— Привіт. Як справи?
— Привіт. Усе нормально.
Кожен ранок Олени Вікторівни починався з дзвінка чоловіка. Це був своєрідний ритуал. Щось середнє між турботою і звичкою. Так, він піклувався, перевіряв. Олена, хоч і не старезна стара, але вже й не дівчинка. Шістдесят із хвостиком. Тиск, суглоби… Може, в інших інакше, а в неї так. Дмитро Андрійович це знав. Сорок років шлюбу. Сорок років пліч-о-пліч. А ось тепер вона одна, якщо не брати до уваги стареньку таксу Муську… І він має переконатися, що все гаразд, інакше буде переживати весь день. Це теж, напевно, звичка.
— У нас сніг іде, піду справами займуся. І ти йди працюй, – Олена Вікторівна поклала слухавку. Відзвітувала, можна і справами зайнятися…
***
Вони одружилися у двадцять два. Не надто рано, не надто пізно. Стандартно. Через два роки зʼявився син. Дев’яності, виживання, труднощі. Але нічого, вистояли, вижили, вирівнялися. Велике місто дає більше можливостей. Деяких правда ковтає, як удав, але їм пощастило.
Кажуть, що якийсь шалений відсоток молодих пар розлучається. Напевно, правда. Серед їхніх знайомих теж багато хто розлучився. А вони ні. Пройшли разом через побут і скандали, заспокоїлися.
Кажуть, що кохання живе три роки. А потім що? Звичка, повага, вдячність? Ну що ж, значить, їхній шлюб сорок років протримався на цих трьох китах. Що теж непогано. Найбільший кит – звичка.
Олена Вікторівна іноді замислювалася: чи були вони щасливі? Ось так, щоб по-справжньому, коли серце заходиться від захвату і хочеться кричати неважливо що, головне, голосно. Напевно, так було в юності. Вона не пам’ятала. Зате пам’ятала інше: те, що заважало її щастю. І з чим вона мирилася стільки років…
Вона ніколи не любила своє місто. І нехай дехто крутив пальцем біля скроні:
— З глузду з’їхала? Столиця, мегаполіс, історичні споруди, Дніпро, парки… А крім того, з роботою проблем майже немає, можна рости без кордонів.
Звісно… І люди… Люди навколо, скрізь. Багато, занадто багато.
До того ж вона не хотіла рости. Вона вже достатньо виросла. Не хотіла бачити щодня натовпи, задихатися в громадському транспорті, посміхатися незнайомцям на роботі.
— Зміни професію! Людина – сама коваль свого щастя! – радили їй найрозумніші.
Але такої роботи, де немає людей, вона не знайшла. Може, погано шукала, хто знає.
— Дмитре, давай переїдемо, – пропонувала вона чоловікові.
— Куди, Оленко? Ось куди ти хочеш поїхати?
— Не знаю… Хоча б у місто поменше. Мрію жити у селі, тільки от тяжко нам доведеться. Ми ж із тобою жертви урбанізації, як-не-як, – говорила вона.
— Усе це чудово. Але в твоєму селі немає роботи! Що ми будемо їсти? Одним коханням і мріями ситий не будеш. Ти ж розумієш… – Дмитро обіймав дружину за плечі, цілував у маківку.
Олена розуміла – він має рацію. Мрії – це прекрасно, але жити доводиться в реальності. Вона зітхала і йшла збиратися на роботу. Щоб просто зранку, підбадьорившись поїздкою на автобусі, потім на метро, знову посміхатися відвідувачам їхньої чудової контори. Друкувати, безумовно, потрібні документи, підтримувати бесіди з колегами. Навіщо? Щоб бути частиною колективу. Одинаків ніхто не любить. Треба відповідати. Треба…
***
Коли вік перемахнув бар’єр із позначкою сорок, її мрії стали скромнішими:
— Дімо, ну давай хоча б дачу купимо. Поставимо високий паркан, розіб’ємо садок. Тільки ніяких помідорів, огірків, картоплі. Нехай буде в нас куточок, краси і спокою.
— Давай пізніше. Ще років п’ять, і син стане зовсім дорослим. Найімовірніше, буде вже жити окремо. Та й із фінансами, дай Бог, ситуація трохи краща буде. Зараз же, сама розумієш…
Вона розуміла. І, звісно, погоджувалася. Бо гратися в незалежність і стукати кулаком по столу було зовсім не в її дусі. Та й безглузде це заняття. Яка до дідька незалежність. Вони ж вросли з чоловіком одне в одного. Кредитами, квартплатами, спільно нажитим. І добре, що не посварилися на цьому ґрунті, а прийшли до розумного симбіозу.
— Пізніше, значить пізніше, – говорила Олена. – Стільки років чекала, почекаю ще трохи.
Вона знову збиралася на роботу. Уже на іншу, але таку саму нелюбу. Біганина, метушня, начальник-самодур. І слова йому не скажи: хіба мало що. У сорок із гаком роботою не розкидаються. Добре, хоч посміхатися треба менше і їздити ближче.
***
Через п’ять років син і справді з’їхав на орендовану квартиру, завів дівчину. Знайшов роботу. З дівчиною не склалося. Повернувся до батьків, пожив трохи з ними. Допомагав. Потім на горизонті з’явилася нова дівчина. Вони з сином вирішили жити окремо.
— Ви без моїх грошей якось, як? Нормально? Обійдетеся? Самі розумієте…
— Не переживай, обійдемося, звісно, дякую. Ми розуміємо.
І вони обходилися. Що це за примха, вимагати допомогу з дорослих дітей. Тим своє життя будувати треба. А життя дорожчає щодня, щохвилини. Купівлю дачі довелося відкласти. Ну не до неї зараз.
— Олено, ти не засмучуйся. Мені тут нову роботу пропонували. Дивись і зростеться. Можливо, і свій піввіковий ювілей на своїй землі відзначимо. Просто сьогодні наші доходи… Ну ти розумієш.
Вона розуміла. Та не до цього, звісно, потрібно почекати. Нічого страшного. Потрібно збиратися на роботу. Провалися вона крізь землю! Знову метушня, плітки, невдоволення керівництва. А ще чай! Страшні тортури чаєм:
— Оленко, підемо чай пити. Та дай собі спокій ти на хвилину! Від роботи коні дохнуть. Пішли, з цукерочкою.
І спробуй відмовся! Образяться, перемиють кісточки звинувачувально за спиною:
— Ділова… Більше за всіх треба… Перед начальством прогнутися вирішила… Гидує нами… А в самої… А сама-то…
І вона погоджувалася: не можна відбиватися від колективу. Одинаків усе так само не люблять.
***
Шістдесят. Син так і не одружився. Живе з черговою дівчиною. Онуків немає. Та вона й не дуже-то мріяла про онуків. Не відчувала ніколи захопленого трепету при вигляді немовлят. Та й крім того, це не її справа. Син так вирішив:
— Мамо, ну хто зараз заводить дітей. Стабільності ніякої, іпотека – рабство на все життя. Ну ти ж розумієш…
Вона розуміла, не засуджувала, не лізла з порадами. Своє б життя прожити, а син зі своїм сам розбереться. Розумний чоловік.
Вона і себе, загалом, особливо дурною не вважала. Тільки от якось життя пройшло… Може, і по розуму, але точно не по серцю. У місті, яке вона ніколи не любила, на роботі, яку вона ненавиділа. Добре хоч до чоловіка любов була. Тепер, може, теж є, але скільки її? Перемішалася вона з рештою. Зі звичкою, почуттям обов’язку, турботою. Не відокремити.
А тепер пенсія. Свобода, з одного боку, потреба з іншого. Змінювати щось пізно. Чи ні? А навіть якщо й пізно, то хто їй заборонить. Ну не може вона більше. Скільки там їй залишилося? Та неважливо – все її!
— Дімо, я кредит взяла. Ну, точніше сина попросила – йому простіше. Погодився. Але я буду віддавати, потихеньку… Викрутимося якось Поїдемо завтра ділянку дивитися?
— Олено, ну хто ж так робить? Чого це раптом? Із фінансами поки що так собі. Машину лагодити треба. Та й до купівлі потрібно підходити розумно. Усе обдумати, зважити всі за і проти. Ну ти розумієш…
— Не розумію!
Він дивився на неї так, немов вона на його очах проковтнула живу змію, і мовчав…
— Я все життя розуміла, зважувала, обмірковувала. А зараз хочу хоч трохи просто пожити! Хочу тиші, спокою і самотності. Розумієш?
Дмитро Андрійович повільно кивнув.
***
Вони купили дачу. Не хороми, та й від міста далеченько. Чоловік у вихідні приїжджав, доводив будиночок до ладу: утеплював, грубку ставив, віддалене село знову ж таки… Благо руки ростуть звідки треба.
Осінь відшелестіла жовтим листям, покрокувала дощами по сірих калюжах. Перші сніжинки готувалися лягти на землю.
— Може, в місто на зиму переберешся? До комфорту ближче. Та й мені спокійніше буде…
— Ні, Дімо. Мені тут краще.
— Одна в порожній хаті взимку? Екстрим якийсь.
— Спокій. Дрова в мене є. Обігрівачі теж. Та й до магазину можна дійти, якщо що. Кілометр туди, кілометр назад. Прогулянка, вважай.
— Шкідлива бабця ти…
***
І вона залишилася. А незабаром по білому снігу до неї в гості прийшла Муся. Худа, з сивою мордою, чорна такса. Звідки вона з’явилася невідомо. Чи то кинув хтось на спорожнілій дачі, чи то сама втекла з дому, а може, вигнали.
Тепер вони зимували вдвох. І щоранку їй телефонував чоловік. Перевіряв, піклувався, цікавився.
— Муська, підемо сніг почистимо? – вона запхала телефон у кишеню, влізла у валянки, і вони вийшли в двір.
Працювала до втоми, більше й не треба. Ніхто не стоїть над душею, не жене, не наказує, не спускає зверху нормативів. Поставила лопату біля сарайчика, покликала собаку, увійшла до хати, протерла запітнілі окуляри.
— Ну що, Муська, поїмо?
Такса замахала хвостом: я завжди за! Олена Вікторівна пила чай і дивилася у вікно:
— Дивися, сніг знову повалив! Назавтра нам гімнастика забезпечена. Давай подивимося, що там із прогнозом.
Вона пошарила в кишенях куртки, оглянула кухоньку. Телефон зник.
— Із кишені, напевно, випав…
Вийшла в снігові кучугури. Побродила ділянкою, намагаючись повторити свій недавній маршрут. Ні, не знайти. Паніка потихеньку займала думки: «Дімка з розуму зійде. Подзвонить, а абонент не абонент! Адже виснажиться весь. Ще рятувати кинеться… От незграба»
Сніг падав, замітав останні іскорки надії. І вона здалася. Увійшла в будинок.
— Усе, Муська, накрився наш зв’язок зі світом.
Але сам світ залишився. І там ставало морозно. Вона пішла топити піч.
***
Дмитро Андрійович удесяте набирав номер. Немає відповіді. Він намагався вмовити себе, що дружина, може, ще спить: чого підхоплюватися так рано вільній людині. Вмовляв і не вірив. Вона жайворонок, він знає. Як і всі її звички. Як і те, що Олена завжди відповість на його дзвінок. Вона відповідала, коли була зла чи ображена. Завжди. Давала шанс. А зараз що, вони не сварилися, не сперечалися. І якщо вона не відповідає, значить, щось сталося. Щось дуже нехороше. Треба дзвонити на роботу.
— Семеновичу, мені відгул дуже потрібен, – він чиркнув себе рукою по горлу, не піклуючись, що співрозмовник його не бачить. – Ситуація в мене вкрай серйозна. Ну ти не відмовляй, підміни. Ніколи не просив, зараз прошу. Дякую. Розрахуємося.
Електричка, за вікнами біла хуртовина. Машиною в таку негоду їхати – собі дорожче. Встрягнеш десь на своїй старенькій і сам згинеш. Дмитро дивився у вікно і не бачив ні станцій, що пролітали повз, ні снігу, ні лісу… Переживав, турбувався, панікував.
Вийшов на своїй платформі. Побрів, залишаючи ямки слідів у майже незайманій білизні снігу. Мало божевільних їздить у таку місцевість взимку в будній день. Ще пара кілометрів по сніжному місиву траси. Потім наліво. І… Ноги провалилися майже по поліно в біле, пухнасте, глибоке. Тільки б вистачило сил подолати це.
Спітнілий, втомлений, із панікою, що сидить в грудях, Дмитро Андрійович штовхнув нарешті знайому хвіртку. Та насилу, але піддалася. Тепер швидше до будинку.
***
У двері заколотили. Олена Вікторівна схопилася, Муська зайшлася басовитим гавкотом.
— Оленко?!
Дімка, рятівник. Бідний, приїхав у таку погоду. Вона відсунула клямку. Він згріб її в оберемок, посипаючи тут же снігом, що тане.
— Та я вже вся мокра. Пусти. Проходь, роздягайся…
Вони сиділи за столом у затишному теплі. Чай димів у кухлях, взуття грілося біля грубки.
—- Вибач, телефон посіяла. Мабуть, поки ми з Муською сніг прибирали, випав. Пізно схаменулася – замело його. Де вже в такому снігу знайти. Я так за тебе переживала. Знала, що ти Бог знає що собі вигадаєш і рятувати мене кинешся за звичкою. Місця собі не знаходила.
— Та не за звичкою… – він сьорбнув із кухля. – За любов’ю. За звичкою зуби чистять, а тут інше.
Вона подивилася на чоловіка, сорок років минуло, постарів, змінився, а очі все такі ж. Рідні, теплі, турботливі.
— Я тебе теж кохаю, – сказала і несподівано зніяковіла, як у далекий перший раз.
Чорна такса дивилася на двох людей, які так довго прожили разом, так звикли одне до одного, що слова стали їм непотрібні. Ось вони й розучилися їх говорити… «Дурні, – подумала вона. – Як усі люди. Ну нічого, хоч не безнадійні».
