Вона на власні очі бачила там море, розкішні пальми і справжні апельсинові сади, про які потім із захватом розповідала Дмитрові. Він слухав ті розповіді, розкривши рота, і пухнув від гордості. Бо з довготелесої смішної дівчинки Наталя виросла у справжню красуню. Синьооку, кучеряву, з відкритою усмішкою

— Ти вже вибач мені, Наталко. Не люблю я тебе більше. От просто як відрізало, нічого не можу із собою вдіяти! — Дмитро гарячково, наче злодюжка, запихав у дорожню сумку свої речі, вперто ховаючи очі від дружини.

Він і без того спиною відчував, що Наталя стоїть зараз біля вікна, відвернувшись до затягнутого хмарами неба.

Стоїть, завмерши, і високо задерши свого симпатичного, вкритого дрібними веснянками носика, який він колись так обожнював цілувати.

Розлюбив.

Чи то життєві орієнтири збилися, чи просто розум помутнів, але тепер серце Дмитра належало Ірині.

Не Ірочці, не Ірусі, а саме гордовитій Ірині. Спробуй-но таку, як вона, назвати пестливо! Якась дурниця вийде.

Ірина була розкішною. Не жінка — а виточена з холодного мармуру статуетка, яку хоч зараз під скло у столичній галереї став.

Бездоганна в усьому: від кінчиків ідеального манікюру до глибини своїх поглядів. Принаймні, так здавалося самому Дмитрові.

Вона пахла дорогими парфумами, а не домашньою випічкою, цитувала сучасних поетів і міркувала про високі матерії. І як вона взагалі на такого, як він, подивилася?

Бо Дмитро був хлопцем простим, як двері. Так його рідна бабуся, Ольга Петрівна, завжди казала, а їй точно видніше. Вона ж його і на ноги поставила.

Після того, як його недолуга матір знайшла собі нове кохання й пурхнула в невідомість, батько просто привіз однорічного хлопчика до своєї матері та й зник із кінцями. Ніби й не було ніколи того маленького згортка.

Бабуся Оля з сином не сварилася. Внука до грудей притисла, а двері за ним на міцний замок закрила. Від гріха подалі.

Сказала сусідам: якщо й з’являться ті зозулі по дитину — не віддасть нізащо у світі. Покинули кровиночку? То йдіть собі лісом, гуляйте вальсом! Не буде вам ні прощення, ні розуміння.

Суворої вдачі була бабуся, сталевого гарту. Але ж як вона Дмитра любила!

Все найкраще — йому. Шматок найсмачніший, слово найтепліше.

Лише одного разу вона йому різко відмовила. Коли Дмитро прийшов до неї, щоб про нове своє кохання сповістити, бабуся навіть на поріг не пустила.

— Чи в тебе сорому нема, безсоромнику?! — гримнула вона. — Дружину ти куди подінеш, якій перед Богом вірність обіцяв?!

— Та нікуди, бабцю. Просто розлучимося. Зараз усі так роблять, що тут такого?

— Просто?! Це по-твоєму «просто»?! — Ольга Петрівна скрутила в тугий джгут кухонного рушника і вперше в житті оперіщила онука по спині. — Тьху на тебе! Я тебе так виховувала?!

Дмитро того ляпаса прийняв, але щиро не зрозумів. У чому його провина? У тому, що серцю не накажеш?

З Наталкою вони були не розлийвода ще з дитсадка. Вона лупила його лопаткою в пісочниці, коли він не хотів їсти її “манну кашу”. На їхній першій шкільній лінійці вона смикала його за рукав, змушуючи стояти рівно. Чепурна, з білими бантиками й величезним букетом айстр, вона здавалася тоді такою дорослою.

Але Дмитро знав: вона своя!

Зі школи вони мчали додому, нашвидкуруч обідали і лізли на стару розлогу шовковицю у дворі. Сиділи там годинами, замурзані солодкими ягодами, бовтали ногами й реготали на всю вулицю.

І коліна в неї були так само збиті до крові, як у нього.

А потім Наталчині батьки подалися на заробітки. І не куди-небудь до сусідньої області, а аж до далекої Іспанії. На цілих три роки. І Наталку із собою забрали.

Вона на власні очі бачила там море, розкішні пальми і справжні апельсинові сади, про які потім із захватом розповідала Дмитрові.

Він слухав ті розповіді, розкривши рота, і пухнув від гордості. Бо з довготелесої смішної дівчинки Наталя виросла у справжню красуню. Синьооку, кучеряву, з відкритою усмішкою.

Усі місцеві хлопці за нею табунами ходили, а вона вибрала свого Дмитра.

Коли у свої сімнадцять вони заявили, що одружуються, батьки ледь за серце не хапалися. Але бабуся Оля мудро розсудила:

— Хай розписуються. Тільки не зараз. У вас товар, у нас — купець. Але спочатку Дмитро хай професію здобуде. А за пару років — відгуляємо весілля як годиться.

Так і зробили. Дмитро свою Наталочку беріг. А весілля відгуляли гучне й веселе.

Наталя випливла до нього в білій сукні, наче цвіт вишневий, пригорнулася і тихо, щоб ніхто не чув, прошепотіла:

— Люблю тебе…

Тієї миті здавалося, що їхню ниточку ніщо у світі не розірве.

Та помилявся він. Розірвати її виявилося простіше простого.

З Іриною він познайомився випадково. Їхав з роботи в шалену зливу і побачив на зупинці тонку дівочу фігурку. Пригальмував, запропонував підвезти.

А вона зміряла його зневажливим поглядом і кинула: «А хто вам сказав, що я не люблю дощ?». У її темних очах було щось таке магнетичне, що Дмитро просто потонув. У машину вона так і не сіла. Вони йшли пішки під зливою до її будинку, а біля під’їзду вона просто спитала: «Ти йдеш?».

Того вечора Дмитро додому не повернувся. Ні того вечора, ні за тиждень.

А коли прийшов за речами, Наталя мовчки допомогла йому скласти одяг, підняла на нього свої бездонні сині очі й спитала:

— Зовсім-зовсім мене більше не любиш?

У ньому щось тьохкнуло, обізвалося теплом. Але сором міцно взяв за горло. Зрадив — іди. Не муч дівчину.

Почалося нове життя. Дмитро пірнув у нього з головою. Тепер його ніхто не чекав із гарячою вечерею, він сам прав свої футболки. Ірина ходила квартирою напівпрозора, холодна й відсторонена.

Вона не потребувала ні його турботи, ні тепла. Гралася з ним, як кішка з мишею: то відштовхувала, то кликала назад.

Два роки такого життя випили з Дмитра всі соки. Він змарнів, зсутулився. Ночами йому часто снилася Наталя — і лише тоді він спав спокійно. А на ранок знову бачив перед собою Ірину з її незмінною гіркою чорною кавою.

Врешті-решт, вона його виставила за двері.

— Геть із мого дому! — кричала вона, намагаючись вцілити гострим манікюром йому в обличчя. — Ти ж не людина! Ти як поліно бездушне! Йди вже до своєї Наталі!

Чому вона згадала те ім’я — загадка, адже Дмитро ніколи про колишню не розповідав. Але це слово ніби пробило глуху стіну в його свідомості.

«До Наталі…» — луною відгукнулося в голові. Перед очима миттю з’явився рідний веснянкуватий ніс і знайомий жест, яким вона заправляла за вухо пасмо волосся.

Дмитро підхопив свою нехитру сумку і помчав через усе місто. Додому!

Він довго бив кулаками у двері бабусиної квартири, поки на сходовий майданчик не визирнула сусідка:

— Чого грюкаєш, непутящий?! Нема її тут!

— А де ж бабуся Оля?

— Отямився! Наталі своїй у ноги впади і дякуй! Інсульт у бабусі твоєї був! А ти ж телефон змінив, сховався від усіх! Наталя її до себе забрала, виходила, з ложечки годувала, на ноги поставила. І жодного разу не поскаржилася!

Сумка випала з Дмитрових рук. Він злетів сходами вниз і побіг на сусідню вулицю, де в старенькій квартирі вони з Наталею колись починали жити.

Двері відчинилися.

Дмитро знесилено опустився на стілець у коридорі, не сміючи підняти очей на жінку, яка стояла перед ним. На її руках сидів маленький білявий хлопчик.

— Прийшов? Проходь, — спокійно сказала вона. — Бабуся у кімнаті.

— А ти? — несамохіть вирвалося в нього. — Ти чекала?

— Я? Давно перестала, Дмитре.

— Як сина назвала?

— Андрійком. На честь твого діда. Бабуся порадила.

— Бабуся знає, що каже… Хороша людина був дід, не те що я. Може, ми ще зможемо…

— Ні, Дмитре, — м’яко, але твердо обірвала вона. — Було, та загуло. До сина захочеш приходити — двері відчинені. Дитині батько потрібен. А про нас — забудь. Надто боляче ти мені зробив.

Мине кілька років, і теплим весняним днем у міському парку зустрінуться дві родини.

— Тату! — маленький Андрійко помахає рукою, не відпускаючи долоньки дівчинки, що невпевнено тупцяла поруч.

— Привіт, козаче! — Дмитро міцніше стисне ручку дитячого візочка, пригорне за плечі свою нову дружину Маринку і ледь помітно кивне Наталі, яка йтиме алеєю під руку з високим, усміхненим чоловіком.

А бабуся Оля, спираючись на ціпок, підійде до онука і тихо скаже:

— Що, Дмитре, похмурий такий? Своє щастя колись проґавив? Дивись, не повтори помилки. Бережи те, що маєш зараз. Не оглядайся на минуле, як Наталка не оглянулася. Вона змогла зробити крок уперед і нікого не звинувачує. А ти — роби висновки, онучку.

Дмитро сховає непрохану сльозу, глибоко вдихне весняне повітря і лагідно погукає дружину:

— Маринко! Тобі якого морозива взяти?…

Від редакції:
Ось таку щемливу й життєву історію надіслала нам читачка, а ми лише дбайливо адаптували її для вас, зберігши кожну емоцію. Життя часом виписує такі круті віражі, що жоден режисер не вигадає, та головне — вміти засвоювати уроки долі й цінувати тих, хто поруч. А ви б змогли зберегти людські стосунки з колишніми після подібної зради?