Катерина отримала «тривожний дзвіночок» від начальства ще на початку січня, коли директор фірми зібрав усіх співробітників у своєму кабінеті. Без зайвих церемоній та пом’якшень він оголосив, що корабель їхній іде на дно, а команду скоро спишуть на берег.
— На сьогодні у вас є два шляхи, — розвів він руками, ніби вибачаючись за неминуче. — Або ви пишете заяву за власним бажанням просто зараз, або чекаєте офіційного скорочення.
В офісі зависла така тиша, що чути було, як гуде лампа під стелею. Усім було шкода — і себе, і колективу. Хтось одразу почав шукати нове місце і звільнився, не гаючи часу.
Хтось не квапився, сподіваючись отримати виплати по скороченню.
Сама ж Катерина панікувати не стала. Вона вирішила без зайвого галасу йти «на дно» разом із цим втомленим і безперспективним «Титаніком», який уже точно був приречений.
Вона продовжувала спокійно працювати, акуратно складала у папку важливі документи, зберігала контакти клієнтів і з сумом спостерігала, як день за днем порожніли кабінети.
Зникали знайомі обличчя, сміх у коридорах стихав, а сам офіс, колись такий живий і гамірний, перетворювався на примарний простір із темними моніторами та осиротілими столами.
У травні фірма офіційно припинила своє існування, і Катерина в одну мить перетворилася на безробітну громадянку. Спершу вона, звісно, кинулася шукати нову роботу, переглядала вакансії, але тут доля внесла свої корективи.
З’ясувалося, що батькам треба терміново їхати на Буковину — доглядати за старенькою родичкою, що занедужала. Їхня улюблена дача на ціле літо залишалася без господаря.
— Катрусю, — запропонувала мама, пакуючи валізи, — раз ти зараз вільна, як вітер у полі, може, поживеш за містом? Тобі ж корисно повітрям подихати. А заодно й за городом нашим наглянеш: десь рядочки поллєш, десь огірочки засолиш…
Катерина замислилася.
І несподівано перспектива провести літо серед зелені та тиші здалася їй не такою вже й поганою.
— Гаразд, мамо, поживу, — погодилася вона. — Тільки ти мені «на пальцях» поясни, що там із тим городом робити, бо ти ж знаєш: я в сільських справах — як курка в аптеці.
— Та нічого там складного, доню! — зраділа мама. — Ми вже все посадили, картопля зійшла. Тобі лишилося тільки поливати вчасно та бур’яни висмикувати, щоб грядки не заростали.
Батьки поїхали, а Катерина кілька днів присвятила зборам. Склала в дорожню сумку найнеобхідніше: зручний одяг, ноутбук, улюблені книжки, щоб не нудьгувати вечорами.
Потім заїхала в супермаркет, набрала круп, консервів, запашного чаю та кави, не забула й про мило та спрей від комарів. Спакувавши все це багатство в багажник своєї машини, вона обійшла квартиру, перевірила, чи закриті крани, вимкнула світло і зранку вирушила назустріч сільському життю.
Дача зустріла Катерину пташиним співом і неймовірними пахощами. Повітря тут було густим і смачним, настояним на травах, вологій землі та квітучих кущах жасмину.
А всередині старого дерев’яного будинку панувала приємна прохолода й ледь вловимий аромат соснової смоли та сушених яблук.
Перші дні пішли на облаштування. Катя розклала свої речі, протерла пил, вимила вікна, щоб сонце веселіше заглядало в кімнати.
Чужий простір поступово наповнився її присутністю: на столі з’явилося горнятко з написом «Найкращій донечці» і ноутбук, на підвіконні вмостилися книги.
А вечорами Катерина запалювала гасову лампу, і її тепле, живе світло миттю створювало в будиночку затишну, трохи казкову атмосферу.
З городом, як не дивно, проблем не виникло. Їй навіть сподобалося! Ранковий полив грядок став своєрідною медитацією, а прополювання бур’янів заспокоювало думки.
Увечері Катерина теж не сиділа без діла: знайшла підробіток в інтернеті й редагувала тексти для новинної стрічки, сидячи на веранді під сюрчання цвіркунів.
Усе йшло чудово, якби не одна дивина.
Ночами, особливо коли надворі йшов дощ і ставало вогко, десь із горища долинав дивний шурхіт і скрегіт. Звук був неголосний, але наполегливий, ніби хтось шкрябав старе дерево кігтями зсередини.
Спершу Катерина намагалася переконати себе, що це старі дошки осідають або вітер гуляє під стріхою. Але уява, розбурхана самотністю, малювала зовсім інше.
«Це точно домовик, — вирішила вона одного разу, натягуючи ковдру до самого носа. — Або щось гірше». Ця думка, замість заспокоєння, лише підлила олії у вогонь її тривоги. Тепер вона здригалася від кожного шереху.
І ось одного вечора, коли гроза гриміла над лісом, їй здалося, що хтось гупнув на підлогу горища і вже спускається сходами просто до неї в кімнату.
Катерина підскочила, мов ошпарена. Серце закалатало десь у горлі. Вона зойкнула і, не розбираючи дороги, в чому була, вискочила надвір, під дощ.
— Господи, Боже мій, як же страшно! — бурмотіла вона, ледь не плачучи, тулячись під дашком ґанку.
Ну і справді, де їй тепер ночувати, якщо в хаті нечиста сила завелася?
Хтозна, чим би все скінчилося, якби на її крик не прибіг сусід — молодий хлопець на ім’я Артем.
Він нещодавно повернувся зі служби за станом здоровʼя, і його міцна, підтягнута статура у простій футболці виглядала дуже надійно на тлі нічної негоди.
— Що сталося? Чого ти кричиш? — стурбовано запитав він.
Катерина, цокотіла зубами від хвилювання й холоду, плутаючись у словах, розповіла про скрегіт на горищі й про те, що хтось там ходить.
Артем розуміюче кивнув, не ставши сміятися з дівочих страхів. Він упевнено взяв її за руку — і від того теплого, спокійного дотику паніка раптом відступила — і повів назад у дім.
Вони піднялися на горище. Артем клацнув вимикачем, і тьмяна лампочка освітила запорошені стіни, старі коробки та масивну шафу, що стояла біля маленького віконця.
Артем відпустив руку Катерини й почав оглядати кутки. Раптом він завмер і поманив її пальцем:
— Катю, підійди-но сюди… Тільки тихенько. Дивись, що я знайшов.
Вона навшпиньки підійшла до нього. Хлопець обережно відсунув дошку біля стіни, а там, у затишному заглибленні, сиділа руда білка з трьома крихітними білченятами.
Малята тулилися до матері, їхні оченята-намистинки виблискували в напівтемряві. Ці милі пухнастики зовсім не боялися людей, а одне білченя навіть потягнулося лапкою до шматка кори, ніби граючись.
— Ой, які ж вони гарненькі! — захоплено видихнула Катерина, відчуваючи, як страх остаточно розчиняється в повітрі.
— Вони влаштували собі гніздо в стіні й стали твоїми непроханими квартирантами, — усміхнувся Артем. — Нічого страшного, просто трохи галасливі сусіди.
— А вони не кусаються? — все ще з осторогою запитала Катя.
— Та що ти! — розсміявся він добрим, низьким сміхом. — Білки — створіння мирні. Вони шукають затишні куточки, наче дупла, от і вподобали твою стіну за шафою.
— А чим же вони харчуються? — вже з цікавістю запитала вона, роздивляючись руду сімейку.
Артем на мить замислився, пригадуючи:
— Ну, горішки люблять, насіння, гриби… Малеча народжується зовсім безпорадною, але вже за місяць вони такі шустрі стають, що тільки встигай ловити поглядом. Не хвилюйся, шкоди вони тобі не заподіють. Живи собі спокійно.
— Виходить, я дарма так перелякалася? — зніяковіло усміхнулася Катерина, поправляючи пасмо волосся.
— Ти злякалася невідомості, а не білок. Зате тепер знаєш, що в тебе є свої лісові охоронці, — підморгнув їй сусід.
Артем і Катя вирішили більше не турбувати пухнасту родину. Але самі відтоді почали бачитися частіше. То Артем допоможе паркан підправити, то Катя пирогом пригостить.
До кінця літа вони так здружилися, що вже й дня не могли уявити одне без одного.
Восени повернулися батьки Катерини. Вони не могли нахвалитися донькою: на дачі все прибрано, город доглянутий, а в погребі, вишикувалися банки з огірками та помідорами.
— Оце так доня, оце розумниця! — сяяла від щастя мама, вихваляючись такою господинею перед сусідами.
Передавши батькам їхнє «господарство», Катерина повернулася в місто і знову знайшла роботу в офісі. А Артем на той час уже працював механіком у хорошому автосервісі.
Довго чекати вони не стали — винайняли квартиру на двох, а через рік зіграли весілля. Тепер вони часто вечорами мріють про майбутнє: як зароблять грошей і куплять власний великий заміський будинок.
Там обов’язково буде сад, квітники і теплиці, де вони разом вирощуватимуть овочі.
А на просторому горищі їхнього дому, хто зна, можливо, знову оселяться білки — як добрий знак того, що щастя поруч.
Ось така історія про те, як втрата роботи й старі страхи можуть привести до найголовнішої зустрічі в житті. Іноді те, що шкребеться в темряві й лякає нас, виявляється не страшним монстром, а маленьким пухнастим дивом, яке змінює долю.
А чи траплялися у вашому житті випадки, коли неприємності чи страхи оберталися несподіваним щастям?
