— Ну чого ви нас кликали? – пробасила з порога Ганна Антонівна, на ходу знімаючи з шиї шарф. – Ох запарилася я. На вулиці пекельна спека, наче й не зима зовсім.
— Ти б ще шаль накинула, – усміхнувся за її спиною літній чоловік і легенько штовхнув у плече.
— Тебе взагалі не питають. Коли запитають, тоді й будеш свій ротик відчиняти, – Ганна Антонівна суворо глянула на чоловіка, який у відповідь єхидно захихикав.
— Роздягайтеся. Чого в порозі товчетесь? – до батьків вийшов статний молодий чоловік, якому на вигляд було не більше двадцяти семи років.
— Ой, синочку мій! – жінка, не встигнувши зняти куртку, кинулася на шию Віталію. – Сто років тебе не бачила…
— Минулого тижня, – уточнив чоловік.
— Що минулого тижня? – усміхнулася Ганна Антонівна.
— Бачилися. Біля магазину.
— Не рахується, – маленька повненька жінка пригорнулася до сина і радісно усміхнулася.
Однак дуже швидко вона відійшла від ейфорії і, закрутивши головою на всі боки, поцікавилася:
— Є у вас щось новеньке? Купили щось? Шафу чи кухонний гарнітур?
— Нічого, – знизав плечима Віталій.
Ганна Антонівна підняла брови й запитально втупилася на сина:
— Навіщо тоді кликали? Я думала, що у вас із Танькою з’явилася обновка у квартирі.
Відповісти матері Віталій не встиг, оскільки в передпокій вийшла усміхнена невістка.
— Прошу до столу! – люб’язно запросила Тетяна.
— Ви думаєте, що в нас настільки маленька пенсія, що ми себе прогодувати не можемо? – єхидно прошепотів свекор.
— Коля, як же ти все-таки любиш вставити свої п’ять копійок! – осудливо промовила Ганна Антонівна. – Раз кличуть, то пішли, – додала вона і, скинувши куртку прямо на підлогу, пішла на кухню.
Побачивши заставлений їжею стіл, обличчя свекрухи витягнулося. Вона сіла на перший-ліпший стілець і стала прискіпливо вивчати страви.
— Салатики, ікра, курка з картоплею, мʼясна нарізка, торт. Так, що у нас сьогодні за свято? – жінка суворо подивилася на Тетяну.
За її збентеженим виглядом Ганна Антонівна зрозуміла, що на них, дійсно, чекає якась новина.
— Ремонт чи що вирішили зробити? Чи розширити квадратні метри? – зайорзала на місці жінка.
— Ні, мамо, ні те, ні інше, – захохотів у відповідь Віталій.
— Говори вже, – мати згорала від нетерпіння.
— Зараз батько прийде, – посміхнувся у відповідь чоловік.
— Та поки його дочекаєшся… Ти ж знаєш, що він може в туалеті годинами сидіти, – прошипіла Ганна Антонівна.
— Ви поки що беріть салати, – втрутилася в розмову між сином і матір’ю Тетяна.
— Встигну поїсти, – огризнулася у відповідь свекруха. – Коля, ти скоро? Ми тільки на тебе чекаємо.
У відповідь із вбиральні почулося роздратоване бурчання, і за кілька хвилин трійця почула, як спрацював змив унітазу.
Микола Григорович із незадоволеною фізіономією з’явився на кухні і приземлився на стілець.
Тільки-но він потягнувся рукою до ложки, як Ганна Антонівна з усієї дурі вдарила по пальцях.
Від несподіванки чоловік упустив столовий прилад на підлогу, чим ще сильніше розлютив дружину.
— От ти недолугий! – похитала головою жінка. – Сходи руки помий і ложку заодно.
Микола Григорович презирливо скривив обличчя і знову побрів у бік ванної кімнати.
— Довго ще будете тягнути кота за хвіст? – зітхнула Ганна Антонівна і докірливо подивилася на сина і невістку.
Подружжя змовницьки переглянулося, зрозумівши одне одного з півслова. Тягнути більше не варто було.
— Ми чекаємо дитину! – в унісон з усмішкою випалили Віталій і Тетяна.
На мить на кухні запанувала цілковита тиша. Здавалося, що кожен із трійці затамував подих.
— На дитину чекаєте? – з надривом перепитала Ганна Антонівна, вийшовши зі ступору.
— Так, – злегка ошелешено кивнуло подружжя.
За кам’яним обличчям свекрухи Тетяна зрозуміла, що новина про поповнення її не просто не потішила, вона її дуже засмутила.
— Ви з дуба впали обидва? – проскрипіла зубами Ганна Антонівна. – Я не вірю своїм вухам. Яка ще дитина?!
— Звичайна!
— Рано ще. Вона вам не потрібна! – жінка владно стукнула по столу кулаком.
— Чому це? – з викликом запитав Віталій.
— Тому що в нас були зовсім інші плани! Ні, ні, навіть не думайте, – похитала головою засмучена мати і голосно схлипнула. – Краще б ви сказали, що квадрати вирішили розширити, ніж усе це…
— Мамо, ну ти знайшла з чим порівнювати! Припиняй! – злобно вигукнув чоловік.
— Ти ж обіцяв мені, – заридала Ганна Антонівна, чим добряче ошелешила Віталія.
— Що я обіцяв? – нерішуче запитав сина.
— Купити будинок!
— Коли я взагалі таке тобі обіцяв? – обурився Віталій у відповідь на слова матері.
— Тоді тобі було десять років, – усміхнулася від ностальгії Ганна Антонівна. – Будь добрий стримувати свою обіцянку, – із серйозним виглядом додала вона.
— Ви говорите нісенітниці! – втрутилася в розмову розсерджена Тетяна, для якої пояснення свекрухи здавалися цілковитим абсурдом.
— Тебе взагалі не питають, я розмовляю із сином, тому прикрий свій ротик! – проскреготала зубами Ганна Антонівна.
— Я не жартую, синку! Не повинно бути ніяких дітей, поки ти не подбаєш про нас, про своїх батьків! Зрозумів мене?
— Ні, я не стану заради якогось будиночка відмовлятися від дитини, – обурено промовив Віталій і схопився за голову.
— Що за шум без бійки? – обтрушуючи руки, на кухню увійшов Микола Григорович.
— Розвертайся! Ми їдемо! – скомандувала жінка і, як вжалена, схопилася зі стільця.
— Ще поїсти не встигли, – розгублено промовив чоловік.
Однак із осудливого погляду дружини Микола Григорович зрозумів, що сперечатися з нею абсолютно марно.
Грюкнувши дверима, подружжя дуже швидко пішло і залишило в повному нерозумінні майбутніх батьків.
— Взагалі не розумію, що це було, – порушив тишу Віталій. – Іноді мені здається, що моя мати не в собі. Вистачило ж розуму таке придумати. Згадала якісь мої слова, сказані в дитинстві. Такої нісенітниці я давно не чув.
Ганна Антонівна приїхала додому в сльозах. Кілька днів вона плакала і скаржилася на те, що їй погано.
Микола Григорович щодня телефонував синові й вичитував його за те, що той поставив під загрозу здоров’я своєї матері.
У якийсь момент Віталій не витримав і послав батьків до чортової матері.
На кілька років рідні люди втратили зв’язок. Анна Антонівна п’ять років ображалася на те, що син вирішив піти проти неї.
Однак із часом жінка раптом зрозуміла, що була надто категоричною.
Вона усвідомила це після того, як побачила на вулиці сина з онуком, який був як дві краплі води схожий на нього.
Помаленьку жінка почала нагадувати про себе і налагоджувати стосунки з родиною Віталія.
