— Я так зрозуміла, — ділиться Олеся з подругою, задумливо перебираючи пальцями край серветки, — що вони там усім своїм жіночим царством намилилися Новий рік святкувати. Дивно навіть, бо на ту дачу вони зазвичай і носа не показують, хіба що раз на рік згадають про її існування.
— А тут, мабуть, раптом схаменулися, прокинулася «господарська жилка»? — усміхається подруга, підливаючи чаю. — Поїхали перевірити, як там поживає їхнє законне домоволодіння?
— Ой, поїхали… побачили… і, звісно ж, засмутилися, — зітхає Олеся. — А далі, як за сценарієм, посипалися дзвінки з претензіями.
Телефон аж червоний був: — Привіт, а ви з чоловіком взагалі тут при яких справах? Ви до цієї дачі хоч якесь відношення маєте чи ні? Вас же просили наглядати! Ключі вам видали!
Насправді ж Олеся з чоловіком до дачі свекрухи — а саме про неї зараз ідеться — не мають жодного стосунку, ні юридичного, ні душевного.
Подружжя вже сімнадцять років у щасливому шлюбі, виховують сина й доньку-школярку, живуть у власній міській квартирі, за яку вже давно не мають абсолютно ніяких боргів.
Дача в них, щоправда, теж є, але своя — затишний будинок батьків Олесі.
Коли сім років тому мами не стало, це родинне гніздечко перейшло їй у спадок.
Вони й раніше любили там бувати, а як діти підросли, то на все літо відправляли їх до бабусі на свіже повітря. Батька Олесі на той час уже давно не було серед живих.
Кілька разів у ті роки на гостину до сватів навідувалася й свекруха. Гроші в неї тоді водилися — теж отримала спадок від далекої родички.
І от загорілася жінка ідеєю: хочу, мовляв, і собі такий будиночок у цьому ж селі. А тут якраз і варіант підвернувся — симпатична хатинка неподалік.
У чоловіка Олесі є ще молодша сестра. Тоді вона ще закінчувала школу, і та дача була їй потрібна, як торішній сніг, але мама вирішила все сама: «Будемо їздити!».
Перші роки свекруха ще якось намагалася наводити там лад, садочок садила, квіточки, а потім — як відрізало. Кілька років здавала будинок дачникам, але після того, як останні мешканці влаштували там такий «розгуляй», що довелося перед сусідами червоніти й ремонт робити, лавочку закрили.
За цей час життя розвернуло свої вітрила: зовиця відучилася, вискочила заміж, зʼявилася у неї донечка, встигла розлучитися й повернутися під мамине крильце з дитиною на руках.
Тепер на дачу зрідка наїжджали бабуся з онукою, тим паче що свекруха вийшла на пенсію рано через «шкідливий» стаж.
Племінниці чоловіка зараз вісім, до школи ходить, а в селі востаннє вони були ще минулого року.
Чоловікова сестра ж те сільське життя терпіти не може, їй би ближче до цивілізації.
— Здавалося б, ну навіщо вона тобі? Продай ту дачу, додай грошей, купи доньці з онукою окрему квартиру, — міркує Олеся. — Але ні. Їм укупі комфортно. Вони прямо якось так гармонійно співіснують: сестриця після розлучення набрала кілограмів двадцять п’ять, бо вони там постійно щось випікають, тушкують і дружно їдять під нескінченні серіали. Ну, то їхнє життя, хай собі. Але ж іноді вони згадують, що «на природі добре» і треба б поїхати відпочити.
— Слухай, а як же той будинок стоїть без нагляду? — дивується подруга. — Там же ділянка бур’янами поросте, взимку снігом завалить… У них хоч газ є?
— Є, у тому-то й біда, — пояснює Олеся. — До кінця цього літа за будинком наглядав сусід, а його дружина в хаті лад наводила. Але свекруха вирішила, що вони забагато грошей за свої послуги просять. Полаялися вони так, що аж іскри летіли. Ключі забрали, замки змінили й більше там не з’являлися ні восени, ні на зиму.
А ситуація була хитка.
Ще минулої зими газовий котел почав «чхати», сусід його ледь підлатав і сказав, що треба міняти. Свекруха клялася, що гроші збирає.
А потім… раптом вони з донькою зібралися й у вересні махнули до моря, на сонечку грітися.
Навіть кредит взяли, а дитину зі школи висмикнули серед навчання.
— І не страшно ж людям у борги влазити та ще й лишати старе газове обладнання без нагляду, — хитає головою подруга. — Це ж не жарти: вибух, пожежа… що завгодно.
— Свекруха тільки рукою махнула: мовляв, нічого не станеться, кватирка відкрита, котел на «запалі» стоїть, осінь буде теплою… Заслужили вони відпочинок, і все тут, а далі хоч трава не рости, — розводить руками Олеся.
Цього року Олесина родина разом із сестрою, подругами та друзями чоловіка вирішили святкувати Новий рік у селі, у своєму будинку. Вони там бувають часто, бо за хатою треба доглядати, особливо в холоди.
Повз дачу свекрухи просто проїхали — ключів немає, заходити не просили, будинок стоїть, та й годі.
Мабуть, свекруха просто позаздрила синові з невісткою, бо теж раптово вирішила поїхати в село на свята. Сіли в стару автівку зовиці, прикотили, а за годину вже почали обривати телефони:
— Ви ж були поряд! Чому не зайшли, не перевірили?! А тут караул, рятуйте!
— Цікаво, а як би ми перевірили зачинену дачу? — обурилася Олеся. — Нам що, через вікно треба було лізти? Ви не просили, ключів не давали, у нас своїх справ вистачає.
Виявилося, що котел таки «здався» остаточно, і, мабуть, уже давно. А той режим, на якому його лишили, у морозні дні просто не врятував. А морози якраз влупили добрячі.
У будинку лопнули труби, вода розлилася, замерзла — коротше, тепер там такий ремонт світить, що й за рік не розгребеш.
Свято, звісно, зіпсоване. Будинок промерзає, сиріє, треба терміново щось робити. А за що? — Бо кредити зараз — то петля на шию, відсотки скажені, — усміхається Олеся.
— У свекрухи пенсія, у зовиці аліменти та зарплатка «для краси». Зате на морі побували, сраки в океані прополоскали! І що ти думаєш? Знайшли винних! Це ми з чоловіком «спеціально» ключі не взяли, щоб не перепрацюватися й за їхньою хатою не глянути! От як воно повернулося.
— Та вам воно справді не треба було, — обурюється подруга.
— Мій чоловік би не відмовив, якби просили, — каже Олеся. — Хоча що б він зробив? Ми якраз у ті самі морози теж у місто поїхали. По-хорошому, якщо нікому глядіти й грошей на ремонт котла немає, треба було воду з системи злити й усе вимкнути. Тоді б нічого не порвало. Ну, полаялися ми, послали одне одного… а тепер вони «відійшли» і просять у сина грошей на ремонт.
Давати гроші Олеся категорично не хоче. Вона знає: ніхто їх не поверне. Почнеться звичне: «нам важко», «сестра самотня», «мати стара».
А в Олесі свої діти, репетитори, підготовка до вступу… І влітку вони теж хочуть поїхати до моря на свої, чесно зароблені гроші.
Чому одні мають шикувати в борг, а інші — віддавати своє, щоб виправляти чужу безвідповідальність?
Життя вчить нас, що кожна дія має ціну, а кожна бездіяльність — ще більшу. Можна грітися на сонці під пальмами, але зима все одно прийде і запитає за кожну «відкриту кватирку».
А як ви вважаєте: чи зобов’язаний син виправляти помилки матері власним коштом, чи це той випадок, коли дорослим людям варто нарешті навчитися відповідати за свої вчинки?
