У Наді зранку був піднесений чемоданний настрій, який може бути тільки в перший день довгоочікуваної відпустки. Сьогодні вони з чоловіком Володею їдуть у відпустку! Ні, ні не за кордон, і не на моря, а в найсправжнісінький «автентичний відпочинок», в глухе маленьке село, звідки був родом Володимир, і де залишилися його старі батьки.
Надю не лякала ні далека дорога, ні глухе село, ні навіть свекруха, стосунки з якою були, м’яко кажучи, натягнуті. І ось уже речі упаковано, термос із міцною свіжозвареною кавою і бутерброди покладено в дорожню сумку. Залишивши ключі від квартири сусідці з проханням поливати її улюблені фіалки, Надя з чоловіком вийшли з дому і, занурившись у стареньке, але міцне жигуленя, вирушили в дорогу.
Виїхавши за місто, були приємно здивовані тим, що дорога була на рідкість вільною. Ні тобі заторів, ні фур-багатовантажів, що тягнулися довгою низкою, які частенько трапляються в дорозі на будь-якій міжміський трасі.
Машину Володя водив уміло, майже двадцять п’ять років за кермом.
Спочатку подружжя насолоджувалося душевними бесідами одне з одним, уявляли, як зрадіють їхньому приїзду батьки і численні родичі. Потім слухали дорожнє радіо, Надя насолоджувалася пейзажами, що миготіли за вікном, а Володя дивився на дорогу.
— Вова, може, зупинимося, перепочинок зробимо? Каву вип’ємо, перекусимо, га? Тобі відпочити треба, дорога є дорога.
— Та ні, Надійко, їдемо далі, хочеться скоріше вже до місця дістатися.
— Ну дивись, дорогий, тобі видніше.
Так вони проїхали ще пару сотень кілометрів.
Вона відчула, що чоловікові погано. То він зітхне глибоко, то, ніби ненароком, воріт у сорочки поправить, намагаючись при цьому розстебнути ґудзик. Ледь не зі скандалом змусила його зупинити машину. До дому залишалося трохи більше ста кілометрів, дорога йшла лісами, і була настільки пустельною, що на день тут від сили пара машин проїжджала.
Володя, нарешті, зупинився.
Вийшовши з машини і ковтнувши свіжого повітря, йому раптом стало ще гірше. В очах потемніло, нічим стало дихати, і він, тримаючись за дверцята, плавно осів на землю. Сил не було ні піднятися, ні розмовляти, ні навіть дихати. У грудях стояв гострий кілок, сковуючи всі рухи. Надя бігала навколо чоловіка, не знаючи, чим допомогти йому. Молодий, здоровий чоловік, ще й сорока років немає, ніколи не скаржився на здоров’я, а вже на серце й поготів.
Серцевих препаратів, звісно, із собою не було. Вона відкрила про всяк випадок автомобільну аптечку, але крім бинтів і зеленки нічого путнього не знайшла. Надя раптом ясно усвідомила, що допомоги чекати нізвідки. Уже багато кілометрів шляху їм не трапилася жодна зустрічна машина, і на обгін ніхто не йшов, вони були самі. Страх охопив жінку, і липкою цівкою поту скочуючись по скронях.
— Володенька, рідний, потерпи! Зараз тобі стане краще! Ти тільки дихай, будь ласка, дихай глибше!
А на чоловіка було страшно дивитися, обличчя набуло якогось бордового відтінку, очі червоні, весь у поту! Надя в розпачі бігала навколо машини, абсолютно не знаючи, що робити. У якийсь момент їй здалося, що чоловік віддає Богу душу, і вона, кинувшись на коліна на цій пустельній трасі і піднявши руки до неба, стала кричати:
— Господи, почуй мене, благаю! Не дай йому померти, пошли нам порятунок, Господи! Збережи його! Богородице царице мати небесна! Укрий своїм покривалом чоловіка мого, збережи від раптової кончини, збережи батька синові моєму, а мені чоловіка коханого!
На той момент Надя шкодувала, що не знає жодної молитви, і Бога згадала, тільки коли біда прийшла. І раптом… у її голові прокрутилася картинка з далекого дитинства: ось вони з батьками на дачі, в гостях у бабусі з дідусем. Дідові стає зле, бабуся каже, що тиск високий, викликає швидку, а сама витягує з кофти шпильку і коле дідові подушечки пальців. Кров пускає, як вона казала.
Надя підхоплюється, підбігає до машини, судорожно риється в бардачку, шукаючи що-небудь схоже на шпильку. Нічого немає. Вона в істериці закриває бардачок і знову починає молити Бога про порятунок. По-своєму, як уміє, словами, які на той момент самі йшли з її вуст і були настільки щирими, що жодній молитві не поступляться. Вона стала хреститися, і, поклавши руку на груди, натрапила на брошку, про яку навіть і не згадала. Зі словами: «Спасибі, Господи!» судорожно розстебнула брошку і підбігла до чоловіка.
— Зараз, мій коханий, потерпи ще трохи.
Надя колола йому пальці, кров не хотіла капати, вона стискала й масажувала йому долоні, намагаючись виштовхнути хоч кілька крапель крові. Ось нарешті, коля вже п’ятий палець, кров бризнула цівкою. Вона сиділа на землі поруч із чоловіком, і, тримаючи його за руки, подумки. На рівні інтуїції, віддавала йому свою силу, свою життєву енергію.
Жінка не пам’ятає, скільки часу просиділа на колінах біля коханого. Може п’ять хвилин, може годину. І ось, нарешті, Володі стало краще. Він слабко посміхнувся і вимовив:
— Здається, трохи відпустило.
Надя розридалася. І в цю мить вони почули звук автомобіля, що наближався. Не пам’ятаючи себе від радості, Надя вибігла на проїжджу частину і почала махати руками, з проханням зупинитися. Біля них зупинився поліцейський автомобіль, і два молоденьких співробітника допомогли посадити Володю в машину і, взявши на буксир жигулі, доставили їх у найближчу лікарню.
Дорогою балакучий хлопчина, який сів за кермо Володіного автомобіля, розповів, що цією трасою практично ніхто й не їздить, а він сьогодні поворот свій пропустив, от і опинився зовсім випадково в потрібному місці і в потрібний час. Лікар, оглянувши Володимира, сказав, що в нього дуже сильний ангел-охоронець.
— Я знаю, – сказав Володя і міцно стиснув руку дружини.
Ця історія сталася багато років тому з моїми родичами. У своєму житті я не раз переконувалася в силі слова молитви. А як думаєте Ви? Чи може молитва близької людини врятувати чиєсь життя?
