Заміжня я 4 роки. Завжди вважала себе за хорошу дружину. Спочатку все було добре, потім стосунки різко пішли на спад, а останній рік став просто нестерпним.
Чоловік почав займатися лише роботою (не для сім’ї, щоби щось зібрати, кудись поїхати), а суто для себе. Заробляє собі на речі, хобі та половину оплат за квартиру (друга половина з мене, всі мої потреби також з мене).
На мене нуль уваги, тільки коли йому зручно, і він у настрої. Всі справи по дому були на мені, приготування та закупівля продуктів на мені, якщо вдома немає готової їжі, чоловік міг поїсти у фастфуді без мене. Прибирання теж за мною.
Від нього дедалі частіше почали лунати докори, що вдома погано прибрано, не так зроблено, погано приготовлено й не смачно, а я взагалі, дурна і руки в мене криві.
Поговорити ні про що не можна, тільки я хочу щось розповісти, одразу крики: «Тебе багато, помовчи!». Часу разом ніякого, чоловік або на роботі, або у своєму хобі.
Єдине, що було – це перегляд фільму вдома. І те, чоловік у телефоні сидить у процесі.
З’ясувати нічого не вдалося, я змирилася, почала виходити кудись одна. Але куди б я не йшла, чоловік був завжди незадоволений, дорікав, що я ходжу йому зраджувати (причому ходила я тільки в пристойні місця — теніс, магазин, салон краси), жодних вечірок, клубів тощо.
І чоловікові я ніколи не зраджувала, я його кохаю. Чоловік був у настрої, тільки коли я днями перебуваю вдома, або на роботі, готую та прибираю.
Про те, щоб сходити кудись разом, мови навіть і не йшлося. Єдині виходи з чоловіком це в магазин, і те, якщо вдасться його умовити допомогти.
Він жив своїм життям, щодня мені чимось дорікаючи, розповідаючи, який він класний, а я ніяка (дурна, нікчемна, безрука, криві ноги, жовті зуби, надто багато їм, багато розмовляю, всі мене ненавидять). Причому насправді я красива, струнка, у мене завжди було багато шанувальників (до заміжжя), у мене багато друзів, мене люблять батьки.
Тільки заміжня я стала забита, покинула захоплення фотомоделінгом, танці, бо чоловік вважав, що таким займатимуться лише дівчата легкої поведінки. Сама розумію, що це клініка, але сильна прихильність до чоловіка затьмарила мені очі.
Я відмовилася від усього, аби бути з ним, кожен мій день крутився навколо чоловіка, ніж нагодувати, що йому випрати, а найголовніше менше розмовляти і нічим його не дратувати. Одного разу він мене вже кинув, все з тих самих причин, набридло, сім’я не треба, ти така й сяка, ніхто з тобою жити не захоче.
Сльозами та благаннями, я його повернула. І ось знову все те саме. У мене почало смикатися око від щоденних докорів у мій бік, криків, образ.
Для чоловіка нічого не варто було обізвати мене тільки за те, що я стою на проході або прошу чимось допомогти (відкрити банку наприклад). Останньою краплею став приїзд моєї подруги в гості з іншого міста.
Чоловіку начебто подобалася моя подруга, вона пристойна дівчина, заміжня теж. Ми ходили на пляж та в кафе, чоловік із нами не захотів.
Після цього він повідомив, що ми дівчата легкої поведінки, ходимо на пляж знайомитися з чоловіками і перестав зі мною розмовляти. Причому з подругою активно спілкувався, пригощав її солодощами, провів на вокзал та допоміг нести валізу, повністю ігноруючи мене.
Мені було дуже соромно та боляче. Коли вона поїхала, сказав, що не було чого ходити, де завгодно.
Чоловік подруги, навпаки, був радий за нас, що ми відпочили на пляжі і гуляли в місті. А мій неадекватний.
Наступного дня мій день народження, 30 років. Ми нікуди не пішли, не готували вечерю, не було торта.
Чоловік дав грошей на комунальні платежі (це був мені подарунок, але я якраз влаштовуюсь на нову роботу і цього місяця без зарплати, тому ці гроші пішли на оплату рахунків, про що чоловік знав). І сказав, що квіти купити було ліньки. Ось так.
Через тиждень історія закінчилася тим, що одна моя знайома запропонувала мені орендувати кімнату в неї. Тому що далі так тривати просто не могло.
Чоловік на це сказав: «супер, я собі зніму дешевше житло, чудово і вільно житиму». Я переїхала, і тільки тоді чоловік сказав: «а чого ми не з’їхали туди вдвох, кімната ж дешевша за квартиру!». Адже сам спочатку послав мене на всі чотири сторони.
З моменту переїзду минув тиждень. Чоловік один раз заходив, залишився ночувати, а на другу ніч я сказала, що ми не можемо ночувати у мене постійно, я тепер живу в кімнаті з сусідкою і не можу постійно водити чоловіка. Це повний абсурд.
“Давай тоді знімемо собі квартиру назад”, – запропонувала я. Чоловік після цих слів повідомив мені, що я йому не потрібна, він молодий і красивий, жінки на нього заглядаються, і коли я його до себе не пускаю, до побачення. І зник.
Я в повному ступорі. Це ж мій чоловік не сусід, не хлопець, а чоловік. Як таке може бути?
Я жила цією людиною 4 роки, я його кохала та плекала. Після цього мені не подзвонили його родичі, ні він сам.
Мене просто викинули із життя. Нікому не цікаво, як я, що зі мною.
Чоловік мене заблокував у соцмережах. А я дурна чекаю на його дзвінок, думаю, що він зміниться, приїде і скаже, що зняв нам житло.
Не можу нормально спати, нема апетиту, нічого не хочу. Мені дуже боляче та погано.
Я позбулася свого житла, тепер я в кімнаті у знайомої, чоловік у цьому ж місті, стер мене з поля зору, я не знаю де він і що. Мене руйнує ця ситуація, мені завжди хочеться плакати.
Почуваюся на дні, боюся інших чоловіків. Нічого і нікого не хочу бачити, окрім чоловіка. А його нема.
І при цьому, я відчуваю провину, навіщо я з’їхала, де він ночує, а чи не голодний він.
Дякую, що прочитали мою сумну сповідь. Благаю, не пишіть, що я дурна, сама не знаю, як так вляпалася.
