Коли дружина Слави доходжувала останній місяць свого цікавого положення, його мати подарувала майбутній онучці стьобану ковдрочку. Лариса Дмитрівна любила шити, це була її розвага. Ковдрочка була легкою, пуховою, з різнокольорових шматочків матерії і, оскільки чекали на дівчинку, зверху вона нашила обмотаного зигзагом метелика. Підійшовши до дверей квартири сина, Лариса Дмитрівна заздалегідь дістала з пакета подарунок, щоб відразу вразити молодих.
— Ось… Дивіться, як я для вас старалася. Кілька місяців шила! У машинці не періть тільки, пух зіб’ється, краще мені віддавайте, я сама. А так воно вже чисте, – з гордістю передала вона невістці свій витвір, чекаючи, вочевидь, на похвалу чи хоч якусь подяку.
— Спасибі, мамо, дуже гарно, – з усмішкою сказав Слава, приймаючи від матері зимову шапку і рукавички, і допомагаючи їй зняти пальто.
Таня, так звали невістку, лише промичала щось розпухлими губами і, не розглядаючи ковдру, кинула її на тумбочку. Живіт її вже був настільки величезний і високий, що на нього без проблем можна було ставити цілу тацю. Щохвилини притримуючи його то однією рукою, то іншою, Таня перевальцем, як качка, ходила квартирою з кислим виразом обличчя, даючи зрозуміти всім і кожному, наскільки їй важко, і взагалі, краще її не чіпайте.
Розпухла вона знатно, щоки стали круглими, як наливні яблука, а ноги нагадували дві незламні колони. Лікарі сказали – набряки. Лариса Дмитрівна намагалася ставитися з розумінням і терпінням до невістки, все в них було нормально, а тут період такий непростий, що гнати на поворотах треба було б легше, із зупинками… І Лариса Дмитрівна скукожила співчутливе обличчя, даючи зрозуміти Тані, що вона все розуміє, сама жінка.
— Важко тобі, так? Пізня дитинка, Танюша, що ж ти хотіла. Сорок років уже вік… Моя остання дитина зʼявилася в тридцять п’ять, і то горя сьорбнула. Весь перший місяць із температурою під сорок – запалення нирок пішло, білок знайшли в сечі. Катетером, найімовірніше, занесли інфекцію. Ну я розповідала тобі.
— Ага, разів десять уже, – досить грубо відгукнулася Таня.
— Тань! – попередив її Слава і винувато зиркнув на матір.
Таня примхливо розплющила губи і неповоротно розвернула курс у бік кімнати:
— Піду приляжу. Скоріше б вже відмучитися, сили немає.
— Ти, мам, не звертай уваги, нерви в неї, не спить майже, – виправдався Слава за дружину.
—Нормально, нормально, я з розумінням, – відмахнулася Лариса Дмитрівна і раптом просяяла: – А ось і мій золотий хлопчик! – обійняла вона старшого, поки що єдиного онука. – А що ти так довго не виходив зустрічати бабусю?
— Гру закінчував, ба. Тато дав мені свій ноутбук, – відповідав хлопчик і терся обличчям об бабусю.
Бабуся реготала, бо онук лоскотав її.
— Ой, а що це в тебе на щоці за висип? – занепокоїлася Лариса Дмитрівна, розглянувши уважно онука.
— Та алергія якась, – відповів Слава. – Жити буде.
— Ого, – підібгала губи бабуся, – відповідальність у вас так і зашкалює.
Федір потягнув бабусю за руку, вона кинула на ходу:
— Там шоколадка в пальто, Слав, дістань для Федьки. Тільки тепер не знаю, чи можна йому… Що ви тут? Живете? У школі все добре?
— Середньо, – ухилився онук від неприємної теми.
— О! А що так? – допитувалася бабуся, проходячи на кухню і саджаючи поруч із собою онука.
— Нудно, ось що. Усе уроки, та уроки й нічого цікавого. І хлопчаки в нас б’ються.
— О як! – з іронією підняла брови Лариса Дмитрівна. – Але ж і ти в нас, Федько, у цьому плані не промах.
— Ага, і не кажи, – підтвердив батько, наливаючи воду в електричний чайник, – і місяця не минає, щоб нас у школу не викликали.
— Ти чого б’єшся, Федь? – знову, цього разу серйозно, пограла бровами бабуся.
— Вони перші, – уперся хлопчик.
Із кімнати закричала Тетяна:
— Він у нас у першому класі таким не був, а в другому як наврочив хто! Ось до чого доводить похвала нещира, менше треба його «золотим» називати!
«Бач яка вухата, – з досадою подумала Лариса Дмитрівна, – і на що натякає? Тільки я кажу на нього «золотий»… Це я що, нещиро люблю Федю?»
Слава спішно прикрив кухонні двері і знову винувато скосив очі на матір. Ларису Дмитрівну не проведеш – вона сина знала як облупленого, з першого погляду могла визначити, коли той бреше, боїться, переживає або банально хоче в туалет. Посварилися мабуть! Але це не її справа, нехай розбираються самі. Вона вирішила змінити тему.
— Слав, а куди ти ту картину повісив, що я з моря привезла? Хочу глянути як виглядає. Я думала ви на кухню її – вона ж із фруктами. Спеціально вибирала в помаранчевих тонах, під колір вашого куточка.
Слава завис з одноразовим пакетиком чаю над горнятами.
— Та ми це, ма… Не повісили ще. Руки не дійшли якось.
— За чотири місяці не дійшли?! У тебе ж і цвях, ось він, вбитий уже, стирчить. Тягни її сюди, зараз приміряємося, – зажадала Лариса Дмитрівна, – картина гарна, маслом написана, вона вам свіжості додасть.
— Ми самі! – різко, як ужалений, вигукнув Слава. Лариса Дмитрівна чітко вловила в його голосі брехню і розгубленість. Вона зі здивуванням поглянула на сина.
— Ми потім, мам, – примирливо пояснив Слава. – Я її засунув кудись, а куди – забув. Шукати треба. Тобі в чай холодної води додати, щоб не гарячим був?
Лариса Дмитрівна кивнула і в цей момент до дверей рвонув Федя.
— Мене мама кличе!
Лариса Дмитрівна стурбовано подивилася на спину сина.
— Слава… – тихо запитала вона, користуючись відсутністю онука, – у вас усе нормально?
— Так, так, мам, усе добре.
Слава виставив перед матір’ю чай і відкрив упаковку печива, потім згадав, що в них завалялися на верхній полиці «рафаелки», подалі від очей сина, і дістав їх теж.
— Я попросити тебе хотів – мені у відрядження через тиждень, на три дні всього. Якщо Таня в цей час почнеться – допоможеш?
— Та в чому питання! Без проблем. І за Федьком догляну. А ось і він!
Повернувся понурий Федя. Він безрадісно взяв печиво. На столі залишалася лежати недоторкана бабусина шоколадка. Федя чомусь глянув на неї з образою. Лариса Дмитрівна почала її розпаковувати.
— Ба, я не буду. Мама сказала… – тут він на батька глянув по-дивному, – мама сказала, що солодке тільки після нормальної їжі.
— То давайте я приготую, допоможу вашій мамі! – схопилася Лариса Дмитрівна, зрадівши, що може бути по-справжньому корисною.
— Я сама! Не треба нічого готувати! – несамовито закричала на всю квартиру Тетяна і закашлялася від старанності, – там, кхе-кхе, картопля фрі заморожена, розігрію та й усе, буде з нього.
— Ох, Господи… – вирвалося у Лариси Дмитрівни і вона закінчила вже подумки: «Чи не звідти алергія, що годують дитину всякою гидотою?»
Відчувала Лариса Дмитрівна, що молоді щось від неї приховують, і інтуїція підказувала їй власну причетність до того, що відбувається. Вона поділилася думками з чоловіком.
— Та не бери в голову, – порадив чоловік, – баба в положенні мізкам не хазяйка. Дитина зʼявиться – і заспокоїться.
— Ні, ну я ж їм нічого поганого не зробила, правда, Саш? А то може я за собою не помічаю?
— Ви бачитеся двічі на місяць, коли б ти встигла.
— А може Таня ображається, що ми мало допомагаємо? Вона мені, коли Федя ще маленький був, ненароком говорила, що ось, мовляв, у інших бабусі з дітьми допомагають, а вона все сама, немає в них таких бабусь. І що мені? Викладання через це кидати? Що мені робити на пенсії? Я люблю Федю і онуку майбутню люблю, але вважаю, що поки є запал, маю право і попрацювати, не кожному робота в радість. Я своє вже віднянчила, двох підняла і теж без чиєїсь допомоги. Ось радості знову сидіти по шию в пелюшках…
— Ой, ну все! Розійшлась! Не хочеш – не няньчи, хто тебе змушує! Працюй у своїй музичній школі й не заморочуйся.
— Почуття провини в мене є, розумієш.
Тієї ж ночі, коли Слава вирушив у відрядження, у Тетяні почалися перейми . Прямо з роботи Лариса Дмитрівна помчала до Федора, щоб хлопчик не залишився один. Вона заздалегідь домовилася, що її на три дні підмінять. І вирішила Лариса Дмитрівна за ці три дні надолужити все згаяне, заручитися підтримкою, так би мовити, невістки, щоб та не думала чогось, не ображалася.
Справа була в грудні і якраз пішли морози під мінус 20 градусів. У Тетяни все пройшло не дуже благополучно – дитина ковтнула навколоплідних вод і незабаром потрапила в реанімацію. Морози не зупинили Ларису Дмитрівну перед необхідністю подвигу – одразу після появи дитинки, потяглася вона до Тетяни з сумкою корисних продуктів і між йогуртом без добавок і зефіром вклинила записку: «Тетяночко, кріпись! Найважчий час у лікарні – це перша ніч. Напиши, що тобі принести завтра? Може курку з овочами посмажити?»
Таня відповіла, що нічого готувати не потрібно, їх у лікарні годують достатньо.
Лариса Дмитрівна взяла відпустку на два тижні, щоб приглядати за хлопцями – Федором та Славою, – і про Таню теж не забувала, щодня телефонувала, приїжджала теж щодня, незважаючи на мороз, навіть якщо Тетяна просила самі лише прокладки.
— Як ти почуваєшся, моя хороша? Спасибі за внучку!
Перед випискою вилизала Лариса Дмитрівна всю квартиру сина, водночас делікатно не зазираючи до шаф і шухляд, щоб не звинуватили її, не дай Боже, в тому, що вона десь нишпорила. Після роботи, роблячи коло містом на автобусі, іноді заїжджала до них, щоб допомогти Тані з дитиною:
— Іди поїж, – каже, – ти мама-годувальниця, тобі треба добре харчуватися, а я понянькаюся.
Намагалася Лариса Дмитрівна не помічати, що Таня не дуже рада її візитам. Похазяйнує трохи на кухні – і додому. Одного дня, у свій вихідний, прийшла вона, а Таня з дитиною вся засмучена. Лариса Дмитрівна, квохчачи, виставила на кухонний стіл великі контейнери: з картопляним пюре і тефтелями.
— Тепленькі ще! Поїси?
Тетяна кинула на неї ворожий погляд і постукала нігтем по баночці з медом.
— Знаєте, а в мій мед хтось солі насипав.
І дивиться проникливо на свекруху. Лариса Дмитрівна нерозумно поплескала віями.
— Може він якось окислився? Чудеса!
— Ви хочете сказати, що мед сіль виробляє?
— Так а мені почому знати що у вас із медом?
Тетяна відкрила баночку і засунула туди чайну ложку.
— Хочете спробувати?
— Ні.
— Ну звісно! Самі свою отруту їсти не станете.
Лариса Дмитрівна відскочила всім тілом:
— Ти що кажеш таке? По-твоєму я туди солі насипала? Навіщо мені це робити?!
— Ну я точно не можу знати навіщо люди чаклують, може від ненависті або зі світу зжити намагаються. Це по вашій частині більше.
— Таня, ти що таке кажеш?! – витріщила очі Лариса Дмитрівна.
Таня закричала, перекрикуючи свою малесеньку дитину:
— Я як цей мед з’їла, так до вечора в мене в одних грудях застій молока пішов! Ледве зцідила! Досить чаклувати на нашу сім’ю!
– Я?!! Чаклую?!!!..
Цього разу Лариса Дмитрівна витріщила очі так сильно, що стала схожа на сову.
— Так, ви! – впевнено заявила Тетяна ошелешеній свекрусі. – Три місяці тому, я ходила до ворожки, і вона сказала, що ви наводите на нас усяку гидоту через їжу і предмети! Я завжди знала, що не подобаюся вам! Після кожного вашого візиту або я хворію, або Федір!
— Таня, ти збожеволіла… – схопилася за серце Лариса Дмитрівна.
— Та невже?! А я вам зараз доведу! Не хотіла, звісно, але якщо вже…
Тетяна полетіла на балкон і дістала з купи барахла, яке місяцями накидалося одне на одного так, що до вікна було не підійти… вона дістала ту саму стьобану ковдру, яку пошила для онуки Лариса Дмитрівна. Ковдра була зім’ятою, у плямах від велосипедного мастила (велик теж стояв на балконі) і розпоротою в кількох місцях. Поки Таня її несла, з неї продовжив вилітати пух. Цей пух стелився по підлозі, як перший боязкий сніг. Тетяна ривком засунула руку в одну з дірок, вивудила звідти зім’яте пір’я і сунула під ніс ошелешеній Ларисі Дмитрівні.
— Ось, дивіться! Що це? Спеціально для вас зберегла, щоб вивести на чисту воду! Пір’я сплетене між собою!
Лариса Дмитрівна перебувала в такому шоці, що навіть не знаходила відповіді.
— І вистачило ж у вас совісті чаклувати на малесеньку дитину!
— Таня, я нічого не робила, це випадково…
— Ага, ага! Знаємо ми, як ви, відьми, прикидатися вмієте! Тільки я теж не дурна, і всі ваші нібито від чистого серця підношення викидаю в сміття! І в лікарні я теж нічого з вашого не їла, і іграшки всі викинула, і все, що ви Феді за останні чотири місяці дарували, розбивала і відносила на звалище!
Тетяна вже зовсім втратила над собою контроль. Червона, як цегла, і така ж твердолоба, вона перекрикувала і дитину, що плаче, і саму Ларису Дмитрівну, відтісняючи її до дверей, кричачи безперестанку:
— Відьма! Нечиста сила! Диявольське кодло! Геть із мого дому!
Витягнувши з холодильника пляшечку зі святою водою, Тетяна до того розійшлася, що окропила цією водою Ларису Дмитрівну…
У якийсь момент Лариса Дмитрівна оговталася і порадила Тані записатися до психіатра.
— І ще, люба Таню, якби я була відьмою, то обов’язково начаклувала б тобі мізків, але оскільки нічого подібного за тобою не помічається, то й говорити нема про що!
Чоловікові Лариси Дмитрівни дуже сподобалося припущення про те, що його дружина відьма. Він почав фантазувати на цю тему, пропонуючи Ларисі Дмитрівні увійти в роль і шепотіти щось убік, побачивши невістку, або приходити до них із мітлою і, залишаючи на порозі, говорити: «як швидко я сьогодні до вас долетіла! Добре що не треба більше ховатися!».
— Або, хі-хі, – не заспокоювався чоловік, – підніми знову тему з медом і скажи: «Сіль у мед? За кого ти мене приймаєш, Таня?! Я потомствена чаклунка! Я зробила ляльку і назвала твоїм ім’ям, і тикаю в неї голки щодня! І як ти думаєш, чому в тебе зуб мудрості раз у раз болить? Тому що я, щоразу приходячи до вас, смачно плюю на твою зубну щітку!»
Але Ларисі Дмитрівні було не до сміху. Поговоривши із сином, вона з’ясувала, що все, сказане Тетяною, – правда: солодощі та іграшки, подаровані онукові, викидалися, картину з моря Таня порубала на шматки, всю їжу, яку готувала Лариса Дмитрівна, жертвуючи своїм відпочинком, Тетяна вивалювала під вікнами вуличним котам… І бідний Слава не знав що робити з Тетяною. В іншому ж вона адекватна, нормальна жінка… Але ось таке.
— Ти просто, мам, не приходь поки що до нас і нічого не даруй. Вона зрозуміє, що хоч із тобою, хоч без тебе, все одно трапляються неприємності – і заспокоїться.
Але минуло вже два роки з того часу. Слава з дітьми приходить у гості до батьків без Тетяни. А Лариса Дмитрівна більше зовсім-зовсім не лізе в їхню сім’ю, і подарунки онукам теж не дарує: на дні іменин і свята переведе певну суму синові на картку і все на цьому.
З диваками краще не зв’язуватися! Тим паче Таня продовжує свято вірити у свою маячню. А за стьобану ковдрочку Ларисі Дмитрівні досі дуже прикро.
