Не знаєш, де можна на підробіток влаштуватися, так, щоб і недалеко, і вечорами? – запитала мене сусідка, – Не чула нічого? Я б і прибиральницею пішла вечорами.
Я не чула, але обіцяла подумати. А сама дуже здивувалася. Ні, я в курсі, звісно, що Наталка сина піднімала одна, чоловік пішов ще 20 років тому, від аліментів ухилявся, але вона не здавалася.
Урізала себе в усьому, але освіту синові дала, благо, що її Максим навчався в школі пристойно і зміг вступити на бюджет. Наталя працювала на стабільній роботі.
Зарплата нам усім здається маленькою, але її син в інституті підробляти влаштовувався, тож їм вистачало.
— Все, влітку мої муки закінчаться і стане трохи легше, – ділилася Наталя радістю ще ранньою весною. Макс закінчить інститут і піде працювати. А то я кожну копійку на себе витратити боюся, раптом попросить грошей вислати, а в мене немає.
І ось літо вже, а моя сусідка терміново шукає підробіток, готова хоч ганчіркою возити за додаткові гроші.
При цьому, жінка вона моложава, за собою завжди стежила, виглядала дуже добре, тільки сильного чоловічого плеча не знайшлося поруч.
— Наталко, – кажу, – а що в тебе сталося? Може, допомога потрібна? Максим працювати влаштувався?
— Та в тому й річ, що ні, – зам’ялася сусідка, – каже, що поки питання з армією не вирішене, на нормальну роботу його не візьмуть, начебто думає, куди піти, але ж гроші потрібні щодня.
Оце поворот, думаю, кілька місяців, як хлопець інститут закінчив і сів удома? На маминій шиї, гірше, ніж у роки навчання? Тоді хоч стипендія в нього була і підробіток.
Зі службою, наскільки я зрозуміла, там складно. Чи то візьмуть, чи то ні, за станом здоров’я, ще одна комісія буде тільки в листопаді, а до цього моменту сидіти, звісивши ніжки?
— Наталко, – кажу, – а може не шукати тобі підробіток треба, а сина штовхнути гарненько? Нехай хоча б тимчасово кудись думає, не можна ж так, хлопець дорослий, 23 роки вже?
— Я й натякала вже, – відповідає сусідка, – ображається, відмахується, шукаю, мовляв. Боюся образити, подумає ще, що дорікаю шматком хліба. Він же обновок не просить, просто зараз так усе дорого, навіть без вишукувань у харчуванні, мені не вистачає.
Максим ріс без батька, хлопець гордий, самолюбний, нерви здати можуть звісно. А куди подінеться?
— Та з дому піде, буде по друзях поневірятися, – відповідає Наталя, – та й мама моя шкодує онука, каже, мовляв, дай хлопцю озирнутися.
Цікаво, чи довго він оглядатися думає? І чим можна займатися? Дрімати до обіду і в комп’ютері залипати? Адже не нетямущий, розуміє і бачить, що матері важко. Уже кудись би міг влаштуватися.
— Мені здається, жорсткіше треба бути, – обережно раджу, – ось так прямо і сказати, що ти все. Що могла для нього зробила. Навіть якщо й не просить обновок, а комуналка, а їсти хочеться щодня? І що ж він, спокійно дивитиметься, як ти ночами шваброю орудуєш?
Наталя сподівається, що син побачить, що вона підробіток узяла, і замислиться, що свою копієчку в дім треба теж приносити, що матері й так важкувато довелося. Своїм прикладом, так би мовити, адже підробляв же він сам у роки навчання.
Так ми і розлучилися на тому, що я пообіцяла дізнатися щодо підробітку. У чужу сім’ю лізти з настирливими порадами мені не хотілося.
А ви, що скажете? Продовжувати все тягнути на собі і сподіватися, що хлопець натяк зрозуміє?
