— Коля, зізнайся, це ти взяв? Ну ось тут, у шухлядці лежало, ну згадай, може в гараж забрав…
— Віро, ти в своєму розумі? Я вперше чую, що в тебе там щось лежало… могла б і сказати, одна ж сім’я…
— Коля, це на Новий рік, це не можна чіпати, я сюрпризом хотіла, ну зізнайся, забрав у гараж…
Микола Дерун підстрибнув від обурення. — Вірко, не заводь мене! Не брав я нічого! І взагалі, ховаєш тут, як миша… від кого ховаєш?
— Коля, це на свято, це на Новий рік…
— Та годі тобі, заладила: «на Новий рік»… сама сховала, тепер знайти не можеш…
— Коля, ну добре, вірю, не брав… куди поділося?
Віра збентежено дивилася на чоловіка, не розуміючи, куди могли подітися делікатеси.
Напередодні прибрала ковбаску салямі і шмат сільського сала в дерев’яну скриньку. Маленьку таку скриньку, що дісталася Деруну від бабусі. Вона з кришкою і з замочком, але замком ніхто не користувався. Стояла компактна шухлядка, більше схожа на скриньку, на балконі, і взимку в ній зберігалися продукти, які до холодильника не ввійшли. Власне кажучи, до 1991 року в холодильник багато не покладеш, такий страшний дефіцит був, що можна було взагалі його не вмикати.
Але примудрялися якось до свята розжитися цінними продуктами. Ось і Віра Дерун, контролер на заводі, приховала ковбасу і сало на новорічний стіл, щоб порадувати чоловіка і сина.
— Коля, вибач, я приховувати не хотіла, але прибрала, щоб сюрприз був, ось присягаюся, ось сюди в шухлядочку прибрала, а тепер там нема… помітила, бо побачила відчиненою шухлядочку.
Микола почухав лисину, що намітилася, і, як був у майці, вискочив на балкон. Оглянув його весь, навіть понюхав порожній ящик, здавалося, він ще зберігав запах дорогих продуктів.
— Віро, ну не знаю… Андрій прийде, запитаємо.
Голосно грюкнули двері в передпокої.
— Батьки, привіт!
— Андрійко, іди сюди, – покликала Віра, – глянь на балкон, там у нас ковбаса лежала і сало…
— О-о-ооо, класно! Мамо, це як завжди «не чіпай, це на Новий рік»?
— Так, це було на свято.
— І що?
— Андрійку, може ти прибрав кудись?
— Мамо, ти що? Я взагалі не заглядав… перший раз чую про ковбасу… що хоч за ковбаса?
— Салямі.
— Боже мій! Салямі! – Хлопець буквально впав на диван. – Це ж моя улюблена…
— Ну в тебе зараз кохана… Олена, здається…
— Ну, Олена , а що?
— Та нічого, – сказав Микола, – здається, ти днями її до нас приводив, поки нас із матір’ю вдома не було.
— Як так? – здивувалася Віра. – Ти приводив дівчину? А я не знала.
— Мам, а що такого? Ми дорослі люди, може ми взагалі навесні одружимося…
— Ну, це зрозуміло, – сказав Микола, – може, ти пригостити її хотів?
— Тату, Олена жирного не їсть.
— Вона що – хворіє? – запитав Микола.
— Абсолютно здорова! – Нервово відповів син. – Просто не їсть жирне.
— По-моєму, в наш час їдять усе, – зауважила Віра.
— Ви на що натякаєте? – розлютився Андрій. – Думаєте, ми з Оленкою з’їли вашу салямі?
— Не заводься, охолонь! – Попросив Микола. – Ми просто цікавимося, раптом пригощав дівчину, нічого в цьому страшного немає… зрозуміти намагаємося, куди ковбаса поділася.
Андрій не витримав і пішов до себе в кімнату, зачинивши двері.
— Ну ось, сина образили, – сказала Віра і засмутилася ще більше.
— Ні, ну треба дізнатися, куди поділася ковбаса, якщо ми з тобою не брали… у квартирі ж нас усього троє…
Віра постукала до сина, потім увійшла, винувато подивилася на лежачого Андрія. Він, закинувши руки за голову, лежав і дивився у стелю.
Віра присіла поруч. – Синку, не ображайся, але, правда, не знаю, куди поділися продукти…
— Ну так шукайте! Чого до мене чіпляєтеся?
— Ми не чіпляємося, – сказав Микола, який увійшов, – ми зрозуміти хочемо, не могли ж вони випаруватися, на п’ятому поверсі живемо…
— Ну так думайте, огляньте місце події… тату, ти ж в органах працюєш.
Микола збентежено розвів руки в сторони, усім виглядом показуючи, що він безсилий. – Так я навіть не «опер», а всього лише водій…
— Правда, Коля, ти ж в органах, – нагадала Віра, – ну запитай хоча б там вашого знаменитого Рудіна…
— Ось ти скажеш теж! Рудін за тяжкими злочинами ганяється, а я тут зі своєю ковбасою… він і слухати не стане…
Віра знесилено опустила руки на коліна і заплакала. – Що ж робити? Перед самим святом такий дефіцит зник із власної квартири. Ви б знали, чого мені коштувало цю салямі дістати… Людмила, лаборантка, познайомила зі своєю двоюрідною сестрою, яка провідниця…. Ось я і випросила в неї хоча б одну салямі привезти… вона з Києва день потягом… я переплатила… вас хотіла порадувати. Думала, батьки прийдуть, пригостимо. А сало… сало мама через дальню родичку – справжнє, сільське нам дістала, передала, теж гроші платила. От я й думала: сало на Різдво, а салямі на Новий рік. А тепер… наїлися, називається…
— Мамо, ну не плач, – Андрій піднявся, – сльози матері зворушили його, – давайте ще раз там усе подивимося, може в іншому місці лежить.
— Ну підемо, подивимося, – погодився Микола.
Утрьох вийшли на балкон. А треба сказати, що Деруни зовсім недавно переїхали в нову квартиру, вдалося їм обміняти на цей район, тут і будинки новіші. І балкони розташовані по-сусідськи, впритул. Ось дві квартири – і балкони зовсім поряд.
— Шухлядку відчинено, – сказав Микола, значить, хтось відчинив, і навіть не спромігся прикрити, не інакше як сусіди?
— Що ти, Коля, у нас сусіди такі пристойні люди, кажуть, він кандидат наук, а дружина в нього в бібліотеці в інституті працює…
— Ну і що? – хмикнув Микола. – Якщо в бібліотеці, то тільки науковою літературою харчуються? Граніт науки гризуть і тим ситі чи що? Теж ковбасу за милу душу наминають, якщо добути вдається…
— Слухайте, а може, зверху хто-небудь поцупив? – припустив Андрій. – Ну от із верхнього балкона гачок із дроту зробив, підчепив кришку шухлядки, ну й далі так само гачком – нашу ковбасу й сало…
Микола висунувся і подивився нагору. – Ні, ну теоретично можна, але практично складно.
— Казала, треба відразу балкон засклити, – згадала Віра.
— Коли? – запитав Микола. – Переїхали, зима на носі була, це вже навесні тепер.
— Слухайте, так від сусідів легко можна до нас перейти, – сказав Андрій, – ось же балкон – поруч. Вночі й поцупили…
Микола знову торкнувся лисини, що намітилася. – Ну, а що, цілком можливо…
— Та ви що, всерйоз думаєте, що кандидат наук полізе ковбасу красти? – запитала Віра. – Ми хоч і не спілкуємося, але як бачу їх, то відразу видно – люди інтелігентні…
— Ну тоді назви інші версії, – попросив Микола, – може голуби забрали…
— Знущаєшся? – розлютилася Віра.
— Та годі вам уже, – втрутився Андрій, – подумаєш, ковбаса, без неї обійдемося.
— Звичайно, обійдемося, – з усмішкою зауважила Віра, – я взагалі на одній капусті проживу, а ви як хочете…
— Віро, ну справді, досить, – попросив чоловік, – ну пропала, ну що тепер зробиш, не йти ж до сусідів розбиратися, тим паче не доведено. Хоча, – він знову задумливо подивився на сусідський балкон – теж не засклений, – не завадило б цього інтелігента струснути добре… але ж нікому більше взяти.
— Так, гаразд, нікого трясти не треба, – запропонувала Віра, – Новий рік на носі, переживемо якось цю втрату.
— Ось саме, наступного разу шухлядку на замок треба закривати.
— Ну тоді потягли б разом зі скринькою, вона ж невелика.
На тому суперечка припинилася. Але, як то кажуть, осад залишився. Салямі було, звісно, шкода (такими зусиллями здобуту), та й сало було гарне, з прошарком, посолене за фірмовим рецептом, який роками зберігався в сільській родині.
Але Віра намагалася не думати про пропажу, і, пересилюючи себе, зайнялася продуктами, які припасла на Новий рік. Микола замислився, чи дадуть зарплату, бо з грошима було тяжко. Зарплату не дали, а тільки аванс до свята. Утім, Вірі точно так само.
Тридцятого грудня, ближче до вечора, Віра зайнялася підготовкою. Чоловік і син були вдома. Дзвінок відвернув усіх від передсвяткових справ.
Відчинивши двері, Віра побачила сусідів. Це були якраз ті сусіди, яких Микола називав «інтелігентною парочкою». За віком вони старші за Дерунів років на десять.
Жінка, худорлява, світленька, і чоловік, досить високий, трохи повненький, в окулярах, стояли з винуватим виглядом.
— Здрастуйте, – сказали вони в голос.
— Це ваше? – запитала жінка (у руках вона тримала тацю, на якій лежали ковбаса і сало.
Віра впізнала свої, такі дорогоцінні продукти.
— Так, схоже, це наше. Звідки це?
Слідом підійшли Микола та Андрій.
— Вибачте нас, заради Бога, вибачте, – сказала жінка.
— Почекай, Алло, давай познайомимося спочатку, – сказав її супутник. – Ми – ваші сусіди, наші балкони поряд… ось. Мене звати Лев Леонідович, а це моя дружина Алла Анатоліївна… ми теж нещодавно переїхали в цей будинок, до пуття нікого не знаємо…
— Льово, ну говори, будь ласка, найголовніше, – попросила жінка.
— Так, звісно, – він поправив окуляри, – це, однозначно, ваші продукти, ми відразу зрозуміли, коли Фелікс приніс на кухню ковбасу.
— Хто такий Фелікс? – насупившись, запитав Микола.
— Одну хвилиночку, – чоловік пішов до своїх дверей і повернувся з рудим котом. — Ось, – сказав він, – це Фелікс.
Фелікс, мордатий кіт рудого кольору з білими плямами, насупившись, уперся лапами в господаря, явно не бажаючи знайомитися з сусідами. Вигляд у кота був такий, як наче він місцевий бандит. Попадися йому в темному провулку, порвав би всіх.
— Фелікс, поводься пристойно, – попросив Лев Леонідович.
— Ну так от, – почала розповідати сусідка, – сьогодні вранці на кухню приносить ковбасу… я ахнула… адже ми його на вулицю не випускаємо, навіть у під’їзд не відпускаємо, він постійно вдома… і раптом такий сюрприз. Ось тільки на балкон іноді виходить… Загалом, ми зрозуміли, що це він вас… обікрав… вибачте, будь ласка… тут ось з одного боку трохи надкусано…
— Нічого, я обріжу, – зраділа Віра.
— А сало так він узагалі не чіпав, так і лежало на нашому балконі, адже він салямі й сало сховав у нас на балконі, а сьогодні вранці приніс. Я хотіла відразу віднести вам, але ви їхали…
— А як же він шухлядку відкрив? – здивувалася Віра.
— О-о-о, він у нас і кришку з каструлі може зняти, – сказала сусідка.
— Що ж він у вас такий злодійкуватий? – суворо запитав Микола. – Не годуєте чи що?
— Та як же не годуємо?! – став виправдовуватися Лев Леонідович. – Постійно їжа в нього, не сідаємо за стіл, поки Фелікса не погодуємо. Тут, знаєте яка річ, я ж його не так давно підібрав, шкода стало, вуличний він був якийсь час… звички залишилися…
— А взагалі, він дуже вдячний котик, – додала Алла Анатоліївна, – але дуже любить їжу ховати, видно, з вулиці в нього це залишилося.
— Добре, що прийшли, – сказала Віра, – а то ми вже думали інопланетяни вкрали. А надкушене я обріжу… от тільки дивно, ми й не знали, що у вас кіт є… не чути його…
— А він узагалі мовчазний, – сказала жінка, – майже не нявкає… Ви знаєте, він у нас щеплений, узагалі чистий котик… і ось як компенсацію, – вона подала згорток.
— Що це?
— Це ковбаска, щоправда варена, іншої не було… Льова вчора таку чергу відстояв, ґудзики довелося заново пришивати, – вона зі співчуттям подивилася на чоловіка.
— Так, знаєте, стільки нових слів почув у черзі… треба сказати, черга – це страшна сила, – зізнався Лев Леонідович.
— Слухайте, а чого на порозі? – запитала Віра. – Заходьте до нас.
— Та ми на хвилинку.
— Ну зайдіть!
Сусіди увійшли.
— Візьміть ковбаску, – знову запропонувала Алла Анатоліївна.
— Не візьмемо. Розумію, як вона вам дісталася. Ви ж повернули нашу…
— Ну, будь ласка, як моральну шкоду, – попросив Лев Леонідович. – А то якось соромно за нашого… хвостатого…
— Гаразд, тоді тільки половину. – погодилася Віра.
— До речі, а ви де свято відзначаєте? – запитав Микола майже по-свійськи.
— Так удома ми. Діти прийдуть, привітають, а потім ми з Льовою…
— Ну ось, і ми теж… у нас Андрій із дівчиною прийде ненадовго, а потім вони до друзів відзначати підуть. А ще батьки будуть і все. Тож давайте до нас потім. Добре?
— Справді, приходьте, – підтримала Віра, – посидимо по-сусідськи…
Алла і Лев Леонідович переглянулися. – Ну а чому б із хорошими людьми не посидіти?
І відразу в родині Дерунів з’явився особливий настрій – новорічний. Ніби хтось яскраву лампочку увімкнув, від якої все засяяло. Ялинка здавалася неймовірно симпатичною, і на вулиці начебто не так холодно, навіть рідкісні сніжинки прокидає, і місто здавалося не таким уже й похмурим, і взагалі все добре, незважаючи на всі труднощі дев’яностих.
***
Смак тієї салямі Деруни згадували ще кілька років. Чомусь запам’яталася вона. Здавалася тоді такою смачною, і ця єдина дефіцитна ковбаска, наче чарівна, – зблизила їх із сусідами. Ну ще кіт Фелікс постарався.
Віра потім залишки їжі відносила сусідам, щоб підгодувати і без того вгодованого, вальяжного Фелікса.
А наступного року Деруни взяли цуценя болонки. І балкон засклили. Але до сусідів також ходили в гості. І вони до них. Через двері, звісно, по-дружньому.
