Відкрию страшну таємницю, я блондинка. І ще одну – маю куплені права, ну, як і належить блондинці, але хто в нас жодним чином не замазаний у такому, нехай кине в мене камінь

Зазвичай у будній день мій чоловік, вирушаючи на роботу, завозив нашу дочку до садка, а мене підвозив до моєї роботи. Хоч це йому було не зовсім по дорозі, але гак виходив невеликий.

Натомість я не штовхалася у громадському транспорті. Тролейбусів та метро в нашому районі немає, а маршрутки зранку нагадують останню шлюпку, спущену з Титаніка.

Це був щоденний ритуал, дуже зручний та звичний. Переривався він всього кілька разів, коли машина була в ремонті і щоразу це була логістична проблема – як встигнути відправити дитину до садка і дістатися самої до роботи, а ввечері зробити те саме у зворотному порядку?

Тому машина у нас завжди була у відмінному стані – без неї дуже важко. Але біда прийшла з несподіваного (як завжди) боку: якось, послизнувшись на льоду, чоловік зламав ногу.

Не розповідатиму, як я доставляла його до лікарні, скільки пішло грошей на всякі знімки та правки, як розбиралася зі своєю роботою та дитячим садком для дитини – це дуже важко. Але чоловік  лежить вдома в гіпсі.

І так йому треба було лежати два місяці. У перші дні я зрозуміла, що без машини просто біда.

Відкрию страшну таємницю. Я блондинка. І ще одну – маю куплені права. Ну, як і належить блондинці.

Але хто в нас жодним чином не замазаний у такому, нехай кине в мене камінь. Щоправда, як то кажуть, права я купила, але не їздила.

Сподівалася, що це мені не знадобиться. Я страшенно боюся їздити навіть із таким досвідченим водієм, як мій чоловік, а вже про те, щоб сісти за кермо самій, навіть чути не хотіла.

Але наразі вибору не було. Ситуація спрощувалась тим, що в нашій машині була автоматична коробка передач.

Кілька днів я чесно та наполегливо вивчала правила дорожнього руху та вирішувала всілякі тести правил дорожнього руху в інтернеті. Благо начальство на роботі дуже до речі поїхало у відрядження і мені ніхто не заважав.

Після того, як я перестала робити помилки у тестах, я зважилася виїхати в першу поїздку містом. Довелося відкопувати машину із кучугури (люта зима та ожеледь).

Кажуть, найголовніше у першій поїздці містом — це її пережити. На диво, все в мене пройшло гладко і без подій, хоча я відразу ж потрапила в моторошну тягучку на одій з магістралей і навіть змушена була об’їжджати по зустрічній смузі машини, що зіткнулися на ожеледиці.

Але ж у мене все вийшло! Я припаркувалася під будинком у радісному піднесеному настрої.

Мені сподобалося бути за кермом машини!
З того часу минуло вже два роки.

У нас у родині з’явилося ще одне авто – моє. Я без проблем від’їздила ту зиму, коли чоловік зламав ногу, але купуючи навесні машину для мене, ми з чоловіком таки вирішили взяти десятирічну.

І це було правильне рішення. Я потрапила в кілька дрібних пригод, правда, винна була тільки в одній з них — я дуже акуратний та відповідальний водій, лихачити мені не цікаво.

Головне, що я переступила через свій страх і не пасувала перед труднощами. Так що якщо ви хочете, але боїтеся водити, можливо, моя сповідь трохи підбадьорить і додасть впевненості у своїх силах.