“Ой, та ти з глузду з’їхала, дівчино, якщо зібралася за Тимка Гнатюка заміж.”
Так сказала бабуся. Не пошепки, не між іншим — прямо, як ріжуть хліб: різко і без жалю. Мама підхопила майже тим самим голосом.
Батько мовчав. Лише важко дихав і дивився в підлогу так, ніби там зараз з’явиться відповідь, якої він сам сказати не міг. У хаті стало тісно від цього мовчання. Тісніше, ніж від крику.
Василина стояла посеред кухні, зчервоніла по самі вуха, і добре чула, як у скронях стукає. Двадцять сім років. За плечима вже одне зламане життя. А вони дивляться на неї, як на дівчинку, що знову лізе босими ногами в кропиву.
Вона топнула ногою.
— Ми з Тимошем уже подали заяву в сільраді. Наприкінці травня розпишемося. Будемо чоловік і жінка — як належить.
Батьки побурчали. Бабуся тихенько всплакнула в хустинку. Відмовити не вдалося. У внучки був норов: якщо вже вирішила — хоч кілок на голові теши.
А потім вони сиділи в садку, під старою яблунею, дві Васі. Одній — двадцять сім, другій — сімдесят два. Схожі, як дві літери в одному імені. І різні — як ті самі літери, коли їх написати різним почерком.
— Люблю я Тимоша, бабусю, — тихо сказала внучка.
— І він мене любить. Не побоявся матері сказати, що одружиться, навіть якщо вона його прокляне.
— Так і сказав?
Бабуся здивувалася щиро.
— Так і сказав. Тій Барракуді.
Барракудою в селі кликали матір Тимоша. Жінку похмуру, жадібну до влади в хаті. Чоловіка й сина тримала так, що й пальцем не ворухнеш без її дозволу. Чоловік її побоювався. Щоб щодня не гризтися, віддав і кермо, і гаманець.
А вона сиділа вдома все життя, сварилася з сусідами з будь-якого приводу і злилася на весь світ.
На владу. На ціни в крамниці. На дорожній пил. А найбільше — на односельців.
З сусідами праворуч гризлася, що їхня курка клює хробаків із її городу. З тими, що ліворуч, — через кульбаби й кропиву. Мовляв, бур’ян лізе в її сад без попиту, саме з лівого боку, і хай жодна насінина через паркан не перелітає.
Сусідка справа відмахувалась і в сварку не лізла. А та, що зліва, мовчати не вміла. Показувала Барракуді непристойний жест і раяла прив’язати коло плоту пса: хай блохатий сторож день і ніч стереже город, щоб коріння й насіння бур’янів у Гнатюків не пролазило.
Барракуда верещала і проклинала зухвалу сусідку.
А та піднімала поділ, показувала зад у фланелевих кальсонах і ляскала долонею по тому місцю, куди бажала відіслати неприятельку — і щоб надово.
Барракуда теж намагалася відповідати жестами. Виходило жалюгідно: саме бездарне копіювання. Сусідка реготала так, що аж заходилась.
— Не вірю!
Кричала вона голосом з вистави й обкладала Барракуду такими словами, що та тікала в хату, жуючи губу й вигадуючи в голові страшні кари для суперниці.
Прозвище дав місцевий дотепник Віталик. За це потрапив у вічні вороги. Дружина й діти — автоматично. І внуки до останнього коліна. І правнуки. І пра-пра — аж до скону віку.
Чому саме Барракуда — і сам Віталик толком не пояснював. Слово зубасте, хиже. Ось і пристало. І прижилося так, що всі, окрім сина й чоловіка, забули: жінку звати Софія. З грецької — мудрість.
Колись дали це ім’я з надією, що з маленької дівчинки виросте добра й мудра жінка. А що виросло — те й виросло.
Вона їла живцем мовчазного, тихого чоловіка. Той без слова приносив додому зарплату.
Сина Тимоша привчила до того ж. Коли той одружився вперше, і далі ніс гроші матері. Вона виділяла молодим копійки, тримала їх у чорному тілі й дорікала, що багато витрачають.
Молоденька невістка свого місця в сім’ї не відстояла. За три голодні місяці втекла до батьків. Барракуда святкувала: син із доброю зарплатою і покірним характером знову був під її рукою.
— Ой, дівчино, суперниця в тебе міцна. Чи відстоїш ти Тимка? — тривожилася бабуся. Вона добре знала сумну історію тієї сім’ї.
— Бабусю, мені ж не шістнадцять, — примружила хитрі очі Василина. — Життєвий досвід який-неякий є. У гарячій точці побувала.
Гарячою точкою вони називали невдалий перший шлюб. Два роки з міським маминим синочком скінчилися розлученням. Василина повернулася додому — зализувати рани.
Міська свекруха, інтелігентна пані з вічно підтиснутими губами, зневажала молоду невістку. Фиркала, морщила носа, називала селючкою й дорікала, що прийшла в їхню сім’ю без нічого.
Зітхала й голосно розповідала сусідам, як їй важко бачити сина поруч із цією… фу, навіть говорити не хочеться — з ким.
Синочок спершу мовчав. Потім почав підспівувати матері. Забув і любов, і клятву в РАЦСі.
І все.
Тепер Василина знову була сама. І знову намагалася будувати жіноче щастя.
«І схоже, що за старим сценарієм», — скосилась бабуся на внучку. — «От дурна. Знову лізе в ту саму петлю».
— Легко воювати з ровесницею. А в тебе у ворогах буде сама Барракуда. Як би не зжерла тебе з кісточками.
Баба Василина й сама в молодості наламала чимало дров своїм норовом. На те вона й молодість: рішуча, часом безглузда. Вічно свербить десь не там, і тягне на дурниці.
— Мудра Васю, ти ж мені допоможеш, — внучка притулилася до сухого бабусиного плеча.
Вони завжди так одна одну називали: мудра Вася і мала Вася. А як інакше?
— Допоможу, звісно. Якщо тобі так милий Тимко — удвох ми його відіб’ємо від цієї хижачки.
— Нам би окремо жити, щоб Барракуда не могла на нього тиснути, — зітхнула Василина. — Мудра Васю, придумай щось, прошу.
— Знаєш, вигадувати ми нічого не будемо. Сядемо, як у засідці, і чекатимемо, коли Барракуда схибить. А щоб схибляла частіше — вдай із себе наївну дурненьку. Плескай очима й погоджуйся на все.
— Коротше, бабусю, ми з тобою завжди на зв’язку? Я дзвоню і раджуся з кожного питання?
— На зв’язку, мала Васю.
Жінки перемигнулися, скріпили таємний союз міцним рукостисканням і засміялися.
— Ну що, Барракудо, тримайся. Ми йдемо заміж.
Весілля не було. Майбутня свекруха відмовилася дати гроші. Молоді й не наполягали.
Розписалися і приїхали до батьків Тимка. Свекор усміхався в вуса, схвалюючи вчинок сина. Барракуда зло примружилася й жувала тонку губу. Була в неї така звичка: жувала нижню губу, коли збиралася когось зжерти.
У переносному сенсі, звісно.
Вона б і на поріг не пустила цю заразу, звану невісткою. Але сваритися з Тимошем не наважилася. Син уперше показав характер: тихенько стукнув кулаком по столу й сказав, що піде з дому, якщо Василину не приймуть.
«Нічого, — подумала Барракуда. — Виживу швидко, як першу невістку. Досвід є. Побіжить зі своїми валізами до мами з татом, шмарклі втираючи».
«Нічого, — опустила очі молода невістка. — Триматимемося настанов мудрої Васі. Може, й вийде перемогти».
— Ну от, відпочину хоч від хатньої роботи, — єхидно примружилася свекруха за вечерею. — Вранці корову видій і віджени до стада. Раз уже в невістки записалася.
— Добре, — заплескала очима Василина. — Будильник поставлю на четверту ранку, бо просплю.
— Не треба мені тут тарабанити будильниками, — зажувала губу Барракуда. — Як хочеш, так і прокидайся. Я в твоєму віці вставала о третій, хліб пекла, пироги — і корову встигала видоїти.
— Добре, матінко, — усміхнулася невістка. — Не ставитиму будильник, хай буде. Спіть спокійно. Я щось інше придумаю.
Задоволена собою свекруха витягнулася в ліжку й усміхнулася. Ось завтра вона всипле тій, що проспить, по повній. Усю жовч вихлюпне, що накопичилася за останні дні. Відірветься від серця.
Рівно о четвертій ранку, у передсвітанковій тиші, пролунав оглушливий удар. Хата затряслася й, здавалося, хитнулася.
Перелякана Барракуда підскочила на ліжку й упала на підлогу, заплутавшись у ковдрі.
«Господи, помилуй, що це? Чи то вибухи докотилися вже й сюди? Чи то нечиста сила стіну пробиває, щоб нас забрати?»
Так плуталися думки напівсонної Барракуди. Серце вискакувало від страху.
Удар повторився, стрясаючи глуху стіну, що виходила на вулицю. Вікон там не було: не любила господиня, щоб чужі очі заглядали в її хату без попиту.
— Васько, вставай, пора корову доїти! Васько, підйом!
Переполошивши сусідів, Вася мудра з насолодою гатила дерев’яною качалкою по стіні хати. І горлала, як різана, пританцьовуючи на місці:
— Васько, вставай, не посором мою сиву голову, вставаааай!
— Ой, та що ти робиш, божевільна!
У Барракуди трусилися коліна від страху, але вона добігла до воріт, відчинила й спробувала відібрати в бабусі зброю.
— Внучку буджу, щоб не приведи Господь не проспала й не осоромилася. Ти заборонила ставити будильник — то тепер я ходитиму до вас щоранку замість будильника.
Сусіди, розбуджені спозаранку, з цікавістю виглядали з-за тинів і всміхалися в бік. Навіть не образилися за таку гучну побудку. На душі в них розквітали троянди від самої думки, що хтось наважився воювати з Барракудою.
Увечері свекруха гримнула старий будильник на табуретку біля ліжка молодих. І мовчки пішла спати, певна: стара Вася більше не прийде ламати стіну.
Недооцінила супротивницю.
О четвертій ранку.
У глуху стіну.
Знову.
Бамм!
Бамм!
Бамм!
— Васько, вставай, пора корову доїти!
— Та щоб тебе, зараза стара, знову приперлася, — Барракуда зі стогоном зсунулася з ліжка. — Васько, чого будильник не поставила?
— Так ви, матінко, не веліли!
— А на що я тобі будильник принесла, дурна твоя голова?
— Я подумала, може, для краси, матінко.
— Що? Якої ще краси?
«А чорт його знає, так ляпнулося», — подумала Василина й тихенько вщипнула Тимка, що скрутився від сміху.
Барракуда носилася, як ошпарена, натягуючи халат, щоб вискочити надвір і зупинити канонаду.
— Васько, скажи їй, що я сама тебе будитиму. Хай сюди більше не ходить.
— Добре, матінко. Скажу, що ви самі розбудите!
Невістка дивилася на свекруху наївними сірими очима, мило усміхалася. Лише права щока нервово сіпалася — і від того в Барракуди піднімався неясний страх.
— Тьху, нечисть! Звідки ви тільки звалилися мені на голову!
Вона сплюнула слину у відро, присіла на канапу й намацала в тумбочці заспокійливе, щоб угамувати серцебиття.
— Іди, вгамуй цю стару дуру, поки вона нам хату не рознесла.
Барракуда лягла на канапу й накрила голову подушкою.
Баба Вася вже пішла. Але у вухах іще вибухали снаряди. А може, ще щось гірше — вона в тому не розумілася.
Василина виганяла корову з двору, коли з хати вийшов усміхнений свекор і зіткнувся з нею в воротах.
— Я з вами, — шепнув він, проходячи повз. — Якщо що — допоможу, чим зможу.
— Ви про що?
— Про те саме, — хихикнув свекор. — Можете на мене покластися.
Коли всі пішли на роботу і в довгожданій тиші Барракуда сіла напитися чаю, по стіні знову заколотили:
— Свахо, відчиняй ворота, я до тебе!
Серце знову підскочило до горла. Жінка мало не вдавилася чаєм.
— Знову приперлася, кикимора. Нема від неї спокою, Господи!
Вася мудра з пирогом на таці ввалилася в хату, відпихаючи господиню, яка намагалася загородити дорогу нахабній гості.
— Я ж до тебе сваха, з подякою. Став чайник наново. Посидим, побалакаєм.
— Які зранку посиденьки, — насупилася Барракуда.
Жаль їй було для нахабниці й крихти хліба. Але принесений пиріг так манить пахощами, що довелося погодитися на чай.
— Уж як ми раді, що Василина з Тимошем побралися, так раді, — стара Вася чавкала, їдячи свій пиріг і запиваючи ріденьким чаєм. — Бо ми вже й не сподівалися збути Василину з рук. Знаєш, певно, що заміж вона ходила в місті, два роки там прожила. Так от…
Василиса нахилилася Барракуді до вуха:
— Свекруха міська кривавими сльозами плакала від нашої Васьки. Казала, ночами спати боїться. Дівка, каже, добра й ласкава вдень, а вночі встає сонна — і ходить, і ходить. І все норовить підійти до того, хто її раніше скривдив. Особливо страшно, каже, як у неї щока починає сіпатися. Тоді всю ніч не спимо, вартуємо. Раптом придушить ненароком: удень розсердиться, а вночі подушку на обличчя покладе.
Барракуда збіліла. Згадала той дивний тік у Василини. Жадібно запиханий до рота шмат пирога випав назад.
— Ой, що ж я, дура стара, мелю, лякаю тебе, — спохопилася баба Вася.
— Ти в нас жінка міцна, розберешся з нашою ненормальною. Спасибі тобі, свахо, велике, що взяла дитя нерозумне в сім’ю й учиш уму-розуму. А то ми вже відчаїлися її прилаштувати. Самим теж страшно поруч жити. У місто сплавили — видихнули. Так ні ж, вернулася. Погибель наша.
Вася старша все бубніла й бубніла собі під ніс. А в животі в Барракуди, просто під серцем, зайнявся тліючий вуглик жахливого страху.
Хоча ні. Не зайнявся. Він жив там завжди. Страх бути непотрібною, нелюбленою. Тому й чіплялася за чоловіка із сином. І ще був страх лишитися на старості без даху над головою, голодною, нікому не потрібною.
Саме цей страх штовхав її воювати з усім світом. Огризатися. Ховатися в свою шкаралупу, як у броню. Стерегти територію, як ланцюговий пес, навіть від насіння бур’яну, що випадково залетіло в сад.
Баба Вася пішла, хитро блищачи примруженими очима. Барракуда лишилася сидіти край столу з недоїденим пирогом.
Дві ночі жінка не спала. Їй усе ввижалося, ніби невістка встає, іде до неї, витягнувши вперед руки, і виє, як мрець у страшному кіно.
На третю ніч Софію Барракуду повезли «швидкою» до лікарні. Не витримали нерви. А може, серце. А може, і те, і те. Лікуватися довелося довго й ґрунтовно.
Добре, що молода невістка виявилася доброю й дбайливою. Возила домашню їжу, купувала потрібні ліки й жодного разу не сіпнула щокою. Ось жодного.
Мабуть, тому, що бачилися рідко й ненадовго: не було коли злитися одна на одну.
Тож, порадившись із бабою Васею, батьки Тимоша купили синові з невісткою хату в іншому кінці села. Щоб у гості ходити зрідка, одне одному не набридати. Так ліпше.
За сина Софія переживала, звісно. Тому радила Тимкові дружину не кривдити, бути таким самим добрим чоловіком, як батько.
А приходячи в гості, питала лише про те, як живеться Василині. Тим паче, що в сім’ї вже чекали на дитинку.
Багато чого передумала Софія, поки хворіла. Лежала й усе життя своє переглядала, як кіно.
На лікарняному ліжку, виявляється, ділити нічого і ні з ким. Лежиш собі й розводиш ріденьку кашу по казенній тарілці.
А як перестала огризатися на всіх — так і люди перестали її цуратися. Сусідки навідували, гостинець носили. І, уявіть, жаліли її. Обіцяли город полити й за худобою наглянути.
Притихла Софія. А страх свій вирішила спрямувати в добре річище: майбутніх внуків боронити від біди й хвороб. Ось де страхові справжнє місце. Боятися — не перебоятися.
Спершу люди дивилися недовірливо. Усе чекали від Барракуди прикрого слова. А потім забули, що така була.
Софія Петрівна, стали величати. А чому б і ні? Добра жінка виросла. Хай і пізнувато.
***
Іноді людина роками тримає весь світ на відстані витягнутої руки — і лише тоді, коли рука слабне, помічає: поруч давно вже стояли не вороги. Просто ніхто не хотів підходити ближче, поки в долоні була затиснута злість. Життя рідко вчить м’яко. Але інколи навіть найжорсткіший характер здатен розтиснути кулак — якщо поруч знайдеться хтось, хто не вдарить у відповідь, а просто почекає. І тоді вже не так важливо, хто першим здався. Важливіше — хто першим зміг видихнути.
