуміла, що вона не за стіною, а в клітці. Золотій, але міцній.
Працювати чоловік заборонив одразу: «Нащо тобі ті копійки, я сам усе дам».
Подруг поступово відвадив — то одна йому не така, то інша дурна. Грошей на руки не давав зовсім.
Сам купував усе: від хліба до білизни. Навіть у жіночих дрібницях почав розбиратися, повчав, що їй краще пасує.
А як Тамара дізналася, що чекає маля, то життя взагалі перетворилося на суцільний звіт. Кожного вечора вона мала доповідати: що їла, з ким привіталася, про що думала, який серіал по телевізору бачила…
Спочатку вона думала — турбота така. А потім зрозуміла: він бачить у ній не дружину, а свою річ. Іграшку, якою можна крутити як заманеться.
Коли приїжджала її мама, чоловік уже під час першої вечері починав «співати»:
— Тамарочко, ну не будь егоїсткою. Твоя мати вже засинає на ходу. Нащо їй тут твої порожні теревені слухати? Я сам її відвезу додому, поки дорога вільна. Повірте, Надіє Вікторівно, вам у власному ліжку буде куди затишніше. Правда ж, ви й не збиралися залишатися?
Мати тільки мовчки кивала, ховаючи очі, і починала збирати сумку…
Коли зʼявився на світ Андрій, чоловік зовсім з’їхав з глузду. Ревнощі накривали його хвилями, хоча приводу не було жодного.
Тамара містом ходила, опустивши очі в асфальт, щоб не дай Боже не спровокувати черговий скандал.
— Любий, а що мені робити, якщо на вулиці знайомий підійде чи однокласник? — питала вона з надією, що він схаменеться.
— А ти мовчи. На питання не відповідай, роби вигляд, що не впізнала. От він і відчепиться. Дивись мені, Томо, якщо що — я дізнаюся. І тоді за себе не ручаюся…
Вона думала — жартує. А він не жартував. Наступного дня він прилетів з роботи чорніший за ніч: «Мені сказали, ти на вулиці цілувалася з якимось пройдисвітом!».
І без жодного слова дай їй кулаком у обличчя.
— Все, — прошипів він, — я попереджав. Моєму синові ТАКА мати не потрібна. Завтра щоб і духу твого тут не було. У дитини буде няня.
— Я не піду без сина! — кричала вона крізь сльози.
— Не підеш сама — виведуть. Ти ж знаєш, хто я, а хто ти. Заберешся по-доброму — дозволю бачитися. Будеш права качати — ославлю на все місто, що ти гуляща, і до дитини на гарматний постріл не підпущу!
Вона благала, валялася в ногах, клялася, що нікого не було… Марно. Він подав на розлучення. Півторарічного Андрія суд залишив з батьком — гроші й зв’язки зробили свою справу.
Спочатку він ще дозволяв прийти на годинку, а потім… одного дня Тамара поцілувала зачинені двері. Він зник разом із дитиною. В одну мить. Жодні пошуки, запити, сльози не допомогли — він наче крізь землю провалився.
І от тепер, через сімнадцять років, Андрійко стоїть перед нею. Дорослий, високий, чужий…
Серце Тамари калатало, наче хотіло вистрибнути. Але це було дивне хвилювання. За синів від другого шлюбу вона хвилювалася інакше — там усе було зрозумілим, рідним. А тут…
— Проходь, сину… Ти голодний? — запитала вона, і сама вжахнулася: «Боже, що я верзу? Хіба це те, що треба казати через стільки років?»
— Я ненадовго, — Андрій почувався не в своїй тарілці. Він же їхав сюди, щоб подивитися в очі тій «пияці», кинути їй у обличчя всі свої образи й гордо піти. А побачив зовсім інше. Мати — звичайна жінка, охайна хата, бабуся, брати… Все, що він знав, виявилося брехнею.
— Як же ти нас знайшов? — прошепотіла бабуся, втираючи сльози. — Я вже й не сподівалася…
— Батько адресу дав.
— Слава Богу, змилувався перед смертю…
— Помер він, — Андрій змахнув сльозу, що таки зрадницьки покотилася по щоці. — Місяць тому. Перед самим кінцем покликав і каже: «Твоя мати ще жива, ось тобі адреса, їдь подивися, до чого люди доходять».
От я і приїхав…
Тамара мовчки підійшла до сина, обняла його за плечі. — Залишайся з нами… Якщо захочеш, звісно.
Її другий чоловік, Павло, який знав усю цю гірку історію і навіть допомагав колись шукати малого, теж підійшов:
— Тепер ми — твоя родина. Місця всім вистачить.
Молодші брати вже висли на Андрієві:
— Ми на тебе так чекали! Нам мама розповідала!
Бабуся тихо плакала в куточку. Усі думали — від радості. Але вона, проживши довге життя, розуміла: попереду важкі часи. Дорослий хлопець, вихований у ненависті до матері… чи приживеться він тут?
Чи не стане ця зустріч новою раною? Знаєте, як кажуть: добрий сусід часом рідніший за кровинку, а рідна кров може стати найлютішим ворогом.
Тамара дивилася на сина і все думала: за що перший чоловік так з ними вчинив? Навіщо було ламати життя і їй, і дитині? Може, він і справді ніколи не любив, а просто хотів володіти?
Одне вона знала точно: сімнадцять років не повернути, але сьогодні вони принаймні почали вчитися дихати одним повітрям.
Отак воно й буває: правда завжди знайде дорогу, навіть якщо її роками закопували в землю під шарами брехні. Головне — знайти в собі сили прийняти її, не обпікшись об старі образи.
А як ви вважаєте, любі читачі, чи можна справді стати рідними людьми після стількох років розлуки й обману, чи все ж таки час неможливо повернути назад, і серце вже ніколи не прийме «чужу» дитину як свою?
