…Від самого ранку Олена поралася на кухні. Салати, гаряче, нарізки, холодець. Святковий торт вона спекла ще напередодні, зараз тільки дбайливо прикрасила його. Багатогодинне стояння біля плити виснажило жінку до краю.
Коли нарешті стіл у вітальні був ідеально сервірований, вона стягнула з себе ненависний фартух, домашній костюм, переодягнулася в зручні джинси та тепле худі і дістала дорожню сумку, яку зібрала ще кілька днів тому…
Чоловік, виконавши зранку свій «подружній обов’язок» — винісши сміття, невідривно сидів у кабінеті над паперами. Олена за багато років спільного життя звикла бачити його виключно за роботою.
Власне, це було єдине, що по-справжньому цікавило Костянтина.
«Не від світу сього» — сказали б про такого раніше. Для нього існувала тільки наука — ліхенологія. За свої лишайники він ладен був душу дияволу продати, мчав за ними в будь-який час у будь-яку точку земної кулі…
Про те, що десь поруч існує ще й дружина Олена, Костянтин згадував лише тоді, коли відчував фізіологічний голод.
Прочинивши двері до його кабінету, Олена спокійно сказала:
— Костю, я йду.
Чоловік, навіть не підвівши очей від своїх паперів, автоматично пробурмотів:
— Добре-добре, ти тільки недовго. Я вже закінчую, скоро за стіл будемо сідати.
Олена втомлено, але твердо промовила:
— Ти не зрозумів, Костю. Я йду назавжди. Зовсім. Я втомилася жити чужим життям виключно з почуття обов’язку. Дівчата вже виросли, у них тепер свої сім’ї. Свою обіцянку я виконала сповна. Більше мене тут ніщо не тримає.
Вона тихо причинила двері кабінету і пішла в передпокій.
Костянтин вискочив за нею, розгублено спробував щось сказати. Але Олена перебила його на півслові:
— Стіл накритий. Гаряче в духовці. Бажаю тобі всього найкращого в прийдешньому році.
Вона вийшла з квартири, тихо зачинивши за собою двері. На календарі було 31 грудня, восьма година вечора.
«Ти повинна вийти заміж за Костю і стати матір’ю моїм онучкам!»
Олена зʼявилася на світ в сім’ї, де вже підростала одна донька. Аліса була справжнім білявим янголом — так її називали всі навколо. Батьки просто не могли надихатися на свою старшу дівчинку, в якій усе було абсолютно ідеальним: зовнішність, характер, здібності.
Це була дитина, яка взагалі не створювала проблем. Аліса ніколи не поводилася погано чи зухвало, знаходила для себе тихі й красиві захоплення: вишивала бісером, малювала аквареллю, захоплювалася фотографією.
І поява у родині ще однієї доньки абсолютно не входило в життєві плани подружжя…
Проте, коли Алісі виповнилося дев’ять років, Раїса Аскольдівна з жахом усвідомила, що знову чекає малятко…
Її чоловік, відомий у Києві професор-палеонтолог, який потайки все ж таки сподівався на появу спадкоємця, категорично заборонив дружині навіть думати про переривання. Так на світ з’явилася Оленка…
Оскільки вона не виявилася хлопчиком, то автоматично перестала бути цікавою своєму батькові. Утім, голова сімейства пішов із життя, коли молодша донька була ще зовсім дитиною — він був значно старшим за Раїсу Аскольдівну.
А та, своєю чергою, від самого початку не хотіла жодних інших дітей, окрім своєї ненаглядної Аліси.
Так і стала Олена кимось на кшталт приживалки у власній родині. І тільки старша сестра її щиро, по-справжньому любила… Оленка відповідала на цю сестринську любов усією своєю палкою дитячою взаємністю.
Олена в усьому була повною протилежністю Аліси. Ні янгольською зовнішністю, ні поступливим характером, ні якимись видатними талантами дівчинка не володіла. І друзів, на відміну від сестри, у неї теж не було.
Єдиною її пристрастю було читання. Саме з книжок Олена черпала всі свої уявлення про реальне життя. Улюбленою її героїнею була незламна Скарлетт О’Гара, за роздумами про долю якої дівчинка проводила довгі, самотні вечори у своїй кімнаті…
Коло спілкування Аліси було, навпаки, надзвичайно широким. Вона була бажаною гостею в будь-якій молодіжній компанії, миттю опиняючись у самому центрі чоловічої уваги.
Але чоловіка для своєї улюбленої дівчинки Раїса Аскольдівна обрала вже давно. На цю почесну роль ідеально підходив син їхніх давніх знайомих — блискуче освічений і вихований юнак.
І Аліса, і Костя сприймали свій майбутній шлюб як щось цілком природне і неминуче. Тому ніхто зі спільних знайомих не здивувався, отримавши одного дня запрошення на їхнє розкішне весілля…
Аліса з головою поринула в облаштування сімейного гніздечка. А Олена тепер більшу частину свого вільного часу проводила в гостях у сестри. Раїса Аскольдівна, здавалося, взагалі не помічала постійної відсутності молодшої доньки вдома…
Дівчина вже навчалася на першому курсі Київського університету, коли старша сестра поділилася з нею радісною звісткою: у них із Костею скоро зʼявляться донечки-двійнята! Олена цій новині раділа, мабуть, не менше за саму майбутню матір.
Але дівчатка зʼявилися на світ надзвичайно складно!
І хоча Раїса Аскольдівна задіяла всі свої численні медичні зв’язки, через добу після появи на світ маляток Аліса віддала Богу душу. Не стало єдиної людини у світі, для якої Олена не була просто порожнім місцем…
На дев’ятий день після відходу старшої доньки змарніла мати увійшла до кімнати Олени. Навіть не назвавши її на ім’я, вона безапеляційно заявила:
— Ти повинна вийти заміж за Костю і стати матір’ю моїм онучкам!
«Я не Аліса, мамо! Я Олена!»
Зараз важко сказати, що саме на той момент стало визначальним у прийнятті цього фатального рішення.
Чи то глибока моральна пригніченість Олени, нестерпна туга за улюбленою сестрою, чи то її загострене, майже книжкове почуття обов’язку, почерпнуте з класичної літератури, чи то щирі, щемкі переживання за долю крихітних племінниць, які залишилися сиротами.
Одне слово, Олена погодилася.
Костянтин же, вочевидь, відчуваючи щось подібне у своєму горі, теж сприйняв пропозицію тещі як єдино розумний і логічний вихід із ситуації. І незабаром Олена стала законною дружиною чоловіка своєї покійної сестри…
Дівчатка росли крикливими, дуже хворобливими. Догляду за ними Олена присвятила всю себе без залишку. Про власне навчання довелося забути назавжди.
А коли двійнята трохи підросли, Раїса Аскольдівна категорично наполягла, щоб вони називали Олену не мамою, а виключно тіткою. «Ваша справжня матуся Аліса зараз на небі, вона дивиться на вас звідти і лагідно всміхається. А тітка Олена — вона всього лише сестра вашої мами Аліси», — повчала бабуся малих онучок.
І навіть не помічала, або не хотіла помічати, як боляче ранило її молодшу доньку це зневажливе «всього лише»…
Час невблаганно йшов, дівчатка росли. А Раїса Аскольдівна почала різко здавати…
Настав страшний момент, коли вона сама відчула, що розум от-от остаточно їй зрадить…
Останнє, що вона встигла зробити, ще перебуваючи при здоровому глузді, це розміняти свою розкішну велику квартиру на дві окремі двокімнатні і заповісти їх виключно онучкам.
Про рідну молодшу доньку в заповіті не було згадано жодним словом…
Матір, яка стрімко втрачала глузд, Олена перевезла до себе. І тепер доглядала вже за нею — міняла дорослі підгузки, мила, годувала з ложечки, як немовля…
Більшу частину доби Раїса Аскольдівна перебувала у своєму вигаданому світі, не завдаючи особливого клопоту домашнім. Але періодично вона ніби пробуджувалася від сну, починала гірко плакати, кликати померлу доньку.
Вона міцно чіплялася за руку Олени, коли та намагалася її заспокоїти, і вперто називала молодшу доньку Алісою…
У такі нестерпні моменти Олені до болю в кісточках хотілося взяти матір за худі плечі, сильно труснути її, навіть вдарити…
Одного разу, не витримавши цього тортуру, вона у відчаї крикнула:
— Я не Аліса, мамо! Чуєш?! Я Олена!
Але погляд матері, звернений на неї, був абсолютно порожнім… Олени вона, як і раніше, просто не бачила…
І тільки перед самісінькою смертю Раїса Аскольдівна, раптом прийшовши до тями, міцно вхопила доньку за руку і, дивлячись їй прямо в очі, ледь чутно прошепотіла:
— Оленко… прошу тебе, дай мені слово, що ти ніколи не кинеш дівчаток. Що ти виростиш їх, вивчиш, видаси заміж…
І Олена дала їй це слово…
«Я хочу хоч щось у цьому житті зробити для себе»
Поховавши матір, Олена раптом… прийняла рішення вступати до університету. Костянтин був неабияк здивований таким несподіваним рішенням своєї «зручної» дружини.
— Олено, ну от навіщо тобі це здалося? — щиро дивувався він. — Ну отримаєш ти той диплом, а що далі? Невже ти збираєшся на роботу ходити? Ми ж абсолютно ні в чому не маємо потреби, я тебе ніколи не обмежую у витратах…
Займайся домом, дівчатами, відпочивай собі на здоров’я… Зрештою, так живуть практично всі дружини моїх колег і знайомих. Та більшість жінок про таке безтурботне життя тільки мріяти можуть! Подумай добре, люба, і не роби дурниць.
Олена втомлено, але з металом у голосі відповіла:
— Я хочу хоч щось у цьому житті зробити особисто для себе, Костю. Не для мами, не в пам’ять про сестру чи заради племінниць — тільки для себе. Тому що я існую. Хоча, мені іноді здається, ще трохи такого життя — і мене як особистості просто не стане…
Чоловік у відповідь лише здивовано знизав плечима. Вочевидь, він так і не зрозумів, про що саме говорила його дружина…
Невдовзі Костянтин полетів у чергову довготривалу експедицію, а Олена успішно вступила на заочне відділення університету…
Вона твердо вирішила вивчитися на психолога. І через чотири роки важкого, але омріяного навчання жінка стала дипломованим спеціалістом.
Одна з її викладачок, яка за сумісництвом керувала приватною психологічною консультацією в центрі міста, запропонувала колишній старанній студентці попрацювати в неї.
Ця робота і стала тією рятівною віддушиною, якої так відчайдушно не вистачало всі ці довгі роки Олені…
Дівчата тим часом виросли, закінчили школу, стали студентками. А ще через три роки вони радісно представили Кості та Олені своїх обранців.
Два гучні весілля відгуляли майже одночасно — здійснилася давня спільна мрія сестер.
І ось велика квартира подружжя остаточно спорожніла.
А Олена з жахом і кристальною ясністю зрозуміла, що вони з Костею — абсолютно чужі, сторонні люди.
Усвідомлення власного життя, яке невблаганно спливало в нікуди, доводило жінку до відчаю. Вона нутром відчувала: ще трохи почекати — і буде занадто пізно будь-що міняти.
…Вийшовши з під’їзду з однією дорожньою сумкою в руках, 41-річна Олена нарешті вдихнула холодне зимове повітря на повні груди.
Попереду на неї чекала крихітна, але власна орендована квартирка на околиці. Самотня, але спокійна новорічна ніч із замовленою заздалегідь гарячою піцою. А далі — улюблена робота, улюблені книжки, можливо, нові цікаві знайомства.
Зовсім інше життя.
І в ньому, у цьому новому житті, вона нарешті буде сама собою. Просто Оленою…
Цю глибоку, пронизану тихим сумом і світлою надією історію ми отримали від однієї з наших читачок. Як часто ми, жінки, приносимо своє життя в жертву чужим очікуванням, обов’язкам та комплексам, забуваючи про власне право на щастя!
Але ніколи не пізно почати все з чистого аркуша. А чи траплялися у вашому житті моменти, коли ви кардинально змінювали свою долю, скидаючи тягар чужих обов’язків?
