Дарина та її родина живуть у невеличкому місті, районному центрі. Тут є кілька багатоповерхових мікрорайонів, а на околицях розкинувся великий приватний сектор.
Дарині вже сорок два роки, має люблячого чоловіка і двох діток.
Коли вони з коханим тільки побралися, пробували влаштуватися ближче до столиці, наполегливо збирали гроші на власне гніздечко.
Але, видно, не судилося: махнули рукою і повернулися на малу батьківщину. На тих заощаджень вистачило на однокімнатну квартирку.
— Ну й заспокоїлися ми тоді, — пригадує Дарина. — З роботою пощастило, влаштувалися,зʼявилася на світ старшенька. І з дитиною допомога була, а це ж завжди важливо! Потім «доросли» до трикімнатної, і тоді вже з’явився другий, синочок.
Молодшому синочку Дарини зараз три рочки.
Жінка нещодавно повернулася на роботу після другої декретної відпустки. Донька вже підросла, їй тринадцять. Росте мамина помічниця, як кажуть.
Мама самої Дарини також живе у квартирі — із молодшою сестрою жінки та її сином (сестра сама виховує дитину).
У чоловіка також є мама, вже немолода. Навесні їй виповниться сімдесят чотири роки.
Свекруха мешкає у приватному секторі з усіма принадами, що звідси витікають: город, садиба, дах, паркан. До того ж і вигоди часткові: газ є, вода у хаті, але туалет на вулиці.
Є й душ, але свекруха користується ним лише в холодну пору року. Влітку ж миється, як звикла, — у літньому душі на подвір’ї.
Город, господарство та інші «радощі» приватного будинку Даруся не любить і не знає.
Та й чоловік не мріє про ванну кімнату чи щось подібне. Тому свого часу вони й намагалися виїхати, а коли повернулися, одразу обрали варіант із квартирою. А можливість купити будинок також була — не захотіли.
— Чоловік аж надто добре знає, що таке приватний будинок, — вважає Дарина. — То дерево треба спиляти, бо ось-ось упаде, то паркан полагодити, то дах градом побило, то копати, то садити, то полоти, то сніг чистити.
Взагалі, можна це називати й лінощами, як моя свекруха, але так – ми хочемо жити в комфорті й після роботи відпочивати, а не гарувати ще одну зміну.
Поки був живий свекор та старший брат чоловіка, Дарину з родиною якось і не особливо чіпали. Брат любив домашнє господарство, жив поруч, теж у своєму будинку, та й свекор собі давав раду.
Тепер ситуація така: немає ані батька в чоловіка, ані брата. Вдова брата продала будинок, переїхала з доньками в інше місто — ближче до своїх рідних, а свекруха зосталася сама.
— Спершу вона давала собі раду. Звісно, якщо щось доробити чи город скопати, кликала мого чоловіка. Він бурчав, але їхав і робив — матір же. Але ж роки йдуть, на здоров’ї позначаються. І останнім часом нас просто заїли цим будинком та городом.
Якось навесні дзвенить телефон.
— Дарусю, я спину потягнула, — каже свекруха. — Морквину треба сіяти. Ні, син не зможе, там дрібна робота, приїжджай ти, я все покажу.
Дарині сіяти ту кляту моркву зовсім не до душі. Вона відмовляється, але свекруха починає натискати:
— Ах, ви нічого не хочете! Віддав Богу душу старший син, а молодшому до мене й діла нема.
Зрештою Дарина поступається, їде, сіє ту ненависну моркву, встигає ще раз посваритися з матір’ю чоловіка через те, що та чекає допомоги з прополюванням і садінням, і з поливом, і взагалі:
— Онучка підросла, треба її до праці привчати, інакше лінива виросте, як… ти.
— А я й не збираюся доньку до городу «привчати», — відповідає Дарина. — Її це не вабить, та й не потрібно їй цього. Мені й самій не треба.
Багато разів Дарина з чоловіком пропонували свекрусі продати дім і придбати квартиру. Адже важко ж!
Ну, або кинути город, хоча це не розв’яже проблеми: сніг узимку треба чистити, влітку треба косити траву, постійно треба лагодити те одне, то інше.
Відповідь завжди була одна:
— Тут прожила, тут і спочину.
— Але тоді навіщо нас смикати? — обурюється Дарина. — Та ще й маніпуляціями: усі її кинули, ось, був старший син живий, він допомагав, а ви… І сльози, і скарги на здоров’я.
Окрім господарських клопотів, у мами чоловіка ще й цілковита безпорадність була в деяких питаннях: записатися до лікаря-фахівця через інтернет для неї — темний ліс.
Просила постійно сина чи невістку. До нотаріуса піти — теж ціла історія (ходила після чоловіка спадщину приймати із сином, одній боязно).
Родичів у свекрухи також уже немає, крім молодшого сина та його родини.
Була щира подружка, жила в однокімнатній квартирі поряд із тим приватним сектором, де стоїть свекрушина хата. Але нещодавно та подруга спочила. А в тої приятельки — нікого.
І тут з’ясовується, що подружка оформила заповіт на Даринину свекруху.
— Приємна була несподіванка, — каже Дарина, — а головне, почали ми матір чоловіка вмовляти, мовляв, ну ж бо, продавай будинок, у нас охоче під дачу беруть, а сама переїжджай у квартиру.
Краса ж: другий поверх, ліфт є, балкон. Вирощуй собі квіточки влітку на втіху, якщо вже «без землі» не можеш. Ванна є, туалет теплий. Ані тобі даху дірявого, ані паркана, що падає, ані снігу взимку.
— Так, мабуть, прийшов час, — Дарина з несподіванки ледь не підскочила, коли почула таке від мами чоловіка. — Час прийшов, важко стало, та й вас смикати зайвий раз не хочеться. Тільки вже ж я розсаду посіяла, то літо доживу, а під зиму вже точно переїду.
Ну гаразд, під зиму то під зиму. Смикати матір чоловіка також не стали.
Тільки ближче до осені знову почалися інші розмови:
— Як я там буду, я все життя тут прожила, а там нудно, ні, доживу тут і все.
Минає тиждень, знову починаються збори:
— Вас не докличешся, я сама вже не можу, сил немає, переїжджаю.
— Востаннє переїжджати збиралася після того, як капусту цвітну на продаж прибере й антонівку зніме, — усміхається Дарина. — А потім — тиша.
Два тижні тому чоловіка знову викликали до мами через те, що котел почав барахлити, і треба на горищі перевірити воду в розширювачі, а можливо, розв’язати питання з придбанням нового котла.
Чоловік обурився, який новий котел, коли переїжджати ж треба?! Тоді свекруха й зізналася, що однокімнатну вона продала (!), а гроші поклала на рахунок. Чому? Бо хоче дожити тут, а поки є подружчина квартира, син із невісткою від неї не відстануть.
— Підписала договір із рієлтором! — обурюється Дарина. — Це вона, яка всього побоюється! І стежку знайшла, і угоду провернула, і нам — ані гу-гу! Це при тому, що однокімнатну можна було здавати, гроші приносила б. У нас, взагалі-то, дочка майже на виданні!
— Залишаюся тут і край! — заявила свекруха на всі питання. — Мій спадок, захотіла і продала.
Чоловік Дарини розлютився, сказав, що ні копати, ні чистити сніг більше не буде. Є в мами гроші?
Нехай наймає. І котел лагодити теж не стане. Свекруха знову плаче: усі її покинули, нікому вона не потрібна, хоч би померти швидше, син із невісткою — егоїсти, думають тільки про себе та свій спокій.
— Просто якесь замкнене коло. І вона ж не розуміє, що мотає нерви синові. Йому сорок п’ять років, не хлопчик уже також, — сердиться Дарина на свекруху. — Звісно, він відійде і буде допомагати, слухати, летіти на виручку. Ну і хто після цього егоїсти? Ми чи свекруха?
📝 Відгук від редакції
Ох, скільки вже таких історій на нашому віку, що люди не можуть розлучитися зі старим домом, хоч той і сил вимагає, і здоров’я забирає! Кожен має право на свій вибір, але ж коли цей вибір починає псувати життя найближчим, то варто подумати, чи не забагато коштує така «відданість стінам».
Бо справжня мудрість — це знайти спокій і радість не у стінах, а у стосунках.
Що думаєте?
