Надія застигла на місці, ніби її облили крижаною водою.
— Що ви зараз зробили?! – голос її здригнувся. – Ви залізли в мою сумку?!
Людмила Аркадіївна повернулася, навіть не зніяковівши. На обличчі – спокій і якась поблажлива втома.
— Чого ти так сполошилася? Я взяла трохи, на потреби. Все одно ж разом живемо, отже – спільний бюджет.
— Це моя зарплата! – Надя зробила крок уперед, усередині все клекотало. – Поверніть, будь ласка. Це особисті кошти!
— Господи, знову це «моє, твоє»… – фиркнула Людмила Аркадіївна, складаючи купюри в акуратну стопку.
– У сім’ї не діляться, у сім’ї все спільне. Вчися бути дружиною і не влаштовуй спектакль на порожньому місці.
І з цими словами вона розвернулася і пішла в спальню, не чекаючи відповіді.
Надя залишилася стояти посеред кімнати, руки тремтіли, щоки горіли. У грудях піднімалася хвиля злості й приниження.
Вона глибоко вдихнула, намагаючись тримати себе в руках. Але одне вона зрозуміла точно: так більше не буде.
Ні слова. Ні копійки. Ні краплі довіри.
***
Того ранку, коли на порозі їхньої квартири з’явилася мати Ігоря, Надя стояла біля дзеркала в передпокої і безуспішно намагалася укласти волосся.
Сьогодні був її перший день на новій посаді, і, як на зло, жодна зачіска не виглядала переконливо.
На полиці скупчилася ціла гора шпильок і гумок, а у віддзеркаленні – все ті ж розпатлані пасма і напружене обличчя.
— Дихай, Надю, усе нормально, – прошепотіла вона собі, пригладжуючи волосся вологими пальцями. С
пробувала посміхнутися – вийшло непереконливо.
Ігор з’явився в дверях кухні.
— Ти маєш класний вигляд, чесно, – він підійшов і злегка торкнувся губами її чола.
— Ну, хоч хтось так вважає, – криво усміхнулася Надя і знову поправила комірець блузки.
Вона тільки зібралася взути туфлі, коли у двері голосно постукали. Ігор зітхнув, пішов відчиняти.
За дверима стояла Людмила Аркадіївна – з нафарбованими віями, що потекли, червоними очима та об’ємною валізою.
— Мамо?.. – здивовано протягнув він.
Мати кинулася обіймати його, зриваючись на ридання.
— Я пішла від нього! Усе, досить! – майже викрикнула вона, картинно витираючи обличчя краєм хустки. – Не повернуся! Після всього, що я для нього зробила… нехай тепер сам!
Надя вийшла в коридор, натягуючи пальто, і зустрілася поглядом з чоловіком.
— Можеш залишитися в нас, мамо, – ніяково сказав він, усе ще тримаючи валізу.
— Звичайно, – підтвердила Надя, стримано посміхаючись. – Розберемося пізніше.
— Спасибі, рідні мої, – зітхнула Людмила Аркадіївна і посунула валізу до стіни. Надя дивилася, як вона пройшла на кухню, ніби вже жила тут.
— Ми поговоримо ввечері, – шепнув Ігор на прощання і поспішив за двері.
І тільки ввечері, коли вони повернулися додому, Надя зрозуміла, у що все це виллється.
***
Коли Надія повернулася додому, насамперед помітила, що біля входу не було її улюблених домашніх капців.
Замість них стояли дешеві гумові шльопанці, зазвичай призначені для гостей.
— Де мої капці?.. – пробурмотіла вона, насупившись, і попрямувала у вітальню.
Там, не поспішаючи, кімнатою ходила Людмила Аркадіївна якраз у тих самих капцях.
М’які, в’язані, з вишивкою – подарунок від її мами на день народження. Капці були теплі, затишні, майже символ особистої території.
— Людмила Аркадіївна… – Надя зупинилася на порозі. – Вибачте, але це – мої капці.
Свекруха обернулася і глянула на неї з подивом.
— Ці? Ну, так. Я їх одягла. Вони зручні, а он ті… – вона показала на гостьові. – Як пластмасові, та ще й ковзають. Ти ж не проти, я думаю?
Надя стиснула губи, відчуваючи, як у грудях усе скручується від роздратування.
— Мені їх мама подарувала. Вони не для гостей.
— Ну і що? Ми ж тепер усі свої. Не будь такою дріб’язковою, – відмахнулася Людмила Аркадіївна і відвернулася.
Надія, щоб не наговорити зайвого, мовчки пішла на кухню. Але там на неї чекали нові сюрпризи: стіл був пересунутий ближче до дверей, кухлі – у дальній шафі, а улюблений чай переїхав на саму верхню полицю.
Навіть її фартух якимось чином опинився у ванній.
— Усе розставила по розуму. Тепер усе під рукою, – прокоментувала свекруха, помітивши здивування Наді.
Сперечатися Надія не стала – після першого ж робочого дня в неї не залишилося сил. Хотілося тільки душ і ліжко.
Але щойно вона заплющила очі, як у кімнату влетіла Людмила Аркадіївна.
— Ти, значить, уже лягла? А вечерю хто робитиме?
Надя сіла на ліжку і втомлено відповіла:
— Ми з Ігорем заїхали в кафе. Я дуже втомилася.
— У кафе? Ну, звісно! Там же ні наїстися, ні зігрітися… Вставай, готувати будемо. Чи думаєш, свекруха буде голодна сидіти?
Надя стиснула зуби. Хотіла заперечити – але махнула рукою.
Мовчки встала і попленталася на кухню. На опір не було ні сил, ні настрою.
***
За вечерею Людмила Аркадіївна раптом без жодного вступу заявила:
— Я залишаюся у вас. Поки Петя не прийде до тями і не вибачиться – з місця не зрушу.
Надя мовчки відклала виделку, погляд її став важким.
Вона знала, наскільки впертий батько Ігоря – гордий, не з тих, хто першим іде на примирення.
А отже, надовго ця “гостьова” історія затягнеться. І не помилилася.
Йшли тижні, а Людмила Аркадіївна, як і раніше, вальяжно розвалювалася на дивані з пультом від телевізора, з ранку до ночі переглядаючи серіали.
Петро Григорович, судячи з рідкісних дзвінків, цілком насолоджувався неодруженим життям – жодного контролю, жодних причіпок. Свобода, якої він, схоже, давно хотів.
А свекрусі й справді сподобалося в домі сина.
Вранці спала до десятої, каву приносили в ліжко (на перших порах із ввічливості), сама нічого не мила, не прала, не прибирала – все це чомусь лягало на плечі Наді та Ігоря. Ба більше, одного разу Надя виявила на дверцятах холодильника акуратно прикріплений розпорядок домашніх справ. Таблиця з підписами: “Понеділок – вологе прибирання”, “Середа – вікна”, “П’ятниця – холодильник”. І внизу приписка: «Відповідальні – Надія і Ігор».
— А ви? – здивовано запитала Надя.
— А я своє вже відпрацювала, – відмахнулася Людмила Аркадіївна. – Мені належить відпочинок.
***
Уночі на кухню зайшла Надія.
У руках – маркер і пачка липких кольорових стікерів. Вона акуратно, з методичністю бухгалтера, почала обклеювати техніку і меблі:
«Користування диваном – 100 гривень за годину»,
«Чайник – 50 за увімкнення»,
«Капці – 200 на день»,
«Світло – 10 за клацання».
Навіть холодильник і цукорниця не залишилися без «цінника».
Вранці Людмила Аркадіївна зайшла на кухню і застигла. На кожному предметі красувалися яскраві папірці.
— Це що за балаган? – обурилася вона, обернувшись до Наді. – Я на кухню чи в магазин зайшла?
Надя, як ні в чому не бувало, відсьорбнула чай і кивнула:
— Це тарифи. Тепер усе по справедливості. Хто користується – той і оплачує.
— Ти в своєму розумі?! – пиркнула свекруха. – З мене, чи що, за чайник гроші брати збираєшся?
— А хто продукти купує? Хто за світло платить? – спокійно відповіла Надя. – Раз уже ви вирішили жити в нас, час брати участь у витратах. Справедливо ж?
— От нахабство! – зашипіла Людмила Аркадіївна, зриваючи папірець із кавоварки. – 80 гривень за чашку кави?! Та я в кафе дешевше п’ю!
— Можемо скласти договір оренди, – знизала плечима Надя. – Тільки врахуйте, комуналка за лічильником.
— Усе, досить! – закричала свекруха, стиснувши кулаки. – Ви з Ігорем з глузду з’їхали! Свою ж матір грабуєте.
Я їду. Та щоб я тут ще хоч ніч провела!
І вона грюкнула дверима. За півгодини Надя почула, як свекруха збирає речі.
— Алло! — долинув голос із кімнати. – Забери мене звідси! У них просто цирк, а не будинок!
Трохи згодом на порозі з’явився Петро Григорович, батько Ігоря. Він оглянув кухню, посміхнувся і, дивлячись на стікери, прошепотів:
— Хитро. Знайшла управу на Люду. Поважаю.
Людмила Аркадіївна пройшла повз із сумкою, кинула (розповідь спеціально для сайту рідне слово) на тумбу кілька купюр і процідила:
— Ось тобі за світло та тапки! Їж, не обляпайся!
***
Як тільки двері за Людмилою Аркадіївною та Петром Григоровичем зачинилися, у квартирі запанувала тиша.
З плечей звалився величезний тягар.
— Слава Богу… – пробурмотіла Надя і повільно пройшла по кімнаті.
На кожній поверхні — комоді, шафах, дверцятах духовки — все ще висіли яскраві цінники.
Папірці, які за останні дні стали зброєю у боротьбі за особисті кордони.
Надя підійшла до крісла і відірвала наклейку: «Використання — 100/година». Зім’яла його в руці. Було дивне відчуття — ніби не папірець викинула, а щось важке з себе витрусила.
Одна за іншою полетіли у смітник наклейки з телевізора, пульта, чайної банки.
Вона прибирала їх неквапливо, ніби заодно стирала спогади.
Коли ввечері прийшов Ігор, вона зустріла його біля порога зі стомленою, але легкою усмішкою.
— Все? — спитав він, дивлячись на чисті мури.
— Все. Жодного цінника, — кивнула Надя. — Будинок знову наш.
— Ти крута. Щоправда, – сказав він і сів поруч із нею. — Я б так не зміг.
— А я просто дійшла до краю, — зітхнула Надя. — Якби ще трохи, не витримала б. Вона б нас з тобою підім’яла. Вже графік чергувань складала.
На кухні вона помітила забутий стікер на вимикачі: «Світло – 10». Сміючись, зірвала і кинула на сміття.
— Уявляєш, я ставила цінник навіть на лампочку, — пожартувала вона.
Того вечора вони просто пили чай, їли бутерброди і нікуди не поспішали.
Вперше за довгий час – удвох, у тиші. І у своєму будинку.
