— Ви тепер обидва стали дорослішими. Прямо з сьогоднішнього дня. Тому що стали учнями. І просити гроші чи щось інше в крамниці вам уже не варто. Якщо хочете заробити, то це зовсім інша справа. Можете допомагати людям. Пенсіонерам за хлібом ходити, в саду грядки поливати. Це по-чоловічому, по-дорослому. Хлопчики згідно кивнули і пішли додому. Наступного дня вони знову обидва прийшли на урок. Валентина Петрівна одразу ж помітила, що хлопці в чистих сорочках і шортах, з вмитими обличчями і зачесаними чубчиками. — Прошу вас, панове, сідайте, – з повагою запросила їх Валентина Петрівна

Валентина Петрівна йшла до магазину, який знаходився в кінці її вулиці. Будинки тут були тільки приватні, небагаті – околиця обласного містечка.

Біля магазину на сходинках вона побачила брудного хлопчика років семи, який просив милостиню. Поруч із ним на піску грав у м’яч ще один хлопчик, але трохи молодший.

Валентина Петрівна запитала у продавчині про дітей.

— Та це новенькі. Нещодавно приїхали в крайній будинок. Багатодітні вони. Там дітей чи то вісім, чи то дев’ять. Старші двоє вже працюють. Мати вдома господарює, а батька ніхто не бачив, кажуть увесь час на заробітках десь.

— Що ж це вони грошей просять? – здивувалася Валентина Петрівна, – невже голодують? Не вистачає їм?

— Не знаю, але вважаю, що це розбещеність. Спочатку вони й у мене жадібно просили печиво і пряники. Але спочатку одному дала, а потім і ще четверо прийшли. Де мені на всіх узяти стільки? Моєї зарплати кіт наплакав, а їх тільки привчи. От і відвадила, – сердито відповіла продавчиня Віра.

— Як же мати їм дозволяє просити? Недобре це… – поскаржилася Валентина Петрівна, – однак, і шкода їх. Такі недоглянуті. Чи не п’є вона?

— Начебто ні, нетверезої не бачила, але одягнені всі малюки в лахміття, – зауважила продавчиня.

— У великих сім’ях так завжди. І все ж же жебракувати погано, – зробила висновок Валентина Петрівна.

Вона вийшла з магазину і пригостила хлопчиків пряниками. Ті взяли частування, і не подякувавши, стали їсти.

Так було кілька разів. Літо стояло тепле, на вулиці було багато дітлахів, але біля магазину дуже часто «чергували» ці новенькі. Вони випрошували у покупців гроші, і, набравши певну суму, купували собі морозиво або цукерки, їли тут же, на ґанку, потім на монети, що залишилися, купували булку і йшли додому.

Валентина Петрівна часто пригощала хлопчиків, а одного разу почула:

— Дайте краще грошенятко, я сам куплю що мені треба…- попросив семирічний Іван.

— А ти вмієш уже гроші рахувати? – поцікавилася Валентина Петрівна.

— Ні, – протягнув хлопчик, – продавчиня Віра сама рахує. Я тільки восени до школи піду. Там навчуся…

— Ну, а читати хоч трохи вмієш? – знову запитала Валентина Петрівна. Вона не дарма цікавилася, усе життя пропрацювала в початковій школі.

Іван негативно похитав головою.

— Погана справа, – серйозно сказала Валентина Петрівна, – з грошима справу маєш, а скільки їх у тебе толком і не знаєш. Треба б навчитися рахувати. Це зовсім не важко. Можу допомогти.

Вчителька присіла на сходинки і, діставши свій гаманець, висилала дрібні гроші на долоню.

Вона почала рахувати загальну кількість монет. Іван добре повторював за нею до десяти, а потім кректав і плутався в рахунку.

Але вчителька почала показувати цифри на монетах, пояснювати їхнє значення, і вони почали розв’язувати найпростіші задачки, складаючи кілька монет у руку Івана.

— А ти швидко вчишся! – раділа Валентина Петрівна, – якщо я дам тобі п’ять монет, а ти витратиш три, то скільки в тебе залишиться?

Хлопчик швидко і вірно відповів і задоволено засміявся.

— Чудово! Давай будемо щодня займатися. Тільки не тут, а в мене вдома. Я покажу тобі дуже цікаву книжку, «Буквар» називається, а ти запитай у мами дозволу до мене приходити, щоб вона не хвилювалася за тебе.

Іван погодився. А Валентина Петрівна повела його в магазин. Там він купив батон, порахувавши гроші разом з учителькою. Віра перевірила і, посміхнувшись, подала батон.

— Це тобі за успіхи в лічбі, пішли, покажу мій дім, – покликала хлопчика вчителька.

Наступного дня в призначений час хлопчик стояв біля хвіртки Валентини Петрівни. З ним був і молодший Федір.

— Він зі мною всюди ходить. Матуся в лікарні підлогу миє, а старші всі у своїх справах…

— Це добре, Федору теж треба вчитися, – погодилася вчителька.

Вони сіли за стіл і почався перший урок для братів. Хлопці з цікавістю роздивлялися картинки, вчили літери, відгадували загадки та малювали кольоровими олівцями.

Після уроку Валентина Петрівна нагодувала їх смачним обідом і, ніби ненароком, сказала, проводжаючи хлопчиків до хвіртки:

— Ви тепер обидва стали дорослішими. Прямо з сьогоднішнього дня. Тому що стали учнями. І просити гроші чи щось інше в крамниці вам уже не варто. Якщо хочете заробити, то це зовсім інша справа. Можете допомагати людям. Пенсіонерам за хлібом ходити, в саду грядки поливати. Це по-чоловічому, по-дорослому.

Хлопчики згідно кивнули і пішли додому.

Наступного дня вони знову обидва прийшли на урок. Валентина Петрівна одразу ж помітила, що хлопці в чистих сорочках і шортах, з вмитими обличчями і зачесаними чубчиками.

— Прошу вас, панове, сідайте, – з повагою запросила їх Валентина Петрівна. Вона теж була ошатною. Блідо-блакитна блузка, довга синя спідниця і туфельки на невисоких підборах одразу зробили її молодшою, і хлопчики, задивилися на свою наставницю.

Уроки були цікавими, щоразу вчителька знаходила для братів нові загадки, читала їм казки, а вони роздивлялися кольорові картинки в книжці й потім відповідали на запитання.

Дуже подобалося хлопцям ліпити з пластиліну, тим більше, що свої вироби вони забирали додому, щоб показати мамі, сестрам і братам.

Після кожного уроку був обід. Хлопчики рвалися допомагати мити потім посуд, і вчителька їм дозволяла погосподарювати.

Якось увечері вони принесли Валентині Петрівні кошик малини.

— Мама наказала вам віднести, – з гордістю сказав Іван, – сестри з нею в ліс ходили. Ми наїлися, а це вам для варення.

Два місяці брати ходили на уроки до вчительки. Вечорами в спекотну погоду вони допомагали Валентині Петрівні поливати грядки на городі, ходили в магазин зі списком продуктів і грошима. А на знак подяки вчителька завжди годувала своїх помічників, пекла різноманітну випічку і давала трохи гостинців і додому.

— Мама не дозволяє брати, – сказав якось Іван, – ви й так нас балуєте. А я вже читаю вечорами ваш «Буквар» для мами. А Федя розповідає вірші й добре малює!

Мати хлопчиків зустріла Валентину Петрівну біля магазину і вклонилася їй.

— Спасибі вам велике. Платити мені нічим, а ось курочок чоловік купив, то яєчками вас забезпечувати будемо. Хлопці вас так полюбили, як до рідної біжать. У вас випічка, а мені ніколи пекти.

— Дякую. Нічого, діти підростуть і більше часу буде. Головне, здоров’я і дружба в родині… Хороші у вас хлопці. Чуйні. Скоро до школи Іван піде. Якщо важко буде, я допоможу. Але він уже складає слова й читає. А швидкість читання додасться потім. Я на пенсії вже п’ять років, а з ними згадала свою роботу… Помолодшала!

Настала осінь. Діти пішли до школи, золоте листя вкрило вулицю. Хлопчики перестали приходити до вчительки. Зрідка заходила сусідка поговорити про новини, у вихідні дзвонила дочка, яка жила в столиці.

Валентина Петрівна сумувала за родиною доньки. Там росли дві онучки, але приїжджали рідко: то навчання, то заняття в секціях і клубі, то відпустка всією сім’єю, ніколи.

Іван і Федір не забували свою вчительку. Якось зустріла їх Валентина Петрівна, які йшли зі школи з мамою.

— Ось, першокласника ходили зі школи зустрічати, – усміхнулася мати Ванька.

— Як твої успіхи, Іванку? Подобається вчитися? – обійняла хлопця Валентина Петрівна.

— Нормально, – серйозно відповів хлопчик, – от тільки у вас цікавіше було… Ви краще…

— Звичайно, – засміялася мати, – Валентина Петрівна вас обідами годувала, пирогами пригощала, а в школі не такий вибір булочок і цукерок. І не стільки вам уваги!

— А що найбільше подобається тобі в школі? – запитала Валентина Петрівна.

— Однокласники! – випалив Іванко. Очі його засвітилися вогником, – у мене стільки друзів! Я через них і до школи ходжу!

— Оце так раз! – здивувалася мати, – мало тобі вдома народу, ціла команда ж вас. А там друзі йому краще! Ех, Ванько!

— Там і хлопчики нові, і дівчатка…- з усмішкою прошепотіла вчителька, – час швидко летить, скоро вивчаться, а потім і весілля грати будемо.

Мати із синами пішла додому, а Валентина Петрівна поквапилася в магазин. За тиждень у неї будуть гості: донька з родиною, подруга, шкільні колеги з приводу її дня народження. Треба смачного всього приготувати. І обов’язково Іванка та Федора запросити. Вони теж уже стали її маленькими друзями. Як же без них?

— Тримайся поруч із молоддю, – міркувала звично вголос Валентина Петрівна, – і сама не постарієш. Ось уже точно помічено, по собі знаю.

Вона виглянула у віконце. Перші сніжинки немов рідкісні метелики тикалися в скло, лягали на стежці, сідали на лавочку.

— Ну, ось і добре. Ось і добре. Усе по порядку в нас. Ось і зима скоро прийде, світло принесе. І мені ще рік додасться. Дякую, Господи, за все. І друзів у мене все більше. І маленьких і великих!

You cannot copy content of this page