Взяли й виламали замок наш, поставили свій, частину речей із квартири просто на сходовий майданчик виставили, а за решту речей, вже як ми їх тільки не просили, але вони не віддали їх, – розповідає Лариса Петрівна.
— От так навіть? – здивована знайома. – А що ж сказали так звані родичі? Ви ж їм квартиру нижче ринкової ціни продали, а вони так себе поводять.
— Сестра нічого не сказала, я ж розумію, як їй незручно, а племінник твердо сидить у дружини своєї під спідницею. А Валя сказала, так. Мало не на три веселі букви мене послала відкритим текстом. Робити добро навіть близьким – таке собі задоволення. А так дійсно, продали нижче за ринок, увійшли в становище.
Валентина, про яку йдеться, винуватою себе в цій ситуації не вважає. На її думку, саме вони – постраждала сторона і претензії тітки чоловіка безпідставні. А справа була так.
— Одружилися з чоловіком 4 роки тому, – розповідає Валентина. – Жили на орендованій квартирі, збирали гроші, у моєї сім’ї скромне матеріальне становище, свекруха теж сина одна виховувала, звідки в неї великі гроші. Ми навіть дітей ще не наважилися навіть планувати, куди їх принесеш? В чуже житло? Та й не накопичиш з однієї зарплати, якщо ще оренду платиш.
Місто, в якому живуть герої історії, не столичне, але досить близько до Києва. І Валентина, і її чоловік їздили щодня туди електричкою. Тому, коли тітка чоловіка запропонувала молодій сім’ї взяти однокімнатну квартиру її сина в іпотеку, подружжя зраділо: житло практично на за пару кілометрів від самої столиці, до роботи добиратися значно менше за часом.
Взяли суму, якої бракує для початкового внеску в кредит, знайшли банк, почали займатися документами. Квартиру їм продавала тітонька чоловіка Лариса Петрівна, оскільки її син одружився ще три роки тому і поїхав жити до Ірландії.
— Їм там треба купувати житло, – щебетала тітонька, розписуючи переваги саме свого варіанта. – А так, у цій квартирі він і не жив, купили, ремонт зробили і закрили.
У дружини (вона іноземка) двоюрідного брата чоловіка в Ірландії є однокімнатна квартира, вони теж займалися питанням її продажу. Загалом схема була така: чекають грошей від продажу однокімнатної в Україні і за кордоном, а потім беруть у кредит в Дубліні двокімнатну.
— Спочатку тітка чоловіка збиралася залишати все, що у квартирі є, – згадує Валя. – Власне, вона і поступилася нам у ціні всього на 100 тисяч, напираючи на те, що нам залишаються пралка, кухня, дещо з меблів. Тільки телевізор і мікрохвильовку хотіла забрати. І договір ми складали з урахуванням усіх цих речей і даючи кузену чоловіка місяць на передачу квартири після того, як уже ми станемо власниками. Вони ж нам казали, що щойно гроші від нас отримають, то одразу й куплять, і речі вивезе тітка, мовляв, їх продавці чекають. А місяць це так – про всяк випадок.
Угоду оформили, банк перерахував кузену чоловіка гроші, документи було передано на реєстрацію права власності, вчасно отримано папір. І все. На цьому справа і застопорилася. Валентина з чоловіком намагалися дзвонити тітці чоловіка, квапити, місяць же майже минув.
— Ми вже власники, вже маємо платити і іпотеку, і комуналку, – каже Валя. – Та ще й за оренду квартири платити? І дорогу до роботи оплачувати?
— Ой, кілька днів, – просила почекати Лариса Петрівна. – У мене не зростається поки що, мені нікуди речі взяти, я захворіла, та й мої молоді ще не переїхали, їм теж ще не звільнили квартиру.
Чоловік Валі запропонував тітоньці особисто перевезти ті речі, які вона та її син хочуть забрати з однокімнатної. Там і метушні особливої немає, усе відвезеш на легковій. І все, тітонька перестала відповідати на дзвінки. Навіть на дзвінки рідної сестри.
— Зв’язалися з двоюрідним братом чоловіка, він щось бурмотів з приводу того, що в Україні всі питання вирішує мама, – розводить руками Валентина. – Зрештою за тиждень тітка спромоглася відповісти і приголомшила нас тим, що речі вона перевезе за місяць і не просто телевізор із мікрохвильовкою та якісь ганчірки, а все, що є у квартирі.
Свекруха й та обурилася: у договорі ж перелічено речі, що залишаються у квартирі, та й строк передання житла вказано і він давно минув, чекати ще місяць? Потім в’їжджати в порожню хату? Сестри добряче посварилися, але свекруха попросила молодих почекати і виконати прохання тітки.
— А мене це не влаштувало, – каже Валентина. – Ми купували квартиру на певних умовах. Зрештою, ми могли і ще варіанти розглянути. Та й сказано нам було, що маленька поступка в ціні – це через меблі.
— Добре, – передзвонила молода жінка тітці чоловіка. – Забирайте все, що хочете, ми навіть почекаємо, але оплатіть нам два місяці оренди, дорогу до роботи і комуналку нам за ці місяці компенсуйте.
Відповіла Лариса Петрівна Валентині нецензурно. Тоді й подружжя вирішило, що більше вони не мають наміру чекати. Чорним по білому в договорі зазначено, що все, що після крайньої дати передачі квартири залишається в ній, належить новим власникам.
Валентина з чоловіком влізли в свою квартиру, встановили нові замки, перевезли свої речі, виставили в під’їзд телевізор, мікрохвильовку, зав’язані в покривало штори і дещо з текстилю колишніх господарів, сфотографували все це і відправили тітці чоловіка.
— Тут же приїхала, – каже Валентина. – Орала так, що шибки дзвеніли. Поліцію викликала на нас, але ми ж із представниками домоуправління розкривали, що поліція зробить, у нас і право власності давно є, і реєстрацію ми встигли оформити вже. Постояли, та поїхали.
— Я все одно вивезу все, що хочу, не маєте права не віддавати, – лютувала Лариса Петрівна. – Речі мої, заберу, коли захочу.
Тут прийшла черга Валентини відправити родичку чоловіка за відомою адресою.
— Свекруха вважає, що речі ми повинні віддати. А в мене інша думка: хотіла б, вивезла і нічого нам нерви мотати. І віддавати я вже нічого не зобов’язана, це моє. Я не хочу жити, немов на вокзалі. Може тітонька ще років через 5 речі вивезти надумає? Усе, продала, виїхала, крапка.
— Мені що тепер із рідною сестрою не знатися? – сумує мама чоловіка. – Син із братом двоюрідним у дитинстві в бабусі щоліта відпочивали.
Чоловік вважає, що Валентина категорично права, тітка чоловіка Валю проклинає, кузен чоловіка волає до совісті: образили його маму. А у вас є думки?