Світлана сиділа на кухні й перебирала чеки з крамниць. Цифри, як не складай, виходили непристойно великі.
Вона взяла калькулятор, перерахувала ще раз і тільки головою похитала: за місяць на харчі пішло понад тридцять тисяч гривень. І це при тому, що раніше вона з донечкою Лізою вкладалася в п’ятнадцять.
Тієї ж миті до кухні зайшов Андрій, відчинив холодильник і дістав шинку. Почав нарізати її товстелезними скибками просто на дошці. Світлана дивилася, як зникає половина вчорашньої упаковки.
— Андрійку, а ти не думав, що цього на тиждень мало б вистачити? — втомлено запитала вона.
— Що? — він обернувся з повним ротом. — Я зголоднів. Працював цілий день.
— Я розумію. Але ж ми домовлялися ділити витрати навпіл.
— Ну й ділимо. Я ж днями переказав свою половину.
Вона промовчала. Три місяці тому вони побралися і домовилися про чесний розподіл бюджету. Жодних претензій, жодних образ. Кожен платить половину за квартиру, комунальні послуги, продукти.
Здавалося б, справедливо.
Але тепер Світлана розуміла: щось пішло не так. Андрій їв, як за трьох. Він міг за сніданком зжерти шість яєць з беконом, в обід – половину каструлі борщу, а ввечері зажадати котлет із картоплею. При цьому Ліза наїдалася кашею та йогуртом, а Світлана їла зовсім потроху.
Вчительська зарплата була скромна, смішна навіть.
Після сплати своєї частини витрат у неї майже нічого не лишалося. Андрій працював механіком в автосервісі, отримував непогано, але половину віддавав на аліменти трьом дітям від першого шлюбу.
Одного ранку Світлана встала раніше, щоб поснідати разом. Вона зварила собі вівсянку, Лізі налила молока з пластівцями. Андрій же дістав п’ять яєць, пів пачки сиру і рештки вчорашньої курки.
— Ти серйозно все це з’їси? — здивувалася вона.
— А що тут такого? Чоловікові треба щільно поїсти. Я ж не офісний працівник, мені сили потрібні.
— Розумію. Але це ж харчі на кілька днів.
— Свето, не починай зранку. Я голодний.
Вона промовчала, але вирішила порахувати точно, скільки він з’їдає. Цілий тиждень вона вела записи. Результат її ошелешив: Андрій з’їдав приблизно втричі більше, ніж вона з донькою разом узяті.
Світлана зібрала всі чеки, розклала їх на столі й покликала чоловіка:
— Андрію, нам треба поговорити.
— Про що? — він присів навпроти, вже насторожений.
— Про бюджет. Дивись, я тут порахувала. За місяць ми витратили тридцять одну тисячу гривень на харчі.
— Ну і що? Ми ж ділимо навпіл. По десять з чимось тисяч із кожного.
— Ось у тому й річ. Ти їси набагато більше, ніж ми з Лізою. Я записувала цілий тиждень. Виходить, що ти з’їдаєш приблизно сімдесят відсотків усієї їжі.
Андрій насупився:
— Ти що, рахувала мої котлети?
— Я рахувала продукти. І виходить несправедливо. Я плачу за твій апетит.
— Стривай, стривай. Ти хочеш сказати, що я маю платити більше?
— Так. Якщо ти їси більше, то справедливо платити більше. Сімдесят відсотків замість п’ятдесяти.
Обличчя чоловіка почервоніло. Він відкинувся на спинку стільця і схрестив руки:
— Ти в курсі, що я плачу аліменти трьом дітям? У мене після цього копійки лишаються.
— Знаю. Але це не означає, що я повинна тягнути твоє харчування.
— А ти в курсі, що твоя донька теж їсть? Чи вона повітрям живиться?
— Ліза їсть набагато менше за тебе.
— Але ж усе одно їсть! Я що, мушу за неї платити?
Світлана відчула, як усередині все закипає:
— Ліза їсть йогурт і кашу. А ти за один раз змітаєш пів кіло м’яса.
— Мені потрібні сили! Я гарую по дванадцять годин, вагу тягаю. Чи ти хочеш, щоб я голодував?
— Я хочу справедливості. Ти їси втричі більше, отже, маєш платити більше.
— Які сімдесят відсотків? Ти взагалі щось розумієш? У мене на руках після аліментів дурниця залишається. Із них ще на харчі, на бензин, на квартиру. Що мені робити, по-твоєму?
Вона підібгала губи:
— А мені що робити? Я вчителька, зарплата смішна. Після всіх виплат у мене на себе і Лізу взагалі практично нічого не залишається!
— Тоді шукай роботу кращу.
— Серйозно? Ти це зараз серйозно сказав?
Андрій підвівся і пройшовся по кухні:
— Свето, я не можу платити більше. Фізично не можу. Хочеш, я перестану нормально їсти? Буду, як ти, кашку жувати?
— Хочу, щоб ти зрозумів мою ситуацію. Я не можу сама тягнути харчі на всіх.
— А я не можу кинути своїх дітей без грошей.
Розмова зайшла в глухий кут. Вони сиділи й дивилися один на одного з нерозумінням. Світлана відчувала образу й розчарування. Вона думала, що заміжжя принесе їй полегшення, чоловічу підтримку.
А вийшло, що взяла на себе ще одного їдця з вовчим апетитом.
Наступні дні минули у напруженій тиші. Світлана готувала, але тепер окремо. Собі та Лізі робила прості страви, Андрію залишала мінімум. Він приходив голодний, відкривав холодильник і хмурився:
— І це все?
— Це твоя половина продуктів, — холодно відповідала вона.
— Свето, годі дутися. Я ж не навмисне так їм.
— Їж, як хочеш, але я не буду за це платити.
Чоловік почав купувати собі харчі окремо. Приносив пакети, складав на свою полицю в холодильнику. Світлана дивилася на це і розуміла, що їхня сім’я розвалюється. Замість спільного побуту вийшло два паралельні існування під одним дахом.
Ліза відчувала напругу. Дівчинка стала тихою, замкнутою. Одного разу вона запитала матір:
— Мамо, а дядько Андрій тепер не з нами?
— Чому ти так вирішила?
— Він окремо їсть. І ви не розмовляєте.
Світлана обняла доньку і нічого не відповіла. Що вона могла сказати? Що вони з чоловіком не змогли домовитися про найпростіше? Що гроші виявилися важливішими за стосунки?
Через тиждень Андрій спробував помиритися. Він купив тортик, поставив на стіл:
— Давай забудемо цю сварку. Будемо жити, як раніше.
— Як раніше? Тобто я буду оплачувати твою їжу?
— Свето, ну скільки можна? Ми ж родина.
— Родина ділить витрати чесно. А в нас виходить, що я субсидую твій апетит.
— А я субсидую твоє житло! Ти забула, що половину за квартиру плачу?
— Це справедливо. Ми всі тут живемо.
— Ось і з їжею так само. Ми всі їмо.
— Але не порівну!
Вони знову посварилися. Тортик залишився недоторканим. Андрій пішов до кімнати й грюкнув дверима. Світлана сиділа на кухні й плакала.
Подруга Марина, дізнавшись про проблему, сказала:
— Світланко, а ти подумала, що він справді не може платити більше? Аліменти ж з’їдають усе.
— Думала. Але чому це моя проблема?
— Бо ти за нього заміж вийшла. З усіма його зобов’язаннями.
— Але я не розраховувала годувати здорового чоловіка за свій кошт.
— Тоді навіщо виходила заміж?
Це питання заскочило Світлану зненацька. Дійсно, навіщо? Вона думала про підтримку, про те, що вдвох буде легше жити. Але вийшло навпаки.
Андрій теж радився з друзями. Його товариш по роботі Сергій сказав:
— Слухай, вона ж має рацію. Якщо ти жереш, як слон, плати більше.
— Сергію, у мене грошей немає. Аліменти забирають усе.
— Тоді їж менше.
— Я не можу. Я працюю фізично, мені потрібні сили.
— Ну тоді або розлучайся, або домовляйся. Третього не дано.
Але домовитися не виходило. Кожен стояв на своєму. Світлана вимагала справедливості у витратах. Андрій вимагав розуміння його скрути.
Пройшов місяць.
Вони жили, як сусіди. Віталися, обговорювали побутові питання, але взаєморозуміння не було. Світлана готувала окремо, Андрій купував собі їжу сам. Спільних вечер не було.
Тепер майже щоночі Світлана лежала й довго думала, що ж тепер робити. Вона не хотіла розлучатися, але й жити так далі не могла. Андрій теж мучився. Він одружився, щоб створити нову родину, а отримав проблеми.
Світлана розуміла, що чоловік справді не може платити більше. Андрій розумів, що дружина не справляється з навантаженням. Але жоден із них не хотів поступитися першим. Гордість і образа стояли між ними непрохідною стіною.
Одного вечора вони зіткнулися на кухні. Постояли в тиші. Андрій першим порушив мовчання:
— Скільки так можна?
— Не знаю. Ти скажи.
— Я втомився від цього всього.
— Я теж.
— Але я не можу платити сімдесят відсотків.
— А я не можу платити за твою їжу.
Знову глухий кут.
Вони дивилися один на одного й розуміли, що стоять перед вибором: або навчитися домовлятися, шукати компроміс, шанувати скруту одне одного, або розійтися, визнавши, що не змогли стати родиною.
Поки що цей вибір вони не зробили. Шлюб їхній балансував на межі, а майбутнє залишалося туманним. Дві дорослі людини, які колись були закохані один в одного, які хотіли бути разом, але ніяк не могли домовитися про найпростіше — про тарілку борщу і шматок хліба.
📝 Від редакції
Нам прислала цю історію Світлана, а ми її трохи підкоригували для нашої рубрики. Знаєте, кажуть, «де немає згоди, там і на столі не родить».
Часто здається, що все ділимо чесно, а насправді тягар лягає нерівномірно. Хочеться вірити, що Андрій і Світлана таки знайдуть золоту середину.
Адже справжня родина — це не відсотки, а вміння розділити не лише радість, а й скруту.
А як ви вважаєте, любі читачі, у такій ситуації варто було наполягати на бухгалтерській справедливості, чи треба було поступитися з любові?
