Завжди думала, що розлучаються молоді, які ще не нажили майна і не вміють прощати одне одного. Якби мені хтось сказав, що я піду від чоловіка після 40 років шлюбу, ніколи б не повірила. Але так трапилося і я не шкодую, більше того, я дуже щаслива.
У нас є дві заміжні дочки, є онуки, всі живуть окремо. З чоловіком жили як багато наших однолітків. Він любив випити, особливо після того, як старша дочка вийшла заміж. Вирішив, що я йому маю догоджати, все робити по дому, бо він працює.
Хоча я теж працювала, але він вважав, що я не втомлююся, адже праця вихователя дитсадка не фізична. Коли я вийшла на пенсію, він і зовсім став нестерпним. Все йому не так я робила, а взимку казав: «Не дочекаюся вже, коли ти на все літо поїдеш на дачу».
Восени в мене н естало батька, мами нема вже 12 років. Після похорону я прибрала все у квартирі батька (тут я виросла і завжди вважала своїм справжнім будинком), щоб здавати, вже й квартиранти знайшлися. За день не встигла і вирішила переночувати.
Вранці я зрозуміла, що я хочу так жити, одна, яка ні від кого не залежить. Вибачилася перед квартирантами та подала на розлучення. Сама не чекала від себе таких рішучих дій.
Чоловік одразу не повірив, а потім почав кричати, що нічого не віддасть, піду у тому, у чому стою. Я сказала, що мені нічого і не треба, у мене все там є, а наша квартира все одно дітям буде. Тоді він почав вибачатися і просити, щоб не йшла, зателефонував дочкам.
Ті стали на його бік, бо розраховували, що я продам батьківську квартиру і поділю гроші між ними. А тут я переїжджаю туди жити. Старша дочка сказала, що людям похилого віку вже все одно де і як жити, могли б і про онуків подумати. Але я нікого не послухала, вже рік живу сама, і моє життя схоже на казку. Як же я шкодую, що не наважилася на це раніше.
