— Все, терпець мій увірвався! Більше цей сморід не терпітиму. Завтра просто висиплю все це гниття їм під поріг. Нехай самі нюхають! — процідила Олена крізь зуби своєму чоловікові, зупинившись біля вхідних дверей.
У під’їзді стояв такий «дух», наче сусіди надумали варити борщ із тухлої риби та старих шкарпеток. Олена відсахнулася, гидливо прикрила ніс долонею і на мить задумалася: а може, й справді висипати?
Вона ж людина спокійна, до бешкетів не схильна, але ж довели…
Пакет із непотрібом стояв на своєму звичному місці: на сходовому майданчику між першим та другим поверхами. Від літньої спеки він уже почав підозріло роздуватися.
Здавалося, ще трохи — і в тому мішку заведеться якась нова форма життя, що сама вийде знайомитися з сусідами.
Родина із сорок шостої квартири — Христина та Антон — завели цю моду більше року тому. А починалося ж усе так гарно: молода пара з маленьким синочком, завжди ввічливі, не галасують, ремонтів вічних не роблять, котів-собак не тримають.
Ну просто ідеальні сусіди, знаєте, такі, що на свята приємно зустріти.
Але згодом у них з’явилася на світ маленька донечка, і всю ту ввічливість наче за водою понесло. Стали вони якісь роздратовані, вітатися перестали, а про спокій інших мешканців і поготів забули.
Перший пакет Олена помітила ще минулої весни. Тоді було прохолодно, тож запах майже не дошкуляв. Вона собі подумала: «Ну, мабуть, повели малого в садочок, а пакет виставили, щоб на зворотному шляху підхопити й винести».
Хоча що заважало зробити це відразу — загадка. Ну та менше з тим, мало що в людей трапляється. Олена тоді й словом нікому не обмовилася.
А потім прийшло літо. Спекотне, задушливе, липке. Пакети почали з’являтися під дверима все частіше. Тепер щоранку сусіди вдихали не аромат свіжої кави чи сніданку, а важке амбре, що розповзалося під’їздом, мов туман над болотом.
Там, де Христина з Антоном залишали свої «скарби», на підлозі вже утворилася вічна масна пляма. А одного разу Олена навіть побачила таргана, який при її наближенні прудко чкурнув від пакета до стіни.
Отут вона й зрозуміла: край, більше мовчати несила.
Намагалася ж вирішити все по-людськи. Підходила до Христини, просила лагідно, компроміси пропонувала. Казала, мовляв, виставляйте вже ввечері, контейнер же під самим носом, два кроки зробити.
Або на балкон винесіть, якщо в хаті пахнути не хочете.
— У нас там візочок дитячий стоїть, сміття заважатиме! — обурилася тоді Христина.
— А в під’їзді, виходить, нікому не заважає?
— Я не хочу, щоб у мене в квартирі смерділо. У мене діти, між іншим!
— А у нас — носи, між іншим, — не витримала тоді Олена.
Суперечка швидко перетворилася на порожню сварку. Антон при цьому завжди стояв осторонь. Мовчав, нервово кусав губи, іноді щось підтакував дружині, але по очах було видно — соромно чоловікові.
Якісь зачатки совісті в ньому ще жевріли, але він вибрав тактику «моя хата з краю»: нехай, мовляв, Христина з сусідами воює, а я ні до чого.
Олена сердито кинула двері. Прожогом спустилася сходами, оминаючи калюжу під пакетом, і вилетіла на вулицю. Нарешті можна було дихнути на повні груди.
Біля під’їзду стояла Жанна з першого поверху. Її мопс важко сопів, упершись лапами в асфальт — гуляти йому в таку спеку зовсім не хотілося.
— Теж задихаєтесь? — запитала Жанна замість вітання.
— Та дістали вже, сили немає. Я вже їхній розклад напам’ять вивчила. О дев’ятій — вечеря, о десятій — «ароматний» сюрприз для всього під’їзду.
— Та це ще що, — пирхнула Жанна. — Минулих вихідних вони три мішки назбирали, гору цілу навалили. Пройти неможливо було!
— На минулих? А я й не знала, на дачі була.
— Отож-бо й воно. Видно, бояться вони вас, — усміхнулася сусідка.
— Правильно роблять. Бо мені це вже поперек горла стоїть. Пора дати відсіч цим нечупарам.
Увечері Олена вирішила пройтися по сусідах. Хтось відчиняв одразу, хтось — з острахом, а дехто й взагалі вдавав, що нікого немає вдома. Було видно: усі втомилися від того смороду, але ніхто не вірив, що на цих горе-сусідів є якась управа.
— Вони ж не буянять. Не п’ють, не кричать. Просто смітять. Хіба за це можна якось покарати? — невпевнено запитав Артем із третього поверху. — Але якщо чесно, у мене вже нудота підступає, як тільки з хати виходжу. Тож я з вами.
Підтримала Олену і тітка Валя — Валентина Петрівна, теж із третього.
Жіночка сухенька, бадьора, з виправкою справжнього генерала. Вона колись у школі працювала, тож до чужого хамства їй не звикати.
— Усе починається з малого, — сказала вона, наче на уроці. — Сьогодні вони пакети виставляють, а завтра почнуть нічні горщики нам під носи ставити. Я з вами, дівчатка.
Того вечора біля будинку зібралося п’ятеро. Домовилися, що надішлють офіційну скаргу голові ОСББ, але й на чужу допомогу надто не сподіватимуться. Випишуть штраф — добре. А ні — то будемо своїми силами лад наводити. Олена дістала блокнот.
— Так, перший етап — психологічний тиск. Записки, відео з «місця злочину», якщо хтось вхопить. Спочатку пробуємо чемно, без лайки. Хоча, кажуть, з міцним слівцем воно ефективніше… Ну, хто на що здатний.
Тітка Валя змовницьки приклала палець до губ.
— А я їм віршика складу. Згадаю старі часи.
Олені було не до сміху, вона надто втомилася від тієї боротьби. Але після розмови з сусідами на душі стало трохи легше. Зрозуміла: вона не одна. Сміттєвий сморід, як виявилося, теж може єднати людей.
Наступний ранок зустрів їх звичним духом, але дещо таки змінилося. Десь о восьмій годині з коридору почулося:
— Твою дивізію! Що це за…
Олена аж брови підняла. Вона не те щоб зловтішалася, просто була рада, що боротьба за чисте повітря нарешті перейшла у фазу дій. Як з’ясувалося, Христина, як завжди, повела сина до садочка.
Без жодних підозр вона схопила пакет зі сміттям і… Увесь вміст щедро розсипався по сходах.
Хтось дуже акуратно підрізав пакет знизу. Зовсім трошки, але цього вистачило, щоб від різкого руху дно не витримало.
Христина миттю зникла в квартирі, а повернулася вже в гумових рукавичках. Вона морщилася, затуляла рота хусточкою, але мусила збирати ті гнилі бананові шкірки, кістки та липкі обгортки, памперси і залишки оселедця.
Олена зазирнула у вічко дверей — нічого не побачила, зате чула все чудово. Завдяки Христині вона навіть дізналася кілька нових слів, хоча для вишуканого товариства вони навряд чи підійшли б.
Тітка Валя, проходячи повз, тільки співчутливо поцокала язиком:
— Ох, за моїх часів і пакети були міцніші, і сусіди… охайніші.
Хвилин за п’ять вийшов Антон. Щось пробурчав дружині крізь зуби, кинув їй пачку серветок і неохоче почав допомагати прибирати залишки. Потім вони обоє мовчки пішли геть.
Тепер зі східців тягнуло не тільки гниллю, а й справжнім приниженням.
Наступного ранку сморід чомусь лишився, а от пакета на звичному місці не було. Олена спочатку здивувалася, невже так швидко подіяло? Аж потім побачила акуратну купку сміття прямо під дверима сорок шостої квартири.
І зверху — яскравий папірець із написом: «Сміття має залишатися в домі господарів. Усім доброго ранку! З любов’ю, комітет із запашних справ».
І знову Христині довелося все розгрібати своїми руками з гарним манікюром. Судячи з криків за стіною, Антон цього разу допомагати відмовився навідріз. Зате нарешті прийшов до Олени «на переговори».
— Слухайте, — почав він, коли Олена відчинила двері. — Усе те, що зараз відбувається… Це ж ви? Чи, може, знаєте, хто це робить?
— Що саме? — Олена підняла брову, вдаючи нерозуміння. — Про що ви кажете?
— Ну, про той пакет… із діркою. І ці… записки. Це вже якось… не по-сусідськи.
— А-а-а, ви про «комітет із запашних справ»? — Олена широко усміхнулася. — Чудова назва, чи не так? У когось із сусідів гарне почуття гумору.
— Ну… — Антон зам’явся. — Просто якщо це ви, то давайте поговоримо. Нормально. Без цих ваших воєн.
Олена подивилася на нього вже серйозно, без жодних посмішок.
— Антоне, ми ж із вами вже говорили. І не раз. Ви нас не чули. Тепер із вами, мабуть, розмовляють іншою мовою. Але скажу чесно: я не знаю, хто саме це робить.
І вона не брехала. Вона це почала, так. Але здавалося, що проти цих нечупар тепер об’єднався весь під’їзд.
Олена навіть не могла з упевненістю сказати, хто входить до їхнього «комітету», бо в загальному чаті будинку постійно з’являлися нові повідомлення, часто — анонімні. Антон знітився, опустив очі й пішов до себе.
Наступного ранку в під’їзді пахло… нічим. І це була просто фантастична новина! Сусіди почали потроху відтавати, але Олена розуміла: розслаблятися зарано. Таких, як Христина, просто так не перевиховаєш.
— Вона чекає, поки ми втомимося, — тихо сказала Олена Жанні, коли вони зустрілися біля поштових скриньок. — Думає, що ми видихнемося і знову все повернеться, як було.
— Нехай чекає, — хмикнула та. — Їй простіше буде квартиру змінити, ніж нас знову прогнути.
На сьомий день затишшя сталося те, чого Олена і чекала, і боялася водночас. Пізно ввечері, коли вона вже збиралася спати, почувся знайомий звук. Легкий, майже безшумний, але такий впізнаваний. Шелест пакета.
Олена завмерла біля вічка. Минула хвилина, перш ніж вона прочинила двері. Пакет стояв на тому ж місці.
Не такий великий, як раніше. Мабуть, Христина вирішила влаштувати «тест на терпимість». Перевірити, чи промовчить під’їзд цього разу.
Вранці історія повторилася.
Пакет був акуратно надрізаний. Сміття було небагато, та й Христина, видно, вже очікувала на таку реакцію, тож прибрала все набагато швидше. Про те, що сталося, Олена дізналася з чату.
Хтось надіслав фото надрізу з піднятим догори великим пальцем і коротким повідомленням: «Зафіксовано спробу відкату. Режим перевиховання активовано».
Але це був не єдиний сюрприз. Вночі двері сорок шостої квартири обклеили наклейками з кумедними рожевими поросятками, що грайливо підмигували кожному перехожому.
Олена мимоволі всміхнулася: іронічно вийшло.
— Це вже не жарти, це справжнє цькування! — волала Христина, коли тітка Валя застала її за обдиранням тих поросяток. — У суд на цих хуліганів треба подати!
— А я цим «хуліганам» дуже вдячна, — лагідно відповіла Валентина Петрівна. — Тепер хоч дух у під’їзді приємний. А от вам репутацію доведеться ще довго відмивати.
Після того випадку спроби припинилися. Двері сорок шостої квартири більше не відчинялися нишком під покровом ночі. Усі пакети виносилися одразу, без жодних «настоювань» у коридорі. Іноді навіть двічі на день.
Минуло ще два тижні, і у Валентини Петрівни був день народження. Вона відзначала його з рідними, але в чаті написала, що чекає всіх сусідів на чай із тортом у неділю.
Того дня на кухні тітки Валі було тісно: сусіди прийшли з пиріжками, цукерками та подарунками. Хтось приніс домашнє варення, хтось — духмяний чай.
Олена, звісно, теж була серед гостей. Прямо на порозі Артем вручив їй оберемок квітів.
— Це нашому координатору з боротьби з побутовим злом. Від усіх охайних мешканців нашого дому, — усміхнувся він.
— Ну що, «начальнику під’їзду», — діловито спитала Валентина Петрівна, розливаючи чай, — тепер створимо відділ із боротьби з гучною музикою?
Олена тільки засміялася й сором’язливо відвела погляд.
— З такими помічниками — хоч завтра.
Христина та Антон на свято не прийшли. Та їх ніхто й не кликав. Але Олена, повернувшись додому, почула, як хтось із їхнього поверху обережно поніс сміття до контейнерів — туди, де йому й місце. У її квартирі нарешті пахло не кислятиною, а квітами.
Отак воно й буває: спільна біда, навіть така дріб’язкова, як сміттєвий пакет, може зробити сусідів справжньою родиною. Головне — не боятися зробити перший крок до ладу.
Як думаєте, чи варто в таких справах бути м’якшими, чи іноді тільки «народні методи» і здатні навести лад у нашому спільному домі?
