Рев стояв на весь двір. Вовчик Савченко упав. Ну, бо не треба вибігати надвір без дозволу! Його мама, білява, миловидна, з тихим голосом, вибігла слідом за п’ятирічним сином, обтрусила йому колінця, дмухнула на забите місце, взяла за руку й повела додому.
Один він у них, шкода хлопчину. Йому б погратися, а на подвір’ї повно дітей, та довірити його нікому.
У цей двоповерховий будиночок Совченки переїхали років зо три тому. Поряд стояли ще два, довоєнної споруди, зовсім старі, потемнілі від часу.
Щойно ранок — грюкають двері, порипують дошки на ґанку, відчиняються вікна й уже чути, як по радіо передають ранкову гімнастику… Святі 80-ті, самий початок. Далі було гірше. А поки бадьоро, з ранковою гімнастикою.
— От, самі на роботі, а за дитиною доглянути нікому. Чуєш, Петрівно, он панночка повела свого шмаркача, горлав на всю вулицю.
— Ти що, Нюро, це ж лікарка з міської, не впізнала хіба?
— Та звідки ж я можу знати, вона ж не в білому халаті…
— А по пам’яті? Я ось її бачила вчора, здається, на прийомі сиділа. А чоловік у неї, кажуть, інженер, ось слово забула… гідра якась… гідролог начебто.
Юрія Івановича Савченко частенько на роботу викликали, прямо на ГЕС їздив, усе з кресленнями носиться. А дружина його теж на роботі, син у садочку.
А ось на вихідних, та й вечорами, коли затримуються, Вовчика ні з ким залишити. Савченки після навчання одружилися, вчилися довго. А батьки в них рано пішли з життя. У Юрія Івановича батьків не було вже з малесенького віку, він взагалі дитбудинківець. Валю тітонька виростила, а років десять тому тітка віддала Богу душу.
До обіду двір повністю оживає. Прибігають зі школи дітлахи, кидають портфелі й скоріше м’яча ганяти.
Дівчата гуртуються, хихикають, а то новими ляльками вихваляються, та показують, який одяг лялькам пошили.
Ось вийшов дядько Іван, гармоніст усього двору.
Його тільник потьмянів після незліченних прань, але він із ним не розлучається. Матросом же колись був. А дружину п’ять років як поховав.
Перекине оковитої і розтягне нутро своєї гармоні. Усі пісні на слух знав, почує по радіо й одразу підбере мелодію.
А ось якщо Капітоліна йде повз, брови нахмурить, ногою притупне і затягне: «Ой на полі жито зелене…»
Що мав на увазі Іван Іванович, коли спеціально для Капітоліни «Ой на полі жито» співав, незрозуміло. Точніше — кого мав на увазі… Адже він якось залицявся до неї, але Капа його не пустила. Ось і образився Іван Іванович і зі злістю наспівує щоразу, коли Капітоліна з’являється на вулиці.
На пісню вона не реагує, пройде повз, як човен, злегка похитуючи стегнами. А стегна в неї знатні — виразні такі. І груди вперед — ніби вітрило. Волосся в неї завжди назад зачесане і в гульку зібране, а зверху ще гребінцем прихоплене, щоб не розтріпалося.
Живе Капа сама. Чоловіка давно не стало, а діток не дав Бог. Кімнатка в неї на першому поверсі двоповерхового старого будиночка.
Просто все в ній: ліжко з панцирною сіткою та металевими бильцями, серветки на комодику, квіти на вікнах. Трохи квітів, але вона їх пестить, ніби діти її.
— Глянь, Петрівно, яка «картина», — Нюра, по-сусідськи, покликала Клавдію Петрівну, щоб новиною поділитися.
— Чого там? Ніколи мені, відійти не можу, підгорить…
— Ну глянь хоч у вікно, не пошкодуєш…
Клавдія відчинила кватирку і почала розглядати двір. Через двір, тримаючи за руку п’ятирічного Вовчика, гордо йшла Капітоліна.
Хлопчина, у чистенькій сорочечці, шортиках і сандаликах, теж вчепився в неї і був спокійний, навіть задоволений. Поряд же няня йде.
Він одразу став називати її нянею, щойно батьки привели Капітоліну знайомити.
— Тепер тітка Капітоліна буде приходити щодня, — оголосили батьки, — в парк ходитимете, на каруселях кататиметеся, на твоїх улюблених конячках…
Вова як почув про конячок, одразу полюбив Капу. Але до імені звикнути не зміг, тому називав просто «няня».
— Капітоліна наша ніби нянькою стала? — здивувалася Клавдія, забувши, що на сковороді цибуля підгорає.
— Ага, всі люди, як люди, а ці «інтеліхенти» няньку найняли, водить тепер Капа їхнього панича.
Іван Іванович собі не зраджував, і, як і раніше, грав пісеньки, коли бачив Капітоліну.
Савченки шанобливо називали її Капітоліна Карпівна, і частенько вибачалися, коли затримувалися, а Капа сиділа з Вовчиком.
У дворі спершу показували пальцем і кричали: — Нянька, нянька у Вовчика.
Але Капітоліна припинила всі посягання на психіку дитини. Ні, вона не лаялася, не погрожувала поскаржитися батькам… вона просто пекла оладки або пиріжки.
І потім виходила з повною тарілкою у двір. Вовчику, звісно, перший шматочок, і він із задоволенням їв, бо на вулиці, як відомо з нашого дитинства, вся їжа смачніша.
Ну і дітвора підбігала, і тарілка швидко ставала порожньою.
— Вово, не лізь туди, там високо, впадеш ще, — просила вона.
— Не впаду! Я космонавт! — Кричав Вовчик, абсолютно щасливий, бо скоро підуть у парк, де чекає карусель.
І вона, у світлій кофтинці й темно-синій спідниці, пов’язавши білу хустку назад, гордо йшла, тримаючи за руку хлопчину. Також плавно похитуючи стегнами й гордо піднявши голову, — ставна жінка під шістдесят — хто не знав, думали онука веде.
Почулося гомін . — Це Іван Іванович затягнув улюблену пісню, проводжаючи поглядом Капітоліну.
Чотири роки Капітоліна няньчилася з Вовчиком. Тепер уже не так явно опікувала, але до Савченків приходила як на роботу.
Юрій Іванович із головою поринув у проєкти, вічно їхав з дому, Валентина теж була завантажена роботою… так що Капа їм дуже допомагала.
Ось уже Вова соромиться няні, ніяково перед хлопцями у дворі. А ось удома, як і раніше, нянею кличе. Няня — і все!
— Виріс Вовчик, — нарікає Капітоліна, — вже без мене тепер, ні до чого вам нянька.
— Та розуміємо, Капітоліно Карпівно, розуміємо, — погоджуються Вовині батьки.
І ніби розійшлися по-доброму, всі вдячні, Вова няню не забуває, при нагоді біжить до неї на пироги… Але знову прийшли до неї Савченки. Капітоліна зирк — а у Валі живіт округлився, та й сама начебто погладшала.
— А може ви ще нас виручите, — просить Валя, — ризикнули ми… поповнення чекаємо, може сестричка у Вови буде.
Сплеснула руками Капа, хитає головою, а сама рада. — Коли прийти?
— Та хоч завтра, мені на збереження треба…
Юрій Іванович руками розвів:
— Я вже й відпустку брав, та не можу ж увесь час відлучатися…
Замахала руками Капа:
— Юрію Івановичу, дорогий, та впораюся я… і за Вовою догляну, і до Валечки в лікарню навідаюся…
Через рік Клавдія та Ганна знову у вікно дивляться, забувши, що на сковороді картопля підгорає. Там, у дворі, Капітоліна з візочком. Іноді Валентина з донькою у дворі, а частіше — Капа.
І потягнулися дні. Кажуть, чужі діти швидко ростуть. А Капі не хотілося, щоб Світланка швидко росла. Вона ж її крихітною прийняла, вперше на руках немовля тримала.
Вова вже до четвертого класу ходить, вимахав, спритний такий… а вдома Капітоліну все одно нянею кличе. Ну а Світланка тільки й знає, що руки тягне: — Няня, няня…
Нове призначення прийшло Юрію Івановичу, в селище гідробудівельників переїжджають тепер. І начебто легше — діти підросли, самі з великим досвідом роботи, у начальства на хорошому рахунку… Ось тільки з Капою прощатися треба.
Суботнього дня зібралися сусіди, спостерігають, як речі вантажать… речей у Капітоліни небагато, вона, здебільшого, сусідам роздала. Підходять сусідки, обіймають, хтось плаче…
— Не сумуйте, сусідоньки, і не поминайте лихом, — просить Капа.
І тут Іван Іванич вийшов уперед, передав гармонь Петрівні й уклонився до землі Капітоліні.
— Прости, Капітоліно Карпівно, ти в мене, — він показав на свої запалі груди, — ось тут, як хвилею мені по серцю.
Капа теж уклонилася йому.
— І ти мене пробач, Ваню, не виправдала твоїх надій, уже не ображайся.
Відмовилася вона сідати в кабіну, а сіла в кузов вантажівки разом із речами. Та й не речі їй зовсім шкода було, а квіти — всі до єдиної забрала. І рушила машина, і хитнулася злегка Капітоліна, притримуючи руками улюблений фікус. І листя фікуса теж колихалося.
Юрій Іванович, переконавшись, що машина поїхала за адресою, сів в іншу вантажівку, де були речі його сім’ї.
— Це що ж виходить, — запитала Клавдія, у якої вічно все підгорало, — ви з дружиною «удочерили» чи що нашу Капу?
Юрій Іванович посміхнувся.
— Та ні, це, найімовірніше, Капітоліна Карпівна нас усіх усиновила та удочерила. Ось так. Нам тепер без нашої няні ніяк. Дякую їй.
Клавдія та Нюра просльозилися, дивлячись услід машинам. — Ось як буває… до пенсії дожила Капа, а потім нянькою стала…
— Та тепер уже матірʼю і улюбленою бабусею, — сказала Клавдія, — хороші люди ці Савченки… вони ж теж сироти… ось і забрали нашу Капітоліну.
— Та тепер уже не сироти… нянька… мамка в них є.
Такою чудовою, давньою і теплою історією-спогадом поділилася наша читачка. Такі розповіді завжди гріють душу і не мають строків давності. Дякуємо!
А як дуєте ви, любі читачі, чи було рішення Капітоліни поїхати з сім’єю Савченків продиктоване почуттям обов’язку чи справжнім, новим для неї почуттям родинного зв’язку?
Іноді справжня сім’я — це не ті, з ким ти народився, а ті, хто дозволяє тобі почуватися вдома.
