На мене брат із дружиною образилися, назвали недружелюбно, заявили, що всім родинним зв’язкам кінець. А в мене тільки одне запитання: а чи були ці родинні зв’язки?
Моєму рідному братові 45 років, я в батьків була пізньою дитиною, мені нещодавно виповнилося 25. У брата давно сім’я, є дитина, якій зараз 14 років. Я ще незаміжня. У принципі, брата у своєму дитинстві я пам’ятаю мало.
Коли я зʼявилась, він навчався в інституті в іншому місті, потім служив, потім залишився жити й працювати за місцем своєї служби, одружився там із Наталією. Квартиру купили в іпотеку, є дитина.
Я весь цей час жила з мамою і татом. Житлоплоща у нас була муніципальна, приватизовувати її батьки не хотіли: житло не надто впорядковане, колишній гуртожиток, за метражем багато, а на ділі: три кімнати в різних кінцях спільного коридору і кухня, одна на кілька сімей.
Багато років батьки хотіли купити свою квартиру. Але то одне, то інше. Загалом, мама нормального житла так і не дочекалася. Її не стало, коли мені було 17 років. Я поїхала на навчання. У наших кімнатах залишалися зареєстровані я і батько.
Тато після того як не стало мами почав випивати. Та там ще й було з ким, контингент гуртожитку був не дуже інтелектуальний і благополучний. Чому батьки не вирішували питання з квартирою? По-перше, мама працювала листоношею, а батько працював різноробочим, заробітки були скромні. По-друге, на час, коли мама пішла з життя, вони обидва були вже пенсіонерами.
Після навчання я зняла однокімнатну, жити в гуртожиток не повернулася.
— Донечко, – батько зателефонував два роки тому вночі, – у нас в гуртожитку пожежа була. Я зараз у готелі, нам від адміністрації виділили кімнати. Усе добре, документи цілі, деякі речі витягнути встиг.
Батько зовсім не був засмучений. Серед погорільців швидко поширилася новина: їм усім виділять квартири в новобудові . Братові зателефонувала вже я.
—А я що зроблю? – буркнув брат, – Батька перевозити сенсу немає, у мене сім’я. Дадуть житло – переїде.
До отримання квартири батько не дожив два тижні. А я, коли пішла оформляти папери в муніципалітет, зі здивуванням дізналася, що квартиру мені дадуть тієї самої площі, що були наші кімнати. Тільки дадуть житло все одно не мені одній.
— З вами прописаний неповнолітній, – почула я, – за ордером муніципальну квартиру буде надано, в ордері ви й будете значитися удвох.
Я спочатку не зрозуміла, про що йдеться, хто ще міг бути зареєстрований у нашій квартирі? Батьків уже немає обох, тільки я. Виявилося, не тільки. Мама часто любила казати, що оскільки брат уже не зареєстрований давно в гуртожитку, то квартиру, якщо що, якщо їх не стане, отримаю тільки я.
— Муніципальне житло, тому, – пояснювала мама, – у брата житло є, а тобі ще життя треба влаштовувати.
Влаштувала, ага. Виявилося, що одразу після прощання з мамою батько зареєстрував у себе рідного сина. Тато був відповідальним квартиронаймачем, я – неповнолітня, моєї згоди не було потрібно. А далі братик робить фінт вухами: прописує із собою свого сина, потім сам знімається з реєстраційного обліку, а сина не виписує.
— А що ти хотіла? – єхидно запитала мене дружина брата, коли я з нею зіткнулася під час отримання документів на квартиру, – Щоб уся квартира тобі дісталася? Якби батьки були власниками, ти б усе одно ділилася з братом спадщиною. Вони приватизувати не хотіли, хотіли бути хитрішими за всіх?
Розумом розумію, що частка справедливості в словах дружини брата є. А в душі все протестує: чому треба було поїти батька, домовлятися з ним за моєю спиною? Якщо вважали, що справа чесна, чому зробили все таємно? Ясна річ, вони комусь дали “на лапу”, адже не міг же за законом племінник бути зареєстрований один, коли брат виписався. Але судитися в мене ні часу, ні бажання не було.
У квартиру я в’їжджала одна, племінник спокійно з батьками живе. Нам дали просторе житло, 2 великі кімнати. Рахунки, які почали приходити, мене не тішили. Через площу, за опалення й утримання виходило дуже багато.
— Ну ти ж живеш там одна, – відповів брат, якому я зателефонувала і сказала, що їм теж треба вносити свою частину плати, – ти користуєшся квартирою, водою, світлом. Чому ми маємо платити? Мій син ще не заробляє.
Я, звісно, мало розуміюся на юридичних справах, але й у мене вистачило розуму розділити особові рахунки. Тепер офіційно я вносила плату за свою частину і за лічильниками. Дружина брата одразу повідомила мені, що я самка собаки, раз так вчинила.
І ось що я надумала: свою кімнату приватизувати і продати. На племінника приватизувати його половину квартири родичі не чухаються, тому буду офіційно пропонувати викупити мою частку муніципалітету. Вони, звісно, відмовляться, тоді продам першому, кого знайду.
Майже місяць тому я надіслала письмову пропозицію про викуп моєї частки муніципалам. Рекомендованою, з повідомленням. А заодно знайшла вже сім’ю, готову купити кімнату. І тут дзвінок від брата і його дружини, з криками:
— На біса так було робити? Почекай, ми грошей зберемо і викупимо. Зараз прямо не можемо, у нас іпотека, ми будемо тобі поступово віддавати грошики.
— Мені не треба поступово, я хочу в іпотеку собі взяти окрему квартиру, – кажу.
— А чому ти не попередила про наміри? Хто так робить? У мене син ще неповнолітній! – обурювався брат.
— А ти мене колись попередив? А я теж була неповнолітня. Чекати не буду. Хочете частку викупити? Викуповуйте відразу, зараз, чекати не буду ні дня.
Тут мене й обізвали всіма словами, які цензура не пропускає, пригрозили, що рідні в мене немає. А вона хіба була до цього моменту?
Загалом, через кілька днів у мене угода, грошей мої колишні родичі не знайшли. Але це ж не мої проблеми, чи не так?
