Він раз на місяць привозить аліменти, і ми гуляємо втрьох із дитиною. Більше ніякої уваги немає, лише раз на місяць, дитина його цурається, не впізна

Я у декреті вже півтора роки. З чоловіком розлучилася, коли доньці був місяць. Допомагає мама, не скаржусь.

Нині є хлопець. Стосунки повільно перетекли з дружби на побачення. У нас все добре, він надійний, дбайливий, опора у моїй нелегкій ситуації.

До дитини не сказати б, що він тягнеться, але й не ігнорує. Може допомогти мені з донькою, грає з нею, спілкується.

І він хоче з нами жити. Спробувати завести сім’ю. Дочка до нього добре ставиться. Тато відвідує дочку.

Він раз на місяць привозить аліменти, і ми гуляємо втрьох із дитиною. Більше ніякої уваги немає, лише раз на місяць, дитина його цурається, не впізнає.

А до хлопця біжить, коли бачить, він дуже багато говорить про спільне проживання, сім’ю. І про спільну дитину звичайно.

А я не можу. Не хочу. Боюся, що не захочу вже ніколи народжувати. Сказати, що материнство — не моє, ні, я люблю дочку і намагаюся бути гарною мамою.

Але другої дитини я з низки причин не хочу. Я просто мрію нарешті вийти з декрету і почати реалізовувати себе. І друга дитина до планів не входить.

При цьому я розумію, щоб побудувати сім’ю, мені доведеться народжувати. Будь-який чоловік захоче дитину рідну.

Як би не любив мою дочку, потрібен саме свій. Я зовсім заплуталася. Боюся втратити хлопця.

Я з ним говорила, сказала, що потрібен мені час, хоча б років зо три. Він наче згоден, але я бачу, що його дуже хвилює.

Він хоч завтра хоче дитину. А я боюся, що три роки минеться, і я так і не захочу.

Обманювати хлопця та порожніми обіцянками годувати не хочу. Не розумію, що робити.