— Сашко, а чого валіза в коридорі? Тільки не кажи, що тебе знову на всі вихідні у відрядження! Ми ж на дачу збиралися! Ну що ти мовчиш? Скажи начальнику, нехай Горбенка вашого посилає! — крикнула Марина з коридору, намагаючись дочекатися відповіді від чоловіка.
Але відповіді не було, тому жінка спробувала докричатися ще раз:
— Сашко, ну ти там заснув чи що? Чого мовчиш? — вона вже встигла зняти черевики й збиралася пройти до кімнати, але тут чоловік з’явився в коридорі.
— Привіт, Марино, — похмуро промовив чоловік і схилив голову.
— Та чого «привіт», зранку бачилися. У відрядження чи що, питаю?! — сказала Марина і машинально махнула рукою на валізу.
— Я йду, — похмуро сказав чоловік і спробував протиснутися до вхідних дверей, не дивлячись на дружину.
— Ідеш? — перепитала Марина і посміхнулася то здивовано, то якось збентежено.
— Від тебе йду. Я дівчину собі знайшов, розумієш? — перейшов у наступ Олександр.
— Ах, дівчину! Ну це я, звичайно, розумію! Як не зрозуміти?! Молоду захотілося? З начальника свого приклад береш?! Ну давай-давай! Удачі тобі! — прокричала Марина, намагаючись стримувати сльози.
— Марино, я зараз не маю наміру з тобою скандалити. Просто ставлю тебе перед фактом і все, — відчужено промовив Олександр.
— Ах, перед фактом! Ну тоді, якщо вже зібрався, то йди і факти свої забирай! Особливо ніхто й не засмутиться! — крикнула Марина спересердя.
Тут стримувати сльози було вже марно, але жінка все одно не хотіла видавати власну слабкість. Вона схилила голову, відвернувшись до стіни, і просто чекала, коли чоловік взується, візьме валізу і піде геть.
І ось нарешті вхідні двері зачинилися.
Марина підняла голову, машинально руками витерла сльози з обличчя. Чоловіка в коридорі не було, валізи теж. Жінка підійшла до дверей, замкнула замок.
На тумбочці в коридорі лежали ключі чоловіка. Марина схопила їх, стиснула в кулак і кинулася на кухню. Швидко відчинила дверцята нижньої шафки і кинула ключі у смітник.
Жінка підійшла до вікна на кухні, подивилася на вулицю. Осінь уже остаточно вступила в свої права. За вікном завивав вітер, по вікну і металевому карнизу дзвінко били краплі дощу.
Марина раптом подумала про те, що цю осінь і зиму їй доведеться провести на самоті: діти виросли і давно живуть своїми сім’ями, а тепер і чоловік пішов до молодої та вродливої.
Адже ще торік усе було так чудово. Восени вони з чоловіком їздили в санаторій. Щоправда, всього на тиждень, але все-таки… А потім усі разом святкували Новий рік.
Марина мимоволі посміхнулася, згадуючи, як торік Сашко, їхній син Денис і зять Володя всі разом поїхали по ялинку. Притягли таку величезну — під саму стелю, навіть підпилювати довелося.
Але онуки були дуже задоволені, і всі були щасливі. А ось цей брелок на ключах у вигляді динозаврика — вона сама подарувала чоловікові на минулий Новий рік.
Вона подивилася ще трохи на вулицю, потім знову підійшла до смітника, дістала ключі і поклала на підвіконня. У сумці, яка так і залишилася лежати в коридорі, задзвонив мобільний телефон.
Марина була просто впевнена, що дзвонив Олександр. Їй чомусь навіть здалося, що його відхід — це якийсь розіграш.
Жінка швиденько пройшла в передпокій, дістала мобільний. На екрані висвітився номер доньки Наталки. Марина витерла сльози і постаралася взяти себе в руки.
— Так, доню…
— Мамо, привіт. Ти вже прийшла з роботи? — бадьоро промовила Наталя в слухавку.
— Ну так… а що? — запитала Марина.
— Мамо, ми з Володею вас попросити хотіли з Олексійком і Оленкою у вихідні посидіти, а то ми працюємо обоє так вийшло. Мені зміну поставили несподівано, а він уже на підробіток домовився.
— А, так, звичайно посидимо! — сказала Марина і мимоволі схлипнула.
— А у вас усе гаразд? Ти плачеш чи що? — перепитала дочка.
— Ні, он цибулю чищу, вечерю готую, — збрехала Марина.
Вони попрощалися з дочкою, і поки Марина не наважилася нічого розповідати.
Але вона чудово розуміла, що рано чи пізно все викриється. І, навіть, якщо завтра, коли привезуть онуків, вдасться збрехати, що батька теж на роботу викликали або він поїхав на риболовлю, то потім дітям доведеться розповісти всю правду.
А правду Марина розповідати не хотіла.
Вона зловила себе на думці, що їй навіть якось трохи соромно перед дітьми за те, що сталося, хоча по суті вона була в цьому абсолютно не винна.
Вони разом із чоловіком прожили довгих тридцять сім років.
У житті було всяке, але за зрадами Олександр ніколи не був помічений. Завжди зразковий сім’янин, дружину в усьому підтримував, та й вона його теж. А тут таке сталося…
…Як Марина і припускала, вже за кілька днів діти знали про те, що сталося. Тільки Марина їм нічого не розповідала. Батько сам подзвонив і синові, і доньці.
Наталя і Денис одразу прийняли бік матері, і пообіцяли, що з батьком від цього моменту в жодному разі спілкуватися не будуть, і онукам не дозволять.
Але сама Марина була категорично проти таких радикальних заходів. Усе-таки дітей він любив, все життя виховував, та й до онуків завжди ставився добре, балував…
Так Марина й залишилася жити сама. Звичайно, поступово біль вщух, закрутили повсякденні справи.
Вона все так само ходила на роботу, займалася справами по дому, із задоволенням возилася з онуками. Але за чоловіком все одно дуже сильно сумувала, хоча і злилася на нього за зраду.
…Настав Новий рік.
Діти кликали Марину до себе святкувати, але вона відмовилася, і цього року запрошувати в гості теж нікого не стала. Просто напередодні привітала дітей та онуків.
Собі купила маленьку штучну ялинку, прикрасила її і поставила на журнальному столику.
Це була перша новорічна ніч, яку Марина зустрічала в абсолютній самоті. Як жінка не намагалася і не вмовляла себе, все одно плакала цілу ніч.
Вона дивилася на маленьку миготливу ялиночку — вона була якась фальшива і зовсім не справжня. Зовсім не схожа на ту, яку наряджали торік — велику і живу.
Новорічні свята пролетіли на одному подиху. Марина знову вийшла на роботу. А одного разу, повертаючись додому, вона помітила, що на лавочці біля будинку сидить Сашко…
— Привіт, Марино… — чоловік відразу ж встав, як тільки побачив дружину.
— Ну, здрастуй, чоловіче. Розлучення чи що прийшов просити? Так мене й умовляти не потрібно — Щастю твоєму особистому суперечити не буду! — сказала Марина з єхидством.
— Марино, я не сваритися прийшов. Я це… Загалом, давай помиримося і прийми мене назад. Я зрозумів, що не можу без тебе, і ніхто інший мені не потрібен. Та й діти з онуками — це найрідніше, що в мене є.
— Ой, чи не так! Он як ми заговорили! А ще недавно з грізним виглядом валізу збирав, та перед фактами мене ставив. А що таке? Молода не сподобалася чи вона тебе чимось не влаштовує? Так ти собі іншу знайди — он їх скільки ходить! — сказала Марина і тут же зловила себе на думці, що говорить вона занадто голосно, стоячи на вулиці біля будинку.
— Марино, ну я ж по-хорошому прийшов… — сказав Олександр.
— Ось як по-хорошому прийшов, так по-хорошому і йди, дорогий мій! — сказала Марина і пішла в бік під’їзду.
З вікна вона дивилася, як чоловік ще приблизно з пів години посидів на лавочці, опустивши голову.
Потім чоловік піднявся і повільно пішов геть. У душі у жінки боролися два суперечливих почуття: з одного боку вона злилася на чоловіка, з іншого — це була рідна і близька їй людина.
Через кілька днів Марина сиділа на роботі. На телефон прийшло повідомлення від чоловіка:
«Марино, я в лікарні, в реанімації. Приїжджай швидше, будь ласка. На роботі, на об’єкті травму отримав».
Всередині жінки все спалахнуло. Вона стрімголов кинулася в кабінет до начальника, відпросилася і побігла на автобусну зупинку.
Не пам’ятаючи дороги вона дісталася до лікарні, а в голові у неї крутилася тільки одна думка — аби застати чоловіка живим.
Марина вбігла в лікарню, одразу кинулася до стійки реєстрації.
— Дівчино, здрастуйте! Кошевий… Олександр Кошевий надійшов до вас кілька годин тому з серйозною травмою. Як він?
— Так… Кошевий… так, надійшов… — медсестра на посту не встигла договорити, Марина перебила її.
— Він у реанімації? Можна мені його побачити? — стривожено сказала Марина.
— У палаті він. Побачити можна. Верхній одяг знімайте, он бахіли і халат. Я проведу вас, — спокійно сказала медсестра, дивлячись на Марину, як на божевільну.
Але сама Марина не помічала нічого навколо. Вона думала тільки про те, щоб поговорити з чоловіком, побачити його.
— Он прямо по коридору сьома… — сказала медсестра і пішла.
Марина кинулася в палату і ривком відчинила двері. Перед її очима постала картина — чоловік із перебинтованою головою сидить навпроти якогось чоловіка в лікарняній піжамі, в руках в обох по віялу карт.
— Марино? — запитально промовив він.
— Сашко! Ти сказав, що ти в реанімації з серйозною травмою… Ти що збрехав? — обурено запитала вона.
У повітрі повисла пауза.
— А я ж як дурепа неслася з роботи, ледь з розуму не зійшла, а ти тут у карти граєш…
— А я то що?! Це он усе Петрович, він придумав… Нам з ним разом по голові прилетіло, він і каже, мовляв, привід із дружиною помиритися. А травма і правда є — струс мозку, — сказав чоловік розгублено.
Марина, схлипнувши раптом по-жіночому, кинулася до чоловіка і почала його обіймати…
— Ну ось, Сашко, я ж казав, що спрацює, а ти не вірив… — сказав колега Олександра — Євген Петрович. — Жінки, вони істоти жалісливі…
***
Кажуть, не всі дороги назад перекриті, і іноді навіть найхитріший крок може привести до того, хто по-справжньому дорогий.
Ця історія — про звичайне жіноче серце, яке, попри образу і гнів, все одно шукає привід для прощення і вірить у добро. А чи доводилося вам у житті прощати людину після того, як вона вас сильно образила, поділіться, дорогі читачі?)
