Петро Іванович овдовів пів року тому. Швидко пішла його Наталя, добра й працьовита господиня зі спокійним характером, «згоріла» за пару місяців від хвороби.
Сумував пенсіонер, скаржився на свою долю сусідам, приятелям, лише синові нічого не говорив. І так Сергійко переживав найбільше за всіх, коли пішла мати.
— Гарних дружин годі й шукати, — говорив Петрові його теж овдовілий приятель Сергій. — От я ж так і залишився сам. Нашому поколінню ще куди не йшло, а й молодим важко хорошу сім’ю створити. От же воно що!
Петро Іванович звик «командувати» у себе в домі. Хоч Наталя раніше й робила не менше за нього, а «помовчувала» та хвалила чоловіка, от і розпестила його.
А тепер, коли її не стало, зрозумів Петя, як важко бути самому, нема з ким і словом перекинутися, і нікому вказівки дати, і навіть на одну пенсію жити — це не те, що на дві…
Коли минув рік, як він залишився сам, прийшов Петя до своєї сусідки Ганни, яка була років на п’ять молодша за нього й давно жила сама.
— Послухай, Нюро, — почав він із порога. — Я отут подумав, прикинув, і хочу тобі запропонувати разом зиму перезимувати. Як ти на це дивишся? Наше селище невелике. Люди тут усі зі скромним достатком, здебільшого пенсіонери. Порахував я, і ось подивися, яка нам буде вигода в обидві сторони.
Ганна сіла з ним за стіл і втупилася в його папірець, списаний рівним почерком, який він поклав перед собою.
— По-перше, опалення. Дров знадобиться вдвічі менше, якщо зимувати в одному домі, а свій будинок я лише злегка від вогкості протоплюватиму. Друге — харчування. Тут уже не треба й пояснювати, що «навпіл» теж дешевше вийде, навіть на газовий балон менше витрат, та й чайник поставити — не одному, а двом чай пити! Економія!
Ганна, ледве стримуючи усмішку й здивування, слухала сімдесятирічного Петра Івановича.
А він продовжував, поглядаючи на неї, із задоволенням відзначав по її широко розкритим очам, що справляє враження своїми доводами.
— Пральний порошок теж економиться, оскільки в одній машинці прання, усе «одним махом», як кажуть… Та в усьому! А пенсії, сама знаєш, у нас невеликі. То чому б нам не об’єднатися? Живемо ми пліч-о-пліч уже довгі роки, а тут така справа… Одному вже дуже тяжко. Не можу звикнути, і все… — подивився на сусідку Петро.
— Одному невесело, вірю, Петре Івановичу, — погодилася Ганна. — Тільки не ви один у нашому селищі вдівствуєте. Багато нас. А ще й вік. Пенсія, так… Але одного я не зрозумію. Я ж давно сама, і живу нормально. Ні в кого в боргах не ходжу, розраховую на своє проживання. І навіть доньці з онукою допомагаю овочами та варенням…
— Так що з того? Їм допомагати можна, а з економії краще і вигідніше жити разом, — уже насторожився Петя.
— Ну… я раніше думала, що люди сходяться не через економію, а через іншу обставину… — трохи тихіше відповіла Ганна, заправляючи чубчик під хустку. — І потім: я так давно сама, що мені вже й не звикнути до іншої людини…
— Стривай, так давай влаштуємо випробувальний термін, — скомандував Петро Іванович, який уже почав втрачати терпіння. — Ось я даватиму тобі частину своєї пенсії на харчування, буду й допомагати. Ти готуєш, а я носитиму дрова й печі топитиму. Так би мовити, розподіл праці.
— То, значить? — включилася Ганна в гру. — Ви — печі-дрова, а я прати, прибирати, мити, прасувати, готувати? А навіщо мені це все потрібно? Подвійна робота? Готувати на двох, прати на двох? Мені то яка вигода? Вам — так! Економія. А мені?
Петро Іванович насупився. Не звик він, щоб жінка йому «перечила». Не думав він, що Ганна так сприйме його пропозицію. А вона…
Не обертаючись, вийшов він з її будинку й тут же поспішив до другої сусідки, молодої, заміжньої Олени.
— Розсуди ти, що я не так їй сказав? — поділився він із нею. — Хіба я не правий?
Олена не мала тактовності й швидко розтлумачила сусідові, що одній жінці жити простіше, а чоловікові — важче, і то не всякому, і що за роботу він би повинен був «доплачувати» сусідці, адже не дружина вона йому й ніхто, по суті, якщо хоче харчуватися в неї.
Та й розмов одних більше. Що люди скажуть про таку, як він каже, «економію»?
Розвернувся Петро Іванович і пішов до себе додому. Довго він обмірковував свій візит до Ганни й вирішив, що все-таки щось він не договорив, і треба б було послухати умови самої Ганни, можливо, і «змовилися» б…
Минув місяць, як він зважився знову піти на переговори.
— Ну, ось я й знову зайшов дізнатися, може ти обдумала все-таки мою пропозицію? — почав він із порога, а Ганна кивнула йому й запропонувала чаю.
— Щодо випробувального терміну? — розсміялася Ганна. — Можу, звісно, зі співчуття взяти тебе на місяць, щоб перевірити по-справжньому: зважитися чи ні на таке співжиття. Якщо тільки на зиму? Щоб економія дров була?
Вона дивилася на Петра Івановича й явно підтрунювала над ним.
— Ну, а які твої умови? — запитав Петро вже покірно.
— Сам у магазин ходитимеш. Які продукти купиш, те й зварю. Можу й список давати, якщо тобі буде легше. Мені «подачки» грошові не потрібні. Я й сама прогодуватися можу.
Петро кивнув і швидко перебрався в її будинок, а вона виділила йому місце за пічкою, де найтепліше й найспокійніше. За «експериментом» стежили всі сусіди, що живуть поруч.
Петро самохіть ходив у магазин по продукти, допомагав Ганні по господарських дрібницях, і, як обіцяв, узяв на себе роль «палія», по черзі витрачаючи то її, то свої дрова.
На свій превеликий подив, Петро Іванович помітив, що його гаманець уже порожній, хоча не минуло й місяця його походів у магазин та оплати за електрику.
І це при тому, що на всі потреби вони з Ганною «скидалися».
— Нічого не розумію, — шепотів він. — Як моя Наталя вміла так готувати, вести господарство, що в нас ще й відкладати виходило?
— А тому що одна пенсія, це не дві. Правильно — економія, і ще раз економія. Я ось, за цей час би теж більше заощадила, раніше не щодня м’ясом балувалася, а тут — раз чоловік у домі — потрібне м’ясо. Можна б і економніше, якщо не щоразу чай із цукерками пити, — відповіла Ганна. — Так що можна вважати, що ти випробувальний термін з економії не витримав. І це ще при тому, що в мене свої овочі були!
Петро Іванович задумався. А вона наполягла, щоб він знову пішов до себе в будинок, не кидав рідні стіни й гарненько подумав.
Довелося піти «невдалому економісту» до себе.
— А ти що, мільйони зібрався збирати зі своєї пенсії? — сварив його Сергій. — Така жінка тебе прихистила, а ти вигоду почав шукати! От же дурень… Сам у магазин шлявся. Їй, чи що, не довіряв?
— Вона ні в яку. Раз, каже, економія, то й тримай усю бухгалтерію у своєму гаманці. Сама так звеліла, — виправдовувався Петя.
— Ну, і звів дебет із кредитом? — реготав Сергій. — Вже економнішої жінки й бути не може. Де нам тягатися? А ти хотів її переплюнути? Прийшов її життя вчити на старості літ? Ось кіно!
Петя майже два тижні думав про те, як би знову повернутися до Ганни. Йому було й ніяково, що його теорія провалилася, і він зрозумів, що всі, навіть сусіди тепер вважали його скнарою.
Він то сердився на ситуацію, і вирішував, що житиме до кінця днів сам і так буде всім краще, але як тільки голод нагадував про себе, то перед очима стояв накритий Ганнусею стіл із борщем, пюре та з чудовим жарким…
Він зітхав, поспішав на свою кухоньку й смажив яєчню.
На деякий час бадьорість знову повертала його до справ, але під вечір, коли запалювалися вогники в домі Ганни, і він бачив через її нібито навмисне не зачинені фіранки на кухні чайник на столі, вдихав аромати пиріжків, що доносилися через прочинену кватирку, і так хотілося бігти туди — у тепло, затишок і слухати брязкання посуду, кроки господині та мурчання її кота Барсика…
В один із недільних днів він одягнув свіжу сорочку, піджак і джинси, й пішов до неї, прихопивши шоколадних цукерок.
— Що трапилося? — усміхнулася Ганна, повернувшись до нього від плити.
— Та просто. Ми ж не сварилися з тобою. Ми — просто по-діловому вели наше життя… — відповів Петро. — Я скучив. Ось і вирішив зайти, запитати, як твої справи.
— Та потроху. Які в мене справи? Усе навколо дому, курей та плити. Ось сьогодні борщ зварила. Буду кілька днів їсти. Хочеш на пробу тарілочку, поки гаряче? — вона вже взялася за ополоник, але він заперечливо похитав головою.
— Я ж так зайшов, не через обід. Ось цукерок приніс тобі. А на чай згоден.
Ганна швидко поставила чайник, постелила на стіл скатертину, і тут же на середині столу закрасувалося блюдо з домашнім печивом, вазочка із суничним варенням і блискучі золотим рум’янцем пиріжки.
— З чим? — запитав Петро, хоча йому так хотілося пирогів Ганни, що будь-які б пішли з апетитом.
— З капустою. І твої, і мої улюблені.
Вони пили чай, говорили про новини селища, ніби й не розлучалися і було в них усе добре.
Нарешті, він встав, і сказав:
— Я ж «капітулюю» перед тобою, Ганнусю. Кажи свої умови. Давай тепер ти мені свій випробувальний термін.
— Друга серія сільської комедії… — усміхнулася вона.
Він махнув на неї рукою й повернувся до виходу.
— Та стривай же… Петре Івановичу. Звісно, я скажу свої умови. Ніякого проживання разом. Ти приходь до мене як помічник, друг і найближчий сусід. За той час, що ми з тобою «економили», я зрозуміла, що помічник мені був би дуже доречним… Добре удвох, твоя правда.
Але ось як помічника й чекатиму тебе вранці. Поки ти щось робиш по господарству, я обід готую. Разом обідаємо. Це — мій розрахунок за твою допомогу. І тобі, і мені — добре. Іде?
— Іде-то, іде… — почав був Петро. Але Ганна не дала йому договорити:
— От і чудово. Я рада, що ти погодився на мої умови. Тоді до завтра?
Він вийшов, а наступного дня вже в робочому одязі трудився в Ганни, утеплюючи їй двері курника.
Після обіду вони розлучилися, потрібно було відпочити трохи.
Так і приходив майже щодня за домовленістю сусід до Ганни. І так вони обоє звикли до такої «взаємодії», що було їм і комфортно, і тепло.
Але одного разу Петро Іванович захворів, і Ганна приходила до нього. Вона і морси приносила, і бульйони, і його улюблені пиріжки з капустою.
— Ганнусю, світ мій, — розговорився він. — Якби не ти… І води подати нікому. От, душа моя, спасибі.
— Так як же інакше? Ми з тобою не чужі одне одному, — усміхнулася Ганна. — Думаю, якби я захворіла, то й ти допоміг мені теж.
Вона не веліла йому приходити, поки він не одужає остаточно. А сама щодня приносила йому обіди, вимірювала температуру й тиск.
— Я зрозумів, Ганно. Я старий пень і дурень. Головне — не економія, і не послуги по двору. Головне — душа! А вона в тебе навстіж… — зізнався він. — Добра й сердечна ти жінка.
— Ну, ну… Тобі ще треба долікуватися. Не хвилюйся, — усміхнулася вона. — Ех, ти, помічнику. І як ти зміг застудитися? Око та й око за тобою. Напевно, знову скидав куртку, коли сніг розгрібав? Жарко було?
Вона пішла, а Петя лежав, як у дитинстві біля пічки, і здавалося йому, що Ганна — його янгол, ніжний і турботливий.
І пощастило ж йому в такі роки, що не залишився він сам, а є вона, і не з економії, а вже через те світле почуття, про яке він і помислити боявся, і не сподівався. Через любов…
Ось так буває…
Щастя вам і добра, любі читачі)
