Наприкінці листопада випав сніг, і того дня в цеху, де працювала Настя, з’явилася собака. Чорна, гладкошерста, середнього розміру, з мордочкою вівчарки, з білим комірцем на шиї та невеликою білою плямкою на спині.
Звідки взялася ця собака-дівчинка, ніхто так і не зрозумів, мабуть, із селища прибігла, але водій Андрій постелив їй у кутку біля складу стару фуфайку.
— Будеш Гердою, — сказав він, дивлячись собаці в очі, — житимеш тут, зрозуміла?
Дивна річ, але Герда вляглася саме там і спокійно озирала все і всіх. Настя працювала комірницею в цьому складі й винесла собаці тарілку з якоюсь їжею, Герда принюхалася і все з’їла.
— Молодець, Гердо, я для тебе завтра супчик принесу, — сказала Настя й погладила її по голові, а та дозволила, ще й ластилася до неї.
Поводилася Герда спокійно, поступово ознайомилася з величезним цехом і, мабуть, вирішила, що це тепер її володіння і вона повинна охороняти. Працівники цеху підходили до неї, приносили ласощі, в декого брала просто з рук, а в інших — ні, чекала, коли на тарілку покладуть.
Господаркою своєю Герда обрала Настю, весь день вона на роботі, а Герда біля неї. У цеху різали метал, але її не лякав скрегіт і звуки, швидко звикла. На ніч залишалася зі сторожем.
Вранці Герда поважно всіх зустрічала біля входу в цех, а робітники з нею віталися, як зі своєю колегою, жартували:
— Ну як ніч пройшла, Гердо? — а та весело виляла хвостом, мовляв, усе добре.
Герду любили всі, в інший цех вона ніколи не ходила, ходила біля свого цеху, обходила навколо, але далі не йшла. Настя щодня приносила з дому їжу, собі готувала і для Герди зайву тарілку. Вони так здружилися, що вже й не уявляли життя одне без одного.
Якщо Настя виходила з цеху, Герда її супроводжувала, ішла поруч і нікуди не тікала, так і поверталися назад.
— Насте, бач який у тебе сторож, спробуй підійди, — а Настя сміялася.
— Так, чомусь Герда мене обрала.
Минав час, Герда прижилася в цеху, всіх робітників вважала за своїх, ті її любили, але все-таки знайшлися і недруги. Якось уночі з цеху зникло залізо. Профіль. Вдень був, а вночі зник.
Ніхто нічого не бачив. Сторож частенько випивав на робочому місці, усі про це знали. Йому дадуть пляшку, він на все заплющував очі. Але Герда, вона ж мала завадити…
Настя не могла зрозуміти, чому Герда не допомогла сторожу, а потім помітила, коли повз собаку проходять двоє робітників, вона гарчала і шерсть у неї ставала дибки. Настя поділилася з начальником цеху.
Коли були розбірки, викликали сторожа, він і зізнався.
— Мені Льоха з Вовчиком пляшку дали, я й випив, а що вже вони робили, я не знаю. Герду вони зачинили в мене в закутку. Тільки вранці я її випустив, коли прокинувся…
Цих двох робітників звільнили. А Герда більше ні на кого не гарчала. У Насті підходила відпустка.
— Що ж мені з тобою робити, Гердо, — говорила вона собаці, коли приносила їй поїсти. — Напевно, заберу я тебе до себе додому, тим паче в тебе чомусь очі гнояться, може навіть від цеху, від цього повітря. А потім разом і вийдемо на роботу.
В останній день перед відпусткою принесла повідець, заздалегідь купила в магазині і з роботи разом пішли додому. Герда озиралася на всі боки, майже рік прожила в цеху, все для неї було незвично.
Підходячи до будинку, зустріли сусідських гусей. Герда хотіла підійти до них ближче, чи то познайомитися хотіла, чи то з цікавості. Але гуси витягнули свої шиї і загоготіли, і зашипіли, що та одразу і притулилася до господарки.
— Що, злякалася, — сміялася Настя, — гуси, вони такі, можуть і вщипнути.
У дворі свого будинку Настя прив’язала Герду і влаштувала її в собачій будці, що залишилася від Полкана, який жив тут років зо два тому, потім його не стало.
— Поки поживеш тут, — промовила Настя, — не тягти ж тебе в будинок, тепло, літо.
Коли Настя ходила на річку, Герду брала із собою. Дуже любила купатися Герда, з розбігу кидалася у воду, плавала, вискакувала з води, обтрушувалася так, що бризки летіли в різні боки і знову стрибала у воду.
— Ви б бачили, як Герда любить купатися в річці, — розповідала після відпустки Настя колегам по цеху.
Час ішов, але природа бере своє. І раптом усі помітили, що Герда в очікуванні цуценят. Усі жартували:
— Гердо, ти коли встигла, начебто завжди в нас на очах, — вона трохи винувато дивилася на всіх і виляла хвостом.
Прийшов час, Настя вранці побачила, що Герда вночі привела цуценят, біля неї пищали двоє.
— Ух, ти, Гердо, молодець, — зраділа вона, — які гарненькі в тебе цуценята, — а та гордо дивилася на господарку.
Цуценят своїх Герда виховувала суворо, а коли підросли, їх забрали працівники цеху додому. Так і жила Герда в цеху, вже більше двох років. Але біда прийшла несподівано.
Собака знала всіх у цеху і навіть деяких із сусіднього цеху, тому що вони іноді проходили повз. Добре ставилася до жінок із сусіднього цеху, вони через їхній цех скорочували шлях і йшли у свій.
Герда ніколи на них не гавкала, тільки проводжала очима.
Того дня Настя вийшла з цеху одна, Герда десь блукала по території. Насті потрібно було в медпункт до фельдшера. Коли увійшла назад в цех, зрозуміла, що щось сталося.
— Колю, а що сталося, — запитала вона першого-ліпшого робітника.
— Так охорону викликали, щоб застрелити Герду. Вона накинулася на жінку з сусіднього цеху, коли та кинула в неї палицю. Звісно ми не могли в це повірити, наша Герда доброзичлива, але так сталося.
Герда дійсно була доброзичлива і навіть, коли в неї підростали цуценята, вона дозволяла робітникам брати їх на руки, гладити, довіряла їм. Настя злякалася.
— Що ж робити, — гарячково міркувала вона, — добре, хоч я прийшла вчасно.
У неї не було часу на роздуми, вискочила з роботи і побачила Андрія, водія з їхнього цеху, який і назвав собаку Гердою.
— Андрію, допоможи, зараз охоронці приїдуть, Герда накинулася на жінку з того цеху, — вона махнула рукою. — Давай відвеземо її до мене додому.
Звісно, Андрія вмовляти не потрібно було, розумів, що до чого, Настя з собакою вийшли і вони відвезли її із заводу.
Герда жила у дворі в Насті в селищі. Щоранку проводжала господарку на роботу, ластилася, а ввечері радісним гавкотом зустрічала її. Ідучи на роботу вранці, Настя підходила до неї і погладжуючи, говорила:
— Я на роботу, а ти залишаєшся за господарку — Герда дивилася поважно, немов розуміючи.
— Привіт, привіт, — підходила Настя до неї, коли поверталася з роботи і знову гладила собаку.
Насті було тридцять два роки, коли вона вийшла заміж за Михайла. Вона познайомила Герду з чоловіком ще, коли вони зустрічалися, а тепер вона теж весело проводжала і зустрічала його. Обидва припали до душі одне одному.
Настала зима, сніжна і сувора.
— Насте, а Герду потрібно вдома поселити, нехай у коридорі спить. Їй холодно у дворі, — сказав чоловік, а вона теж уже про це подумала.
— Так, я збиралася тобі сказати, а ти випередив. Думки в нас із тобою однакові, — сміялася Настя.
У будинку жив кіт Барсик. З Гердою вони жили дружно, часто можна було бачити, як Барсик лежить поруч із Гердою у дворі. Багато знайомих дивувалися:
— А кажуть, що кішка з собакою вічні вороги, навіть приказка така є: «Живуть, як кішка з собакою». А тут така дружба, — а Настя сміялася.
Герду Михайло часто відпускав із повідця, вона сама по собі гуляла по двору, на вулицю і не вибігала. Караулила курей, відганяла їх від паркану, якщо бачила, що якась із них висунула голову в штахетник.
Собака знала матір Насті, зустрічала її особливим радісним гавкотом. Настя з Михайлом, почувши гавкіт Герди у дворі, завжди знали, що прийшов хтось зі своїх. А якщо приходив чужий, то такий гавкіт підіймала, що вся вулиця чула. Так і жили дружно.
У Насті зʼявився син Тимофій, весь час вона була зайнята з сином і справами. Хоч і було в них із чоловіком невелике господарство: свинка, та кури, але все одно годувати їх потрібно.
— Насте, я порося нагодував, курям теж корму насипав, я на роботу, — говорив Михайло і йшов.
Тимофійкові було місяців сім, коли Михайла відправили на два дні в районне місто у відрядження за обладнанням. Насті потрібно було нагодувати свою живність, а Тимко не спав.
Та й повне відро з кормом Настя не могла підняти, їй потрібно було по пів відра двічі віднести в сарай поросяті. Посадила Тимка у візок, Герді наказала стежити за сином. Щойно син почне підніматися, щоб та голос подала.
— Гердо, голос і сторожи, — дала команду собаці.
І ж подавала голос, якщо Тимко підозріло починав ворушитися, метушитися у візку. Так і нагодувала свою живність Настя за допомогою Герди.
Одного разу взимку, коли Герда була в будинку, вночі заіскрила проводка, з’явився запах, Герда тут же прибігла в спальню і потягнула за ковдру, а кіт Барсик стрибнув Михайлу на груди.
Усі сполошилися і вискочили в кімнату, де вже плавилася проводка. Добре, що вчасно, інакше була б пожежа.
— Гердо, молодець, і ти, Барсику, теж. Правда налякав мене, — сміявся Михайло, — я спочатку не зрозумів, хто на мені топчеться. Дякуємо вам, наші хороші, — гладили по черзі Настя з чоловіком своїх підопічних.
Минав час, Тимко підростав, а Герда старіла. Прийшов такий час, що в неї віднялися задні лапи, хоч і лікувала її Настя, до ветеринара возили з чоловіком.
Якось пішла Настя з Тимком до своєї матері, та жила неподалік, Михайло був на роботі. А коли повернулася назад надвечір, Герди в будці не було.
Підійшов Барсик і потерся об ноги господарки, а потім пішов за ріг будинку і озирався, немов запрошуючи із собою Настю.
Там лежала Герда, поклавши свою мордочку на передні лапи. Очі були заплющені, але коли Настя підійшла, розплющила їх, з очей текли сльози. Настя й сама не витримала, погладила собаку, посиділа біля неї.
Вночі Герда померла, вранці Настя знайшла її там же. Біля Герди сидів сумний Барсик.
Цікаво, як доля іноді посилає нам справжніх друзів тоді, коли ми їх зовсім не чекаємо.
Історія Герди — це історія про вірність, вдячність і про те, що тварини можуть бути членами сім’ї, даруючи нам тепло і безумовну любов.
А які історії про тварин-рятівників чи просто вірних друзів були у вашому житті, дорогі читачі?
