Мій хрещений був по-справжньому світлою людиною — щирою, доброю і дуже скромною, незважаючи на популярність. Він грав у театрі та знімався у кіно, а також керував одним із театрів. Його не стало, коли мені було 11 років, але я пам’ятаю його живим, а не кіношним. Втім, як на мене, він не грав, а жив, бо всі його герої були позитивними. Те, яким чином він став моїм хрещеним, досить довга і незвичайна історія, проте я вважаю, що коли так сталося, значить, це правильно.
Найцікавіше, я не знала, що його не стало. Мені в ті роки не дозволяли дивитися телевізор, мовляв, ще маленька, а ця розвага для дорослих. Тому хрещений назавжди залишився у моїй пам’яті живим. Коли я вперше приїхала на його могилу (він похований біля Києва), то не могла навіть повірити, що він тут лежить, мені здавалося, що він кудись поїхав. В принципі він казав мені саме це за пів року до смерті.
Він приїхав до мене перед Новим роком, ми сиділи на виставі у ляльковому театрі і він сказав мені фразу, сенс якої дійшов до мене лише через роки: «Я скоро поїду далеко-далеко, в країну вічного щастя». За дитячою наївністю я щиро запропонувала: «Давайте поїду з Вами, я теж хочу!». Він якось різко змінився в обличчі і суворо відповів: «Ні-ні, дочко, тобі туди не можна, ти ще маленька! Але я тобі писатиму».
Я пообіцяла, що коли виросту, обов’язково до нього приїду, бо теж хочу бути щасливою. Він був невиліковно хворий, і він знав, що скоро помре. На той раз він прощався зі мною. Так і сталося, через багато років я приїхала до місця його останнього притулку. Чому не одразу? Як би це незвичайно не звучало, але я не знала, що той добродушний чоловік, який так мене любив і блискучий актор, любий телеглядачами, — це та сама людина.
Під час хвороби він сильно змінився, та й роки таки взяли своє і він явно не виглядав енергійним красенем, яким його звикли бачити на екранах телевізорів. Я не вірила в містику, доки зі мною не трапився один випадок. Мені було 17 років і мене домагалися, мало не зробили зі мною найстрашніше. Найпідліше полягало в тому, що це майже сталося на території церкви, а зробити це хотів семінарист.
Його мати працювала тут же у ризничній (місце, де зберігаються священичі шати), і він запропонував мені туди сходити. Відразу ж за моєю спиною зачинилися двері і я усвідомила, що зараз станеться щось страшне. Я намагалася зберігати холоднокровність, потай поглядала на всі боки, щоб знайти лазівку. Але у вікнах були ґрати, залізні двері, добрячий замок. Я не мала шансів.
І тут він обернувся до мене спиною. Я обережно підійшла до дверей, підігруючи йому, але судомно розмірковуючи, чи можна щось зробити. Коли хлопець обернувся, він був майже голим, що стало для мене останньою краплею. Я різко рвонула під двері і з подивом почула, що хтось зовні клацнув замком, відчиняючи їх.
Не пам’ятаючи себе, я вискочила і на моїх очах вона знову зачинилася. Семінарист почав її смикати, але вона виявилася замкненою. Все це я усвідомила, звісно, не відразу, тому що миттю втекла звідти. Незриму присутність хресного я відчуваю у житті постійно.
Він, як і обіцяв, «пише» мені, тобто подає сигнали з найкращого світу, сниться напередодні важливих подій, застерігає та оберігає. Я дуже люблю тебе, мій другий тато і вірю, що ти насправді переїхав до «країни вічного щастя».
