Софія Сергіївна дуже любила свою дачу. Тут, за містом, їм із чоловіком було добре, тут вони відходили душею після важкого робочого року. Обом вже наближався золотий ювілей, і для життя вони мали майже все.
Квартира в місті з хорошим умеблюванням, дача, де можна було б жити ледь не цілий рік, але приїжджали переважно влітку. Машини не мали, бо в той 1978 рік власний транспорт був далеко не у всіх.
Але подружжя Крамарів через це не засмучувалося.
Дачний будинок Віктору Петровичу Крамару перейшов від батьків. Правда, був він у досить скромному стані, і вже потім вони з дружиною довели його до ладу.
Одним словом, дача була і для відпочинку, і для спокійної праці. А ось діточок у них не було.
— Вітю, час снідати. — Софія Сергіївна відчинила вікно, впустила свіжість червневого ранку й замилувалася кущами смородини, вже передчуваючи, що заварить чай із запашним листям. Її струнку статуру підкреслювала проста сукня, але пошита з неабияким смаком.
— Іду, кохана, — Віктор Петрович бадьоро підвівся з-за письмового столу. Він встиг попрацювати над творами італійського поета Данте, наповнюючи свої майбутні лекції для студентів. А ще він шанував Шекспіра, і його томи завжди стояли в нього і вдома, і на дачі.
Дачне поселення, де вони мешкали, було чималеньке, народу на літо з’їжджалося багато. Їхали з речами, з продуктами і з надією відпочити від галасливого міста.
— Вітю, здається, млинці трохи пригоріли.
— Нічого, люба, все буде смачно.
Софія Сергіївна наморщила носик, і на її милому обличчі з’явилося невдоволення. — Чесно кажучи, я не встигаю, адже в нас невеликий городик, та й не така вже я зразкова господиня.
— Ну що ти, Сонечко, все ж чудово, ми приїхали відпочивати… — Він раптом стукнув себе по лобі, ніби щось пригадав. — Пробач, Соню, ти ж маєш відпочити, а виходить, на тобі наша дача, та ще й ці сніданки-обіди… Ні, так не піде… Треба, як наші сусіди Юрченки, вони взяли місцеву жінку: вона їм готує і прибирає…
За розмовами вони й не помітили, як хтось настирливо постукав у хвіртку, і вона аж задвигтіла від того, що її намагалися відчинити.
— Хто це? — спитала Софія. — Може, молоко принесли…
Вона вийшла, відчинила хвіртку, але замість молочниці перед нею стояла юна дівчина із золотистим хвостиком, перетягнутим стрічкою. Її блакитна сукенка була трохи вище колін, у руках — чемоданчик.
— Добридень, я чула, вам потрібна… ну це… може, щось приготувати, прибрати… Так я вмію.
— Ти що, до нас у хатні робітниці? Ми не давали оголошень, як ти могла дізнатися…
Веселі вогники затанцювали в карих очах дівчини. — А я й не знала, а просто так, навмання…
— Ну, заходь, поговоримо.
Після півгодинної розмови Ірину взяли. Їздити до свого села далеко — дві години електричкою, тож їй запропонували вільну кімнату на другому поверсі.
Точніше, Ірина сама це запропонувала, виявивши бажання залишитися на місяць, бо хотіла трохи грошей заробити.
Господарі обачно перевірили її паспорт і переконалися, що їй вісімнадцять років, і що прописана вона в Озерному, там і адресу вказано — загалом, усе так, як вона казала.
— Ну от, Соню, маєш помічницю, — зрадів Віктор Петрович і знову поринув у твори своїх улюблених Данте й Шекспіра.
Софію Сергіївну бентежила лише молодість новоспеченої покоївки. — А ти точно вмієш готувати?
— Зуб даю! — бадьоро відповіла дівчина.
— Ну добре, — стримано мовила господиня. — Проте дивні в тебе вислови.
— Ну ви ж зрозуміли, — так само бадьоро і анітрохи не зніяковівши, сказала Ірина.
З цього дня в двоповерховій дачі Крамарів усе закрутилося, наче в колесі спортлото. Ірина виявилася не по роках старанною і вправною. Вона справді смачно готувала, щоправда, не всі страви знала, але основне робила «на ура».
Єдине, що знічувало Віктора Петровича, так це шум. На кухні гримав посуд, потім у кімнаті з гуркотом пересувалися стільці, коли вона починала прибирати.
— Соню, доручи їй, хай на нашій ділянці краще попрацює, а то занадто гамірно.
— На ділянці я сама працюю, ти ж знаєш, мені це до вподоби, мені краще на свіжому повітрі… Але я попрошу Ірину, щоб тихше, ти ж бо працюєш.
Ірина кивала у відповідь на прохання, весело додаючи: — Звісно, Софіє Сергіївно, звісно, все зроблю.
— Ти і так робиш, я не про те, я про те, щоб трохи тихіше, Віктор Петрович працює… розумієш?
— Ага, розумію, — вже пошепки відповіла дівчина.
— І візьми аванс, це твої зароблені гроші, — господиня вручила кошти.
— Та я ж лише тиждень… рано ще…
— Нічого, може, тобі гроші потрібні.
Ірина кивнула на знак згоди, і щаслива посмішка засяяла на її простодушному обличчі.
Тепер вона намагалася все робити тихо, але виходило це важко. Забуваючись, починала співати під час прибирання, до того ж голос у неї був дзвінкий — на весь будинок чутно. Віктор Петрович не міг зосередитися і починав нервувати.
— Ірино, яка ж ти дзвінкоголоса, — натякав він.
— Що, і вам чутно? — вона дивилася на нього і цілком щиро думала, що це похвала.
— Трохи тихіше, — тактовно просив господар, — домовились?
— Добре, домовились.
Тепер Ірина співала лише надворі та на кухні, аби не заважати господарю. Але працювала так само гамірно. Посуд зі стукотом ставився, двері грюкали, щось падало — це дратувало господарів.
Вони вже мріяли про тишу і про те, щоб залишити все, як було раніше.
Черговий раз дзвінкий голос Ірини відволік господаря від роботи над сонетами. Він різко підвівся, за інерцією провів долонею по голові, ніби там густа шевелюра, а насправді — значна лисина, і пішов на кухню.
— Ірино, я ж просив… Ну врешті-решт, не для того ми погодилися взяти тебе в помічниці із Софією Сергіївною, щоб щоранку здригатися від твого співу, від шуму, який від ранку до ночі.
— Вікторе Петровичу, я можу на ніч їхати, а вранці приїжджати…
— Та до чого тут це? Вночі всі сплять. Вдень, удень… немає від тебе жодного порятунку… попереджали ж… і звідки ти взялася така дзвінка?
— Із Озерного, — розгублено відповіла дівчина. — Ви до нас приїжджали фольклор збирати… пам’ятаєте… а потім я зʼявилася на світ.
Віктор Петрович дістав хустку, витер лоба, поправив окуляри в товстій роговій оправі й спробував по-новому глянути на дівчину.
— Цікаво, — почув він голос дружини. Софія Сергіївна щойно зайшла, і слова Ірини її зачепили. — Ну, розповідай, кого там твоя мама народила, — звернулася вона до Ірини.
— Мене.
— І-і-і…
— І от… я приїхала… знайшла вас… хотіла подивитися на… мого батька… У мене ж ніколи не було батька. Ні, мені чесне слово, нічого від вас не треба…
— Якого батька? Мені дадуть сьогодні в цьому будинку попрацювати? — скипів господар, бо ця розмова його вже допікала.
— Почекай, Вітю, це дуже цікаво, — зупинила його Софія, — я пам’ятаю твою поїздку… в якому ж це році було…
— Соню, Соню, вгамуйся, ти ж знаєш наше горе, з яким ми давно змирилися…
— А я ось маю сумніви, — сказала господиня, а потім звернулася до дівчини: — То в якому році ти зʼявилася на світ?
— Я зараз, — Ірина побігла на другий поверх, де в маленькій, скромній кімнатці стояло ліжко, тумбочка та шафа для одягу. Дістала паспорт і так само з шумом спустилася.
— Господи, навіщо ми її взяли? — приречено сказав Віктор Петрович. — Скільки галасу з нею, а тепер ще й ці плітки.
Софія Сергіївна впевнено взяла паспорт дівчини й почала уважно його вивчати. Минулого разу глянули побіжно, а тепер вона зацікавилася.
— Ви приїжджали до нас, жили в нас, з мамою зустрічалися, а потім поїхали, а потім я народилася…
— Ну і де твоя мама? — спитав господар. — Хотілося б на неї поглянути.
— Так не вийде, померла вона десять років тому. А я в тітки росла. Ну-у-у, тітка прийняла, та в неї свої діти, та ще й чоловік у тітки п’є… але вона мене виростила, а далі, каже, сама. Ну ось я й розшукала, тітка допомогла, підказала… от приїхала…
— Свята простота, — промовила Софія, — розповідає і оком не моргне. Ну навіть якщо це так, чому так безпардонно в чужу сім’ю вклинилася?
— Я? Я… подумала, просто побачитися. Я й гроші просто так не хочу брати, хотіла заробити… А якщо я голосно співаю, то мовчатиму зовсім, чесне слово…
— Дай-но сюди паспорт, — Віктор рішуче забрав документ і почав його вивчати. — Соню, ти чудово знаєш мій діагноз, ми причину відсутності дітей з’ясували ще двадцять років тому…
— Ну знаєш, двадцять років тому медицина була ще не настільки досконала, могли й помилятися.
Ірина дивилася на подружжя, і на її обличчі з’явилося почуття провини. — Я правду сказала, вибачте, я піду… збиратиму речі.
— Стривай, — він зупинив її, — я справді приїжджав до Озерного, але то було на рік раніше. Ти пізніше народилася. І, до речі, ваше Озерне дуже привабливе село для різноманітних фольклористів, тож не виключено, що наступного року хтось іще був і твоя мама тоді й познайомилася… Вибач, не збіглося… взагалі не розумію, до чого тут я… грубесенька помилка…
— Вітю, це правда? — спитала Софія.
— Соню, ось ти мене найбільше здивувала, сама порівняй усі дати, тоді й зрозумієш.
Ірина мовчки зібрала чемоданчик і вислизнула з кімнати.
— Це решта грошей, — сказала Софія і вручила їй за працю.
— Пробачте, — пробурмотіла дівчина й вийшла з будинку.
Подружжя Крамарів зібралося обідати і сиділо одне навпроти одного мовчки. Тихо дзеленькнув графин із морсом, так само тихо Софія розклала столові прибори.
— Готувала вона добре, а от накривати на стіл не вміла… Хотіла навчити її…
— Соню, як ти взагалі могла подумати на мене?
— А що я мала думати, якщо останнім часом тільки й чую, як на боці діти знаходяться.
— Це в кого ж?
— Та ось хоча б узяти мою колегу Лідію Іванівну… Сім’я зазнала повного фіаско. Я взагалі думала, таке лише в романах можливо, виявляється, і в житті теж.
— Але ти переконалася? Можу ще до лікарів звернутися, нехай підтвердять, якщо ти вважаєш, що двадцять років тому медицина була недосконала… — Він намагався їсти, але раптом відклав ложку.
— Ні, ти знаєш, усе життя саме я тебе ревную, а тут навпаки вийшло. І не роби такі здивовані очі. Ти завжди була гарна, струнка, ти ніби з сонетів Данте з’явилася переді мною… я закохався… я, котрий нижчий від тебе на зріст, пухкий, а тепер ще й лисий…
— Зате ти дуже розумний, — тихо сказала Софія, — і ще дуже лагідний. — Вона зніяковіло опустила очі. — Вітю, я теж люблю тебе…
— Так от, саме я завжди ревнував тебе… і ось дочекався! Ти мене запідозрила у зраді! На щастя, даремно.
Софія зітхнула. — Ти знаєш, у нас так тихо тепер, ніби чогось не вистачає.
— Та вже, струсонула наше затишне гніздечко ця дівчина… до чого ж наївна, приїхала тата шукати…
— А мені здається, вона така простодушна… і ще — її легко можна ошукати… ось куди вона зараз? Тітці, як я зрозуміла, не потрібна, відпустила її у вільне плавання… може, найнялася до когось…
— Навіщо тобі це?
— Ну якщо ми все з’ясували, нехай дівчина працює в нас… чи від неї дуже гамірно?
— Ну ти знаєш, здається, я вже звик… та й відпустка все-таки, треба більше відпочивати, а я все в книжках…
— От-от, треба більше відпочивати.
Крамарі обійшли все поселення, розпитуючи, чи не заходила до когось дівчина Ірина з Озерного. Але ніхто її не бачив, і лише в одному будинку сказали, що бачили, як світленька дівчина в блакитній сукенці й із чемоданчиком ішла в бік станції.
— Значить, вона поїхала до Озерного, — вирішив Віктор.
Через два дні вони теж пішли на електричку й вирушили до Озерного. Віктор Петрович упізнав ту саму сільську бібліотеку, в якій доводилося сидіти від ранку до вечора, обробляючи матеріал.
— Як давно це було… Господи, Соню, які дівчата? Я збирав матеріал і свято вірив, що саме це стане в пригоді для кандидатської. Але доля вивела мене на іншу дорогу, тепер я захоплений і довічно закоханий у Данте та Шекспіра.
— Тамора? По батькові, вибачте, не знаємо, нам би вашу племінницю Ірину побачити, — спитала Софія Сергіївна.
Жінка в хустці, в робочому халаті, вочевидь, щойно з городу вийшла, не могла зрозуміти, чого їм треба від Ірини.
— Так поїхала вона… щойно…
— Куди поїхала?
— Ну, до міста подалася… от уранці пішла на електричку.
— Та ми ж самі щойно приїхали…
— Ну, може, розминулися…
— Спасибі вам, Тамаро.
— А що ви хотіли?
— Роботу запропонувати.
— А-а-а, роботу, це добре.
Ніколи ще подружжя Крамарів так не поспішало на станцію. Віктор Петрович тільки й встигав витирати піт із чола. — Треба худнути, — бурмотів він.
На станції було зовсім мало людей, бо день буденний. Оглянули всіх, зазирнули в крихітне приміщення, де продавали квитки, там теж нікого. Ось уже й електричка на підході… І лише тоді вони побачили знайому блакитну сукенку.
— Ірино! — Софія перша схопила її за руку. — Ти точно знаєш, що тобі треба їхати?
Дівчина не чекала їх побачити і розгублено дивилася на подружжя.
— Хто тебе там чекає?
— Ніхто.
— Ну, значить, треба відкласти поїздку і все обміркувати.
До будинку повернулися втрьох.
Увечері Віктор Петрович під час вечері обережно, щоб не образити дівчину, сказав:
— Розумієш, Ірино, батька, ну тобто, чоловіка, від якого тебе народила твоя мама, навряд чи можна знайти.
Складно це, навіть якщо знайти всіх, хто приїжджав до Озерного… Ти ж бо навіть імені не знаєш, тітонька твоя навіть не пам’ятає, каже, чи то Вікентій, чи то Віктор… Тож правду дізнатися — малоймовірно…
— А знаєш що, живи поки що в нас, — запропонувала Софія Сергіївна, — ти славна помічниця, до того ж тобі гроші потрібні…
Ірина зітхнула якось важко цього разу, що було зовсім на неї не схоже, зазвичай вона весела і дзвінкоголоса.
— Зі мною дуже гамірно, — сказала вона, ніби виправдовуючись, — я заважаю вам працювати, — вона глянула на Віктора Петровича.
— Та годі мені працювати! А якщо гамірно… чесно, ми вже звикли… Залишайся, обговоримо, куди вступатимеш, у тебе ж крім школи поки що нічого?
— Нічого.
— До речі, можу допомогти підготуватися до вступу до вищого навчального закладу, — пообіцяла Софія Сергіївна.
— А я зможу?
— Зможеш, тільки треба обрати те, що тобі до душі. Ну що — залишаєшся?
Вона кивнула.
— Чудово. До речі, такі смачні млинці, як у тебе, мені ніколи не вдавалися, — зізналася господиня. — Зате я навчу тебе накривати на стіл і правильно розкладати столові прибори, — вона із загадковою усмішкою подивилася на дівчину, — будемо вважати, що ми подружилися.
Ірина опустила голову, і сльоза скотилася по її ніжному личку. — Шкода, що ви не мої родичі…
Віктор Петрович дзвінко ляснув у долоні.
— А в чому питання? Родичаймося за домовленістю! Живи, скільки хочеш, і в місті в нас простора квартира. Так, Соню, яке наше завдання?
— Підготувати дівчину до вступу в інститут… Ну а потім, це вже значно пізніше, видати заміж — це два…
— От! Видати заміж — це теж дуже відповідальна справа, особисто екзаменуватиму майбутнього нареченого…
Ірина розсміялася. Дзвінко, як це вона вміє.
— Дякую, я згодна. А тепер прибиратиму зі столу і готуватиму обід на завтра.
— Разом! — сказала Софія. — Тепер разом. Ніяка ти не хатня робітниця… Будемо вважати, що наша родичка… ну, наприклад, племінниця.
Віктор Петрович усамітнився в кабінеті й став прибирати зі столу.
— Ось так-то, брате Шекспіре, — він закрив зібрання творів і сховав у стіл, — у нас тут, розумієш, не менш цікаві історії відбуваються… І взагалі, ніколи нам із Сонею поки що, треба Ірину до вступу готувати. — І він уперше в житті подумав, як добре, що в домі стало гамірно, стало веселіше.
