Коли Риті ставало особливо сумно, коли на душі скребли кішки, вона завжди згадувала той єдиний день у своєму житті, який вважала по-справжньому щасливим.
Тоді їй було шістнадцять. Літня пора. Високо в небі пливли легенькі хмаринки, а приємний вітерець освіжав її розпашілі щоки.
Бабуся попросила зловити найтовстішого гусака, і юна Маргарита з реготом ганялася за птахом по подвір’ю, намагаючись виконати це відповідальне доручення.
Спершу вона бігала за гусьми, а потім тією гомінкою зграєю гуси ополчилися проти неї й загнали мисливицю на хлівчик із дровами.
— Злізай звідти! Ану ж як зараз покотяться? Злізай, кажу! — голосно гримала бабуся, відганяючи галасливих птахів.
— Та не впаду я! — впевнено відповіла їй Рита, але все-таки впала.
Одне поліно незграбно підвернулося під ногою і покотилося додолу, слідом за ним посипалися й інші, а вхопитися не було за що.
Зрештою, невдале полювання закінчилося ще й зламаною ногою, а в тому маленькому селові, де мешкають самі лише старожили, навіть фельдшера немає.
Дід подався до свого кума, що жив трохи далі по вулиці — до того якраз онук із якогось далекого міста машиною в гості завітав.
На прохання відвезти потерпілу до травмпункту молодик одразу відповів згодою. Риту швиденько засунули на заднє сидіння автівки, після чого нарешті й відбулося знайомство з її рятівником.
Звали його Сергій.
Двадцять чотири роки, неодружений, мешкає десь аж на Поліссі, але вищу освіту так і не завершив, тому помагає батькові в сімейній справі.
Поки лікарі в травматології добросовісно пакували Ритиній нозі гіпсову оболонку, молодик устиг роздобути десь букет польових квітів і коробку шоколадних цукерок.
— Це замість ліків. Від переживань допомагає куди краще, — сповістив Сергій, сунувши подарунки в руки своїй бідолашній сусідці.
Він відмовився від пропозиції медсестри скористатися візком і сам виніс Риту з лікарні.
Обережно всадив у машину, зателефонував дідусеві й бабусі з розповіддю та катав пасажирку містом аж доти, доки не почало сутеніти.
Навіть нагодував її чебуреками, відповідально заявивши, що кухарям саме цієї забігайлівки можна довіряти цілковито.
— Тобі не обридло зі мною панькатися? — запитала Рита, милуючись останніми, вже блідими барвами заходу сонця. — Вези вже додому. Там бабуся, напевно, всіх гусей з розпачу перебила.
— Тільки одного. Найтовстішого, — усміхнувся їй молодик через дзеркальце заднього огляду і раптом запитав: — Вийдеш за мене? Не зараз, звісно, а коли ще трохи підростеш.
Це був лише жарт, з якого вони разом посміялися, але Рита добре закарбувала собі його слова. Їй подобалося згадувати, з якою лагідною усмішкою Сергій це промовив.
Він поїхав кудись до себе на Полісся тієї ж ночі, і більше вони не зустрічалися. Не телефонували одне одному, бо Ритина мама переконала свою недосвідчену доньку, що це недоречно.
Можна було б через бабусю й дідуся довідатися хоча б номер телефону, але Рита на це не наважилася. Навіщо? Якби хотів, сам знайшов би спосіб зв’язатися.
Не кохання з першого погляду й навіть не швидкоплинне захоплення — просто коротке випадкове знайомство, що залишило приємні спогади.
Пам’ять про той далекий день вона дбайливо зберігала у своєму серці, бо майже одразу після цього в житті почалася довга смуга негараздів.
Батька скоротили з роботи, він запив і став несамовитим.
Наступне літо Рита провела вдома і не вступила до університету, бо занедужала мати, а батька не було поруч — він отримав строк. Мама протягла ще пів року й відійшла від важкої недуги.
Дівчині вже виповнилося вісімнадцять, тож опікунство не знадобилося. Вона хотіла продати трикімнатну батьківську квартиру й купити собі щось менше, а більшу частину грошей планувала витратити на заочне навчання, щоб мати змогу ще й працювати.
Але з’ясувалося, що розпоряджатися майном вона не може навіть після вступу у спадок, оскільки там є батькова частка, а він проти продажу.
Продавати лише свою частину не мало сенсу — вигоди жодної. Та ще й бабусі з дідусями почали тиснути з двох боків, даючи суперечливі поради.
Батьки мами наполягали на тому, що частку необхідно продати, інакше потім із місця ув’язнення повернеться горе-тато й перетворить життя донечки на пекло. Родичі з боку батька в один голос твердили, що продаж буде свинством щодо найріднішої людини.
Він звільниться, а в квартирі вже мешкатимуть чужі люди, з якими доведеться якось домовлятися. Іншого ж житла в тата немає. Зрештою, Рита вирішила поки що залишити все на своїх місцях і пошукати роботу.
Порадників багато, а помогти дівчині з працевлаштуванням ні в кого не знайшлося ані бажання, ані можливості, ані зв’язків.
Служба зайнятості запропонувала кілька вакансій із навчанням — усе краще, ніж нічого.
А потім усе якось так стрімко понеслося ще далі під укіс, що залишалося тільки не забувати переводити дух. До університету Рита так і не вступила.
На повноцінне навчання в коледжі часу теж виділити не змогла.
Поринула з головою в багатообіцяючі стосунки й навіть вийшла заміж, але цей шлюб не був щасливим, швидко скінчився, а після нього залишилися лише син та фантастичні боргові зобов’язання чоловіка, який раптово зник із її життя — він заховався, тож усі претензії полилися на того, кого знайти простіше.
Залишалося лише наважитися на продаж своєї частки квартири, щоб кредитори відчепилися, але з цим виникла нова проблема: у квартирі прописана неповнолітня дитина, і органи опіки відмовилися давати згоду на угоду, доки не буде надано відомостей про наявність або заплановану купівлю іншого житла для малюка.
У такі моменти Рита стримувала свої емоції з останніх сил, щоб син не бачив, як вона плаче. Йому всього чотири рочки, але ж він усе розуміє.
Зазирає в очі, обіймає мамині коліна й каже: «Не плач. У тебе ж є я». Він тільки й є, а більше підтримки чекати нізвідки.
Мамині батьки хоч трохи допомагають, але вони не кинуть своє господарство заради виховання правнука, а в селі роботи немає. Рита не раз думала про те, щоб поїхати туди.
Згадувала той далекий день, коли впала з сарайчика, і на душі одразу ставало якось легше. «Вийдеш за мене?» — лунало в пам’яті питання, поставлене жартома, але дівчина думала, що треба було погоджуватися.
Можливо, тоді в її житті все склалося б інакше. Не зовсім усе, звичайно, але багато чого.
— Привіт.
Він стояв на порозі з букетом ромашок, коробкою цукерок і великою іграшковою машинкою на радіокеруванні. Доросліший, змужнілий, із просивиною в темному волоссі та негарним шрамом на обличчі.
— Привіт, — не вірячи своїм очам, відповіла Рита. — Ти як мене знайшов?
— Хто шукає, той завжди знайде, — пролунало у відповідь. — Ти не шукала, а в мене не було змоги.
— Що трапилося?
— Я був в далеких країнах, шукав свою долю. Подробиці тобі не потрібні. Вийдеш за мене?
— Сергію, ти при здоровому глузді? — остовпіла Рита. — Пожартували й забули. Знайомі ж були всього один день. Стільки років уже минуло.
— Хто хоче, шукає способи, а хто не хоче, лише виправдовується. Я поставив конкретне питання. Ти вийдеш за мене чи ні? Часу на роздуми не дам. Або «так», або «ні».
— Навіщо тобі це? — нахмурилася дівчина. — У мене дитина, купа боргів, батько за ґратами…
— Це не відповідь.
— Та погоджуйся вже, нерозумна! — долетіло від сусідських дверей. — Чого думати? Дивися, який наполегливий. За таким не пропадеш.
— Дякую за підтримку, — подякував Сергій цікавій сусідці, подумав трохи й віддав коробку цукерок їй.
Бабуся почала запекло заперечувати, але зрештою від подарунка таки не відмовилася. А Рита щиро усміхнулася вперше відтоді, як…
Вона вже навіть пригадати не могла, коли усміхалася востаннє. І знову на душі раптом стало так легко й тепло, як бувало тільки після спогадів про той самий щасливий день у її житті.
— Гадаю, твоя усмішка означає позитивну відповідь, — констатував Сергій. — Збирай речі й документи. Тут ви не залишитеся.
Іноді в житті трапляються люди, які здатні зробити інших щасливими самим фактом свого існування. Їм не потрібні причини для того, щоб бути хорошими. Вони такі від природи.
Риті пощастило зустріти таку людину. Тепер у неї нарешті є міцна родина, надійна опора і твердий ґрунт під ногами. Не можна сказати, що все в їхньому із Сергієм житті безхмарно, але й не гірше, ніж в інших.
Починати нові стосунки, звісно, було страшно, але в цьому випадку смуга негараздів не змінилася б на світлу сама по собі. Залишивши позаду минуле, Рита тепер із впевненістю дивиться в майбутнє. Її син із першого дня знайомства називає Сергія татом.
Сергій не може мати власних дітей, тому вважає рідним того єдиного сина, який є в їхній дружній, люблячій родині. Він хороший батько й турботливий чоловік. Сусідка мала рацію — за таким не пропадеш.
Як бачите, доля інколи вміє дивувати. Коли, здавалося б, обставини притисли до стіни і ніде не видно просвіту, людина з минулого може стати тим міцним плечем, на яке так чекала душа.
Життя завжди винагороджує тих, хто, незважаючи на все, зберіг у серці світлий спогад і не озлобився.
А чи траплялося у вашому житті, любі читачі, що випадок, який здавався жартівливим, через роки виявився доленосним?
