Мені 27 років, нещодавно я вийшла заміж, чоловік прекрасна людина. Ми живемо у різних країнах, він у Туреччині, а от нещодавно розписалися. Знайомі понад 5 років, спочатку товаришували, а потім створили родину.
На жаль, через моє навчання ми не можемо повноцінно жити разом, я приїжджаю до нього на канікули, а потім їду так ще 1 рік, щоб закінчити навчання в університеті. Коли я приїжджаю назад до себе до батьківського дому, я ніби не відчуваю якоїсь гармонії вдома.
Мов тут життя зупинилося, і люди тільки існують, їх мало що тішить. Вони захоплені тим, що працюють і все, більше нічим не цікавляться. Я намагаюся полегшити їм життя, з чоловіком разом допомагаємо фінансово, чим можемо, але все одно вони зайняті тим, що обговорюють одне одного і завжди незадоволені один одним.
Я дуже хочу закінчити навчання, досягти своєї мрії і допомогти їм фінансово, дати їм все, що їм потрібно, щоб вони нарешті пожили. Але я маю страх, що я не встигну, що вони підуть з життя і я не зможу допомогти, я боюся. Я так хочу, щоб вони нарешті відпочили, і вдома не було скандалів та сварок, а була б гармонія та кохання.
На мене впливають їхні крики та сварки. Я навіть помічаю, що як тільки я починаю вибудовувати особисті межі, мама ображається і каже: «Дякую, спасибі». А я просто втомилася. Коли я щось не можу, а мама вважає, що я винна, вона ображається.
Коли я знаходжуся далеко у чоловіка, я дзвоню їм і так переживаю, коли вони лаються між собою, а мене немає поруч. Для мене це стрес. А ще, коли я далеко від них, коли я з чоловіком ходжу до театру, музею, на фільм, у кафе чи кудись ще, то я ніби засуджую себе, що мені добре, а вони там не у своєму будинку, іноді без фінансів. Що, може, вони там сваряться, лаються, я місця не знаходжу собі. Я просто хочу жити без заспокійливих.
