— Я ж і не кажу, що він білий та пухнастий і зовсім ні в чому не винен, — зітхає Аліна, розповідаючи про свого (тепер уже майже колишнього) чоловіка. — Я про свекруху говорю. Вона ж тепер сльозами вмивається і мені докоряє: мовляв, це я сім’ю руйную!
— Ти?! Оце так номер! Це що ж виходить, це тебе чоловік, даруйте на слові, на гарячому спіймав? — аж підскакує від обурення подруга. — У чому ж ти винна? В тому, що захворіла? То що, треба було не лікуватися, а до останнього подиху за благовірним назирці ходити й штани йому пильнувати?
— От саме! Мене дурили, і не лише чоловік, а і його рідна мати! — в Аліниних очах спалахує злість. — І чого вона цим домоглася? Створила своєму «золотому синочку» всі умови для гулянок, а тепер мене ж і звинувачує?
Дуже розумно! Завела тепер пісню на все село, що я її з ненаглядним онучком розлучаю, що дитина без батька ростиме… Раніше треба було думати, коли йому стелила!
Ситуація в Аліни, на жаль, до болю знайома багатьом жінкам — чоловік скочив у гречку. Нахабно, цинічно і… за повного потурання власної матері. Яка, як це часто буває, «хотіла як краще».
І яка тепер ще й має нахабство звинувачувати невістку: мовляв, невчасно приїхала, не попередивши, не дала синочкові замести сліди «злочину», а тепер отак безжально руйнує сім’ю, ділить майно і залишає дитину без тата.
Але в Аліни все було трохи інакше, болючіше. Чоловік зрадив її саме тоді, коли вона буквально боролася за власне здоров’я. Йшлося не про якийсь нежить — стояло питання: житиме Аліна нормальним життям, чи за кілька років стане інвалідом, а то й гірше, якщо терміново не ляже на стіл хірурга.
Проблеми вилізли через два роки після того, як з’явився синочок. До цього жінка жила собі й гадки не мала, що таке лихо може постукати в її двері.
Сім років у шлюбі, синочку зараз три рочки, купили з чоловіком двокімнатну квартиру, виплачують кредит — все як у людей.
Аліна лікувалася таблетками, уколами, але все те було як мертвому припарки. І, як це зазвичай буває з нашими жінками, тягнула до останнього з операцією: «От зараз хоч на роботу вийду, якраз садочок дадуть… от хоч кілька місяців попрацюю, грошей підзбираю…» А потім якось так скрутило, що аж іскри з очей посипалися! ʼ
Поїхала по «швидкій» і почала готуватися до серйозної операції.
Родичі тоді молодці, підняли всіх на вуха: вибили квоту, навіть скинулися грошима і купили їй путівку в хороший санаторій, щоб після лікарні повноцінно відновилася. Питання було лише одне: як залишити трирічного малюка?
Мами в Аліни вже давно немає, рідна сестра живе аж під Франківськом, сама працює, ще й двох своїх діток тягне.
— Не переживай, — запевняв чоловік, дивлячись їй у вічі чесним-пречесним поглядом. — Я впораюся! І в садочок заводитиму, і забиратиму, і нагодую. Ти тільки лікуйся, щоб усе було добре. А як щось — моя мама підстрахує.
Свекруха саме вийшла на пенсію, живе недалечко — три зупинки маршруткою. Сама зголосилася допомогти. Але Аліні дуже не хотілося, щоб син на цей час повністю переїхав до бабусі.
Вона спеціально це проговорила: нехай дитиною займається батько, а бабуся буде лише на підхваті.
— Розумієш, коли я була мала і моя мама тяжко хворіла, мене старша сестра забрала до себе на літо. І тоді мій тато… начудив, — пояснює Аліна, ковтаючи гірку клудку в горлі.
— Мені було сім, сестрі двадцять чотири. Мама так і не встигла подати на розлучення — просто не вийшла з лікарні… А тато ледь не відразу після поминок привів у хату «нову маму». Нічого поганого не скажу, мачуха до мене ставилася по-людськи. Але згодом я зрозуміла (та й сестра пояснила), що поки наша рідна мама згасала в лікарні, батько вже крутив любов із колегою. І хоч трісни, а цей страх сидів у мене в голові цвяхом!
— Не хвилюйся, я й сама постійно з малим не витягну. Хай Олексій займається, йому тільки на користь піде! — запевняла свекруха. — А я буду допомагати, бо ж сама знаєш: у нього на роботі бувають аврали.
Аліна лягла в лікарню і провела там майже місяць. Вона точно знала, що весь цей час малий був із татом, а свекруха приїжджала до них днів на п’ять, коли малюк підхопив соплі й не ходив у садок.
Аліна чула сина, коли дзвонила чоловікові по відеозв’язку, та й провідували вони її в лікарні разом.
Син лопотів своїми дитячими словечками, розказував, як він із татком грався. До слова, хлопчик в Аліни з «мовчунів» — розумненький, але воліє пальчиком показати, якщо щось треба.
У садочку — так, говорить, а вдома лінується. Але за мамою скучав страшенно, свої новини розповідав емоційно.
А потім Аліна поїхала в санаторій. І майже відразу відчула: щось не так. Як не подзвонить чоловікові ввечері — дитина то вже спить, то чоловікові ніколи, бо він малого саме купає.
Сусідка по кімнаті її ще й заспокоювала: мовляв, тато — це ж тобі не мама, яка може одночасно і борщ варити, і дитину мити, і по телефону говорити. Чоловіки так не вміють, вони фокусуються на чомусь одному.
— Нічого-нічого, — сумно всміхалася тоді Аліна. — Більше цінуватиме, коли на своїй шкурі відчує, як воно: бути одночасно і дружиною, і господинею, і матір’ю.
Чоловік дзвонив удень, розказував новини. Що зараз, мовляв, свекруха сидить із малим, бо температурка піднялася, потім довго теревенив про свої робочі справи, про якусь поробку, яку він бачив у садочку, коли забирав сина…
— А виявилося, що цілих три тижні мені просто брехали в очі! — похмуро констатує Аліна. — Я — на вокзал із торбою та санаторною картою, а мій чоловік сина — до бабусі з речами. І жодного дня дитина в той садок не ходила! Свекруха сиділа з ним безвилазно!
— А це просто тому, що Олексійчик не встигав! — виправдовувалася потім свекруха, ховаючи очі. — У нього якраз на роботі проєкт «горів», він щодня затримувався. Мені простіше було забрати онука до себе, ніж сидіти у вас до ночі або чекати, поки він до мене вночі поїде, уклавши малого спати.
Аліна повернулася із санаторію на день раніше. Не спеціально — просто якось переплутала дати, коли купувала зворотний квиток. Тоді вона навіть не звернула на це уваги, думала: «От і добре, швидше своїх побачу».
Відчинила двері своїм ключем… А там — дві голови на подушці. Було вже за північ. Одна голова — її чоловіка. А друга — сусідки по сходовому майданчику. Ситуація була така, що навіть придумати якесь виправдання було неможливо.
— Розвернулася, поїхала до батька з мачухою, — розводить руками Аліна. — Наступного дня поїхала до свекрухи й забрала сина. Вислухала її жалюгідне скиглення про те, що вона «хотіла як краще».
Сказала їй прямо в очі все, що думаю: що сили й час для гулянок мій чоловік знайшов, а якби дитина була біля нього — дивись, не лишилося б ні часу, ні бажання!
І прямо сказала, що саме вона, його свята мамочка, створила всі умови, щоб синочок приємно проводив час, поки дружина по лікарнях з болем мучиться! А що ж? Вечори й ночі вільні, малий у бабусі, вихідні, підозрюю, теж!
Свекруха, мабуть, до останнього сподівалася, що все «перемелеться», що Аліна охолоне, що чоловік зможе якось вимолити прощення… Хоча як тут вимолиш? Аліна б навіть слухати не стала. Зараз вона живе в батька. Вже подала заяву на розлучення, поділ їхньої двокімнатної та на аліменти.
І тепер, звісно ж, за класикою жанру, свекруха, яка «ні в чому не винна», голосить по всіх родичах, що саме Аліна руйнує сім’ю! Могла б, мовляв, і очі закрити. Або принаймні приїхати вчасно, як у квитку було написано.
Отака історія. Здавалося б, найстрашніше — це хвороба, але іноді зрада найближчих б’є болючіше за будь-який діагноз.
А як ви гадаєте, чи є хоч крапля вини жінки в тому, що вона довірилася свекрусі, чи в таких ситуаціях винен лише той, хто зраджує?
