— Ти нормальна взагалі? — Антон себе вже не контролював. — Це ж моя мати! Вона в мене одна! А дружин може бути скільки завгодно!
— Правда? — крижаним тоном запитала Лариса. — Тоді в чому річ? Збирай речі й іди. Виконуй синівський обов’язок…
Вони прожили разом понад тридцять років. Виростили двох дітей. Нещодавно син і дочка обзавелися власними сім’ями й покинули рідний дім.
Лариса спочатку ніяк не могла звикнути, що вони з чоловіком залишилися удвох. Вона з подивом виявила, що квартира занадто простора, а каструлі — надто великі…
Цілий рік жінка продовжувала готувати на чотирьох: на двох просто не вміла.
А потім звикла. Купила маленькі каструльки, навчилася купувати менше продуктів і навіть завела собі нове хобі: розвела сукуленти. Їй завжди подобалися ці дивовижні, химерні рослини, до яких ніколи не доходили руки…
Словом, настало в Лариси спокійне, розмірене життя, у якому їй вистачало часу й на чоловіка, і на роботу, і на себе.
І раптом, нараз, усе завалилося.
Антон повідомив, що його мати, яка жила в передмісті, подарувала свій будинок доньці. А та вирішила його продати. І вже знайшла хорошого покупця. І тепер він, як син, зобов’язаний маму забрати до себе.
— Почекай, — спочатку не зрозуміла Лариса. — Вона подарувала будинок твоїй сестрі, а доглядати її маєш ти?
— Так.
— А чому б твоїй мамі не переїхати до доньки?
— Ларисо, ти ж знаєш, що в сестри немає нормальних умов. Селище маленьке, лікарня далеко, нормальних лікарів не знайти. У нас із цим набагато простіше.
— Хіба твоя мама хвора?
— Ні, але вона ж не молодшає. Проблеми можуть початися будь-якої миті. Тобі хіба про це не знати?
Лариса здригнулася.
У голові промайнули картини тієї страшної пори, коли хворіли її батьки. Обидва йшли довго й важко… Лариса кілька років самовіддано доглядала спочатку за батьком, потім за матір’ю.
Зараз вони з Антоном живуть у чотирикімнатній квартирі, яка дісталася їй у спадок…
— Так, я про це знаю, — відповіла, нарешті, Лариса, — тільки все одно не розумію: чому твоя мати збирається доживати свій вік із нами, коли в неї є рідна донька? Зауваж, я навіть не питаю, чому вона позбавила тебе спадщини.
— Позбавила й позбавила. Це її справа. А я не можу її кинути. Я ж єдиний син! Що тут незрозумілого?
— Це, якраз, зрозуміло. Просто… Ти тут живеш не один… Твоїй мамі не спало на думку хоча б поговорити зі мною? До речі, з тобою вона радилася, перш ніж віддати будинок доньці?
— Ні.
— Ясно. Вона просто поставила тебе до відома…
— Ну й що? Вона в мені впевнена.
— Вітаю. А як щодо мене?
— Ну… У вас же завжди були нормальні стосунки.
— Так. А якими ще вони могли бути, якщо я бачила її раз на рік, і два рази на рік чула телефоном? Її наше життя особливо не цікавило. Як і наші діти, між іншим…
— До чого це ти ведеш?
— Та ні до чого. Намагаюся пояснити, що жити з твоєю мамою я не буду.
— Як це не будеш? Чому?
— Не хочу.
— І все? Просто не хочеш?
— Так, не хочу. Не хочу я доглядати абсолютно чужу для мене жінку! Я за своїми батьками сама ходила, ось і ви із сестрою самі давайте собі раду. Може, не варто їй поки будинок продавати? Може, вона потерпить? Мама ж ще жива і якось справляється… Коротше: вирішуйте проблеми зі своєю матір’ю без мене.
— Ти нормальна взагалі? — Антон уже себе не контролював. — Це ж моя мати! Вона в мене одна! А дружин може бути скільки завгодно!
— Правда? — крижаним тоном запитала Лариса. — Тоді в чому річ? Збирай речі й іди геть. Виконуй синівський обов’язок…
— І зберу! — Антон вискочив в іншу кімнату…
Нікуди він того дня не пішов.
Сидів, пихтів, а потім удав, що нічого не сталося… Вранці, як ні в чому не бувало, пішов на роботу. А ввечері, так, між іншим, заявив:
— Мама приїде в суботу. Привезе частину речей. Якийсь знайомий обіцяв допомогти. Тож, приготуй для неї кімнату…
Лариса нічого не відповіла…
Наступного дня, поки чоловік був на роботі, зателефонувала дітям, усе розповіла. Сказала, що категорично відмовляється забирати їхню бабусю до себе.
І оскільки, батько не збирається враховувати її думку, вона подає на розлучення. Завтра ж.
Повернувшись із роботи, Антон побачив на порозі квартири велику сумку.
Ключ до замка не підійшов… Дзвонити й стукати Антон не став. Тільки подумав: «Немає в неї ні сорому, ні совісті»…
Поїхав до друга, пожив у нього тиждень-другий, попив оковитої й зрозумів, що таке життя не для нього: треба будь-якими шляхами повертатися додому.
Вирішив, що потрібно умовити сестру почекати з продажем будинку. Справді, куди вона квапиться? Чому він має забирати матір до себе, якщо вона цілком здатна жити сама?
З якого дива сестриця вирішує свої проблеми його коштом? Він через неї з Ларисою посварився! Що, якщо вона на розлучення подасть? Що скажуть діти? Ні, треба їхати…
Він зібрав матір і сестру докупи. Думав, що зуміє з ними домовитися. Але нічого не вийшло. Посипалися взаємні докори, образи. Прозвучали претензії, про які Антон навіть не здогадувався.
Зрештою він заявив, що маму забрати до себе він не може, тому що розлучається з дружиною.
Гвалт піднявся ще більший. І сестра зопалу видала:
— Хочеш, щоб я з нею панькалася? Воно мені треба? Раптом вона ще років десять проживе?
Мати, почувши це, схопилася за серце…
Викликали швидку. Довго чекали… Виявилося, це інсульт…
Антон повернувся в місто, пішов до дружини. Лариса вже трохи охолола, тому спокійно впустила чоловіка.
Дізнавшись, що сталося, сказала:
— Дуже шкода. Я тобі співчуваю. Правда… Але… Вибач. Виходжувати маму будете із сестрою самі. Я, звісно, допоможу, чим зможу…
— Дякую, — тихо подякував Антон… — То я можу повернутися?
— За однієї умови…
— Якої?
— Ти більше не будеш приймати серйозних рішень без мене… Бачиш, до чого це призвело…
Антон сказав сестрі, що їй доведеться після лікарні забрати маму до себе.
— Наймемо доглядальницю, — запропонував він. — Ми допоможемо оплачувати… І з усім іншим — теж допоможемо.
— Ну вже ні, — відповіла та, — я її забирати не буду. Оформлю на соцліжко… Це не обговорюється…
— Як ти можеш! — обурився Антон.
— А ти?!
Поки донька оформляла документи, мати спочила…
***
«Невдячність наймерзенніша, але разом із тим найзвичайніша і найбільш споконвічна — це невдячність дітей до батьків»
філософ Люк Вовенар
***
Ось такою драматичною історією свого життя з нами поділилася наша дорога читачка Лариса, про синівський обов’язок, який виявився вибірковим, і про ціну одноосібних рішень у шлюбі.
Іноді найбільша проблема не в тому, що роблять родичі, а в тому, що чоловік і дружина не можуть дійти згоди. А найсумніше — це бачити, як діти, засліплені власними інтересами, залишають найріднішу людину.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Лариса, поставивши чоловіку такий ультиматум, чи вона мала б підтримати його в скрутну хвилину, незважаючи на образу?
