— Після весілля зможете жити у бабусиній квартирі, — впевнено казала Людмила синові, розливаючи по чашках запашний чай. — Вона вже людина літня, сама з господарством заледве дає собі раду, тож ми з батьком заберемо її до себе, будемо під наглядом тримати.
— А вона не буде проти? — з сумнівом запитав Олексій. — Бабуся у нас із характером, жінка непередбачувана: сьогодні погодиться, а завтра скаже, що їй і вдома добре.
— Не переживай, я це питання вже обміркувала. Зробимо в твоїй кімнаті свіженький ремонт, і будемо чудово жити втрьох. Тобі ж і самому спокійніше буде, — заспокоювала вона сина. — Тож можеш потішити Маринку: квартирне питання ми вирішили.
Олексій і сам зрадів, і нареченій новину приніс на крилах. Ще б пак — не треба по чужих кутках поневірятися та віддавати пів зарплати за оренду.
З батьками стосунки були теплі, але ж молодим завжди хочеться своєї волі, щоб і чашки ставити, куди заманеться, і музику слухати, коли заманеться. Бабусина квартира здавалася справжнім рятунком.
— Відверто кажучи, я не дуже в захваті від таких переїздів, — бурчала Антоніна Петрівна, коли речі вже були перевезені до дочки та зятя. — Вважаю, що онуки після весілля могли б і зі мною пожити. Місця б усім вистачило, я б ще й підказувала, як борщі варити.
— Мамо, ти що, себе в молодості не пам’ятаєш? — усміхалася Людмила, розставляючи мамині горщики з геранню на новому підвіконні. — Та тобі з нами і веселіше буде, і нагодована завжди, і поговорити є з ким. А молоді нехай в’ють своє гніздечко окремо. Вони там і ремонт під себе зроблять, і меблі оновлять.
Антоніна Петрівна онука обожнювала, тому на таку рокіровку врешті погодилася. Але вона й подумати не могла, що жити «на всьому готовому» виявиться так важко.
Людмила з Іваном люди були золоті, але бабуся звикла бути сама собі господинею: захотіла — о п’ятій ранку радіо ввімкнула, захотіла — цілий день чай п’є.
А тут — підлаштовуйся під їхній режим, їж тоді, коли кличуть, і телевізор дивись по черзі.
Та й подружки-сусідки залишилися в рідному дворі, а тут — вийдеш на лавочку, і жодного знайомого обличчя. Почала пенсіонерка частенько навідуватися до старого двору — ніби до онука, а насправді — до подруг.
— Сумуєш за своїми стінами? — питали її колишні сусідки, лузаючи насіння. — Воно й зрозуміло, все життя там минуло, а на старість довелося кут міняти.
— Та то ж для онука… щоб йому легше було, — зітхала бабуся. — Хоча донька старається, не можу нічого сказати: і готує, і пере, і ліки вчасно дає. Але ж… не вдома я.
— А онук твій із жінкою — от спритні! — доповідали пильні сусідки. — Як заїхали, так одразу стіни довбати почали. Ремонт такий забабахали, що страх! Меблі нові щодня везуть, мабуть, панами себе відчули.
Ремонт у рідній квартирі Антоніну Петрівну справді приголомшив. Коли вона зайшла в гості, то ледь впізнала власну вітальню: все таке світле, стильне, «євроремонт», як то кажуть.
Олексій із гордістю показував нову сантехніку, Маринка пригощала пиріжками в оновленій кухні, а пенсіонерка тільки зітхала. Повертатися до доньки їй хотілося все менше.
— Мені здається, твоя бабуся шкодує, що погодилася на цей обмін, — сказала Марина чоловікові, коли за гостею зачинилися двері. — Вона так дивиться на кожен куток, ніби прощається. А якщо вона захоче повернутися? Що ми тоді робитимемо?
— Та не накручуй себе, у нас же домовленість, — заспокоював її Олексій. — До того ж, ми стільки грошей сюди вбухали, стільки сил! Скоро в нас малюк з’явиться, йому ж потрібна окрема кімната, затишок. Все буде добре.
Марина хотіла вірити, але серце віщувало бурю. І буря не забарилася.
— Не можу я більше з вами жити! — в один день заявила Антоніна Петрівна доньці. — Душно мені тут, серце заходиться. Додому хочу, до своїх стін. Не знаходжу я собі місця в цій вашій новобудові.
— Мамо, ну як це так? Ми ж домовилися! — намагалася врозумити її Людмила. — Діти там уже обжилися, всі весільні гроші в ремонт вклали, Маринці зараз спокій потрібен, вона ж в особливому стані… Не можна зараз їх тривожити.
— Ну звісно, діти — то головне, а я — так, меблі старі, — образилася Антоніна Петрівна. — Нехай би почекали трохи, все одно квартира після мене Назарові залишиться. А зараз я ще жива і маю право у своєму домі віку доживати!
Людмила і так, і сяк до матері — і вмовляла, і доводи наводила, навіть у санаторій її відправила, щоб та трохи розвіялася та думки змінила. Але нічого не допомогло. Повернулася бабуся з лікування ще більш рішучою.
— Збираюся я додому. І крапка.
— А діти куди? Олексій із жінкою при надії на вулицю мають іти? — Людмила була вже на межі відчаю. — У нас місця — кіт наплакав, навіть дитяче ліжечко ніде поставити!
— Не знаю, — вперлася старенька. — Нехай до сватів ідуть або квартиру знімають. А я хочу жити в тиші. Якщо їм зовсім нікуди, нехай поки що зі мною поживуть, але як тільки дитинка на світ з’явиться — щоб з’їхали. Я крику не знесу, мені спокій треба.
— Та чим ми тебе тут образили? — нервувала Людмила. — Живемо мирно, все в тебе є, я за тобою як за малим дитям доглядаю. Чого тобі ще бракує?
— Стіни тут не гріють, — відрізала Антоніна Петрівна. — А там — кожна тріщинка рідна. Навіть сниться мені моя квартира щоночі.
Маринка, почувши таку новину, проплакала весь вечір.
Олексій ходив як хмара, ламаючи голову, як розрулити цей вузол.
— Ми ж стільки праці сюди вклали! — бідкалася молода жінка, погладжуючи живіт. — Все під себе підбирали, кожну плитку… Як тепер бути?
— Я обов’язково щось придумаю, не плач, тобі не можна, — старався триматися Олексій, хоча самому хотілося вовком вити.
Врешті-решт, Людмила запропонувала такий план:
— Олексію, виходу немає. Бабуся повертається до себе. Ми з батьком переїжджаємо до неї, щоб вона не була сама, а ви заїжджаєте в нашу квартиру. Це єдиний спосіб, щоб ніхто на вулиці не лишився.
— Ага, ми зараз тут переїдемо, а бабуся завтра і вас виставить? — не вгамовувався син. — У нас скоро малюк буде, ми не можемо з немовлям на руках по місту з клунками гасати.
— Синку, іншого варіанта немає. Спробуємо так, а там життя покаже.
Антоніну Петрівну така перспектива не надто потішила (вона ж бо мріяла жити сама-самісінька в відремонтованій квартирці), але доньці відмовити не змогла. Людмила з Іваном перевезли речі до матері, а молоді зайняли їхню квартиру.
— Сподіваюся, твої батьки уживуться з бабусею, — зітхала Марина. — Бо інакше нам залишиться тільки до моєї мами в село їхати, а там і так у хаті людей — як оселедців у бочці.
Олексій теж переживав. Він добре знав характер бабусі: вона компромісів не визнавала, а свою любов виражала виключно через нескінченні повчання.
— Ти знову рушник не туди повісила! — вже через два дні вичитувала Антоніна Петрівна доньку. — А Іван взуття розкидав, наче в стайні. Прибери за ним, не гоже так!
— Твоя мати з роками стала просто нестерпною, — скаржився Іван дружині на кухні. — Вчора відчитала мене за те, що я три ложки цукру в чай поклав замість двох. При тому, що той цукор я сам і купив! Я таку комедію довго не витримаю. Що робити будемо?
— Терпіти, Ваню, терпіти. Не можемо ж ми знову дітей ганяти.
Синові вони не скаржилися, берегли його спокій, бо знали, що молодим із маленьким Микиткою і так важко. Тільки от Іван виявився не таким терплячим. Через кілька місяців щоденного «виховання» він поставив Людмилу перед фактом:
— Все, Людо, я повертаюся додому. Не можу більше терпіти цей характер. Або я, або твоя мама. Живіть, як хочете, а мені спокій дорожчий.
Людмила була в розпачі. Вона розуміла чоловіка, бо й самій було несолодко, але як розірватися між матір’ю та сім’єю — не знала.
І тільки Антоніна Петрівна сиділа задоволена у своєму новому м’якому кріслі, дивилася улюблений серіал, попивала чайок і, оглядаючи оновлену вітальню, з усмішкою думала:
— А ремонт-то онуки справді гарний зробили. Молодці!
Цю історію розповіла нам одна з читачок. Знаєте, кажуть у народі: «Старого дерева не пересаджують», бо воно вже корінням за свою землю тримається. Але іноді наше прагнення до комфорту та «як краще» перетворюється на справжній іспит для всієї родини, де кожен має свою правду, а спокій стає найдорожчим скарбом.
А як ви вважаєте, любі наші читачі, чи варто було молодим погоджуватися на такий обмін, чи все ж таки краще було з самого початку розраховувати тільки на власні сили та орендовані стіни?
