Все життя з зручностями прожили, – сказав мій чоловік, – а на старості років у вбиральню з досок бігати? Давай прибудову зробимо, влаштуємо теплий туалет, ванну воду в будинок проведемо?
Найзручнішим місцем для влаштування санвузла було місце позаду будинку, там, де межували наші дві половини. У нас із чоловіком зарплати скромні, газ у будинку був, але тягнути воду було дорого.
— Сестро, – запропонувала я, – давайте разом складемося і проведемо воду, побудуємо санвузол, зробимо входи до нього і з вашої половини, і з нашої? Ти лише грошима допоможи, а роботи ми самі організуємо.
Сестра обіцяла подумати, а потім, коли приїхала з чоловіком на травневі свята, дали нам відповідь.
— Нам це навіщо не треба! – Заявив чоловік сестри, – ми кілька разів приїжджаємо всього і то влітку. Мене цілком влаштовує і літній душ, і вбиральня на вулиці. І ні, ніякого входу нам не треба і шикуйтеся на своїй половині, на нашу не заступайте.
І сестра свого чоловіка підтримала. Гаразд. Ні так ні. Кредит оформили, збудували. Нам жити. Кредит, до речі, вже віддали. Рік тому чоловік сестри вийшов на пенсію з інвалідності. Її на віддалену роботу відправили. Куди вони приїхали сидіти? Правильно, до села. Я вже тоді зрозуміла, що тепер би сім’ї сестри зручності стали в нагоді. А чоловік мене попередив:
— Будуть просити – не дозволю! І воду не дозволю від нас вести. Нехай свою гілку тягнуть. І не треба мені віддавати половину вартості водопроводу. А я на них не розраховував ні діаметра труби, ні іншого. Ми вийдемо звичайно точкою від якої потрібно тягнути воду, нам може навіть води не вистачати, не буде натиску і все. Будемо вічно чекати, коли сестра попере, щоб колонка на гарячу воду ввімкнулась.
Чоловік як у воду дивився. Щоправда, просити нас почали не рік тому, а цього літа: син у сестри одружився, вона сама на пенсію вийшла, квартиру вирішили залишити синові, а самі перебратися до хати.
— Чоловік навіть води принести не може, здоров’я немає. Мені тягати доводиться. А взимку як? У відро ходити чи в дощатому закладі мерзнути? І ванни не вистачає, і пральну машинку хочеться, щоб як я звикла, – почала скаржитися сестра.
Я вдала, що натяків не розумію. Так за тиждень сестра з чоловіком до нас на розмову напросилися:
— Давайте ми від вас проведемо воду, ми вам заплатимо. Побудувати свій санвузол в зиму вже не встигаємо, давайте зробимо між половинами двері і користуватимемося всім вашим. Ми всі витрати на себе візьмемо, а потім збудуємо власний.
Мій чоловік, звісно, відмовився. Заплатять? А нам уже не треба, обійшлися. А двері якраз на місці, де у нас диван стоїть? Дякую не потрібно.
— Тягніть свою гілку, замовляйте проект, проходьте узгодження, – кажу, – у нас на дві родини гілка водопроводу просто не розрахована.
— Ну це ж довго! – обурилася сестра. – І дорожче вийде! У мене чоловік хворіє, ми обидва пенсіонери, ми не подужаємо.
А наші якісь проблеми? Коли ми “не подужали”, нам відмовили, їм не треба було тоді. А зараз не треба нам, терпіти незручності заради теплого туалету для сестри та її чоловіка? Ні.
— Совісті у вас немає, – образилася сестра, – мами не стало, так кара нам: не пересваріться через спадок. А ти зараз наші сім’ї свариш.
Хіба я? І хіба через спадок?
Поділилися справедливо, ніхто не образився. А далі тепер кожен сам, свій любий. Ми у теплий санвузол, а сестра у дерев’яний будиночок у глибині саду.
