— Ти що, маєш сина? Чому ніколи про це не казав? — Мамо, відчепися, я нічого не знаю, сам уперше про це чую! — То, може, вона усе бреше, хоче тебе використати, ти тільки скажи правду, синочку! — Та хто її знає, ту правду, мені на роботу час збиратися, не знаю я нічого!
Рано-вранці несподівано у двері зателефонували. Мати пішла відчиняти, а Микита лежав і ліниво потягувався.
Матері він сказав, що працює, але насправді днями його знову звільнили. Він і не пам’ятає, скільки вже робіт поміняв, та й навіщо їх пам’ятати?
Учора він матері частину заробітку віддав, мати з батьком були раді, що в сина начебто усе гаразд. Ну то й нехай вони радіють, а він кілька деньків перепочине, а потім знайде іншу роботу.
На останній він матраци пакував і вантажив на продаж, а до того дивани продавав у меблевому, навіть менеджером був!
Мати його свого часу змусила коледж закінчити, батька змушувала його туди возити й контролювати, так що в Микити навіть диплом є про освіту!
Батьки в нього вже пенсіонери, майже в сорок років дали йому життя й трясуться над ним, наче над золотом. Усе щось хочуть від нього, жити не дають спокійно!
Іноді це дуже дратує, але загалом Микита їх любить. Матері завжди посуд мити допомагає, та й батькові, якщо щось, завжди готовий підсобити. Не такий вже він і поганий, навіть не п’є, як сусідський Антон.
Просто йому нудно…
— Ви помилилися, дівчино! Який ще синочок? Наш Микита не одружений і дівчини в нього немає, що ви таке кажете? – мама говорила голосно, голос її зривався, вона помітно нервувала.
Потім вона крикнула ще голосніше, хотіла, щоб він почув, — Микито, синку, та скажи ти цій дівчині, що помилилася вона, ну що це за неподобство?
Микита ще раз потягнувся, встав, натягнув розтягнуті спортивні штанці й футболку й вийшов до передпокою. На порозі стояла худесенька дівчина, коротко підстрижена, з якимось маленьким хлопчиком.
— Микито, я вчора тобі писала й дзвонила, у мене така ситуація. Я до лікарні лягаю, надовго, на лікування, а крім тебе в нас немає нікого. Ти ж знаєш, я зовсім сама, мені від тебе не треба було нічого, я сама сина вирощу, але зараз дуже допомога потрібна!
Микита протер очі, спочатку він навіть не зрозумів, що це Таня.
Так ось хто йому вчора дзвонив і повідомлення слав, а він їх навіть не прочитав.
Та сама Танька, весела, галаслива й запальна, душа їхньої компанії. Вони тусили разом років шість тому, замолоду. А зараз Микиті вже й не хочеться з товариством мотатися. Але дивно, що це вона до нього прийшла?
— Це твій син, я ж тобі казала, ти що, не зрозумів тоді? – тихо запитала Таня, – Ну так, ти видно думав, що я жартую, повернути тебе хочу, ми ж тоді розбіглися й усе. Та мені не треба нічого від тебе, ти не в моєму смаку, просто така ось ситуація…
— Мій син? – до Микити дійшло нарешті.
Хлопці тоді й справді говорили йому, що у Таньки син, і що від нього. Потім чутка пройшла, що вона заміж вийшла й поїхала, та він і не обіцяв їй нічого.
Таня була дівчина з іншого товариства, старша за нього на сім років, у неї начебто батько був крутий, а мати пішла рано з життя, вона університет закінчила й уже працювала.
Микита тоді думав, що це просто забаганка багатої дівчини – з ним разом гуляти.
— Про батька я тоді набрехала, я з дитячого будинку, – немов прочитала його думки Таня, – решта правда, ти прости, що так вийшло, я його потім заберу, гаразд? Мені бігти треба, без лікування я точно не виживу, допоможи, ти ж був добрий, я пам’ятаю?!
Микита стояв і очманіло дивився на Таню, а вона поставила на підлогу сумку й поцілувала хлопчика, — Тут його документи, поліс і гроші, а тут одяг, садочок його на вулиці Миру 15, я їх попередила.
Я побігла, вибачте мені! Так, його звати Славко, не бійся, він у мене самостійний, – Таня швидко ще раз поцілувала сина, різко розвернулася й вибігла з квартири.
Було чутно, як вона бігла сходами, потім грюкнула дверима під’їзду.
Микита так і стояв мовчки ошелешений, та й мама його теж не знала, що й сказати.
— Тату, а де я спатиму? – хлопчик підтягнув до себе сумку й смикнув Микиту за футболку.
Валентина Іванівна теж розгубилася й мовчки дивилася то на сина, то на… онука?
Микита скуйовдив долонею волосся, немов хотів від усього цього прокинутися, як від поганого сну, подивився на хлопця й приречено вирішив, — Зі мною в кімнаті спатимеш, ну де ж ще, ходімо покажу…
— Ти що, справді думаєш, що вона не бреше? – нарешті вийшла зі ступору Валентина Іванівна.
— Розберемося, мамо, ну не виставляти ж хлопця на вулицю, – буркнув у відповідь Микита.
Хоча сам він гадки не мав, що він буде з ним робити, ніколи всерйоз не думав, що в нього й справді є син. Вночі Микита ніяк не міг заснути.
Поруч, на розкладному кріслі, солодко спав його син, це ніяк не вкладалося в його голові. На ранок Славик встав рано, умився, зуби почистив і розштовхав Микиту, — Тату, вставай, на роботу запізнишся! А я до садочка.
— На яку роботу? – спросоння сказав Микита.
— На звичайну, ти ж дорослий. Будеш омлет? Я вмію готувати, одягайся швидше, – суворо сказав Славко, і Микиті справді стало соромно перед хлопцем.
За тиждень Микита на роботу влаштувався, надто вже серйозно його Славко про його роботу розпитував. Він узагалі раптом відчув себе дорослим, навіть майже старим, і злякався, що й не жив навіть до пуття! Як він жив?
Ніби у напівсні, нічого не міркував, а якби Славко ніколи не з’явився?
А одного разу вночі Микита прокинувся від того, що хтось хникав під ковдрою. Виявилося Слава плакав, він подумав раптом мама помре й він її більше ніколи не побачить?
— Вилікують її, не бійся, я завтра з лікарем поговорю, хочеш? – запропонував Микита. Тільки тоді Слава заснув, схлипуючи у сні.
За три тижні Микита різко змінився.
Він ж дорослий чоловік, на нього син дивиться. І взагалі, раптом і справді Тані не стане, тоді доведеться тест зробити, щоб Славка собі залишити.
Адже він уже до нього став звикати, дивно як вийшло, що він стільки років не знав, що в нього син є.
Таня вийшла з лікарні ще більше схудла, але дуже енергійна.
— Микито, ти мене прости, я дуже злякалася, боялася, здалося, що вмираю, так мені було погано. А синові я давно вже твоє фото показала й розповіла, що ти не знаєш, що він є, тому що дурна була. Вважала, що тобі про нього знати не обов’язково, а мені лікарі сказали, що я довго не проживу.
Я егоїстка, хотіла пізнати радість материнства, свиня я просто! Одне слово, Микито, я заміж виходжу за свого лікаря. Я тепер здорова, мене вилікували й усе буде добре. Нехай Славко збирається, ми додому поїдемо.
— А як же я? Як Славко? Мої батьки до нього тільки стали звикати, ти що, знову за мене усе вирішила? – здивувався Микита.
— А ти подорослішав, треба ж, я думала так і проживеш маминим синочком, – посміхнулася Таня, – втім, ми обидва хороші, кожен по-своєму виявився егоїстом…
Тепер Слава часто в тата залишається. Таня заміж вийшла, у неї скоро донька зʼявиться. Чоловік її хороша людина, але рідний батько Слави – Микита.
Одружитися Микита поки не збирається, надто ця справа відповідальна. Хіба можна аби одружитися, а раптом вона до його сина погано ставитиметься?
Цього Микита не може допустити, син у нього на першому місці.
У четвертому класі Славко зовсім несподівано розхворівся, застуда за застудою! А нещодавно знову температура ні з того ні з сього.
— Тату, я нашу класну керівницю Марину Михайлівну попросив зі мною позайматися. Поки мені лікарі не дозволять до школи ходити, вона сама погодилася до нас заходити ввечері, гаразд? Ну поки я в тебе живу, можна?
Микита погодився, хоча вже дуже йому це здалося підозрілим.
Марина Михайлівна щовечора до них заходить. Червоніє, коли з Микитою поглядом зустрічається, але Славко хвалить, каже, що він дуже навіть тямущий, напевно, є в кого.
Симпатична виявляється у сина вчителька. Коли Славі дозволили ходити до школи, вона продовжила вечорами з ним займатися.
Микита після роботи й продовженки за сином до школи заходить і вони разом потім Марину Михайлівну додому проводжають.
А нещодавно раптом Славко йому сказав,
— Тату, уявляєш, наша вчителька така розумна й добра, а живе сама, дивно правда?
— І не кажи, і справді дивно!
— Так, може, ми в кіно її покличемо, а тату? – наполегливо продовжив Славко.
Микита розсміявся й погодився. Йому й самому давно Марина Михайлівна подобалася. Ну а раз вона й синові подобається, чому ж її не запросити?
Усе вийшло саме так, як Славко задумав. Не дарма він морозивом об’їдався й хворів, тато тепер залицяється до Марини Михайлівни. І на сина запитально поглядає, напевно, щось запитати хоче.
Славко дуже сподівається, що тато нарешті вирішив одружитися.
Тепер він точно готовий до сімейного життя. Адже люди не повинні бути самотні, тоді вони нещасні — так мама завжди каже. Що ж робити, раз його батьки не хочуть бути разом, нехай хоч окремо вони будуть щасливі.
Кажуть, справжній чоловік прокидається тоді, коли з’являється той, хто на нього дивиться з повагою й довірою. А скільки таких «вічних хлопчаків» ходять навколо нас, так і не зрозумівши, що життя давно почалося?
