Моя мама та мій батько давно не живуть разом. Та ніколи й не жили насправді. Пройшло багато років, образи батьків одне на одного забулися, і я поїхала до батька жити та працювати до Києва.
Я переїхала від батька, покликала у гості маму на 5 березня (це мамин день народження – ювілей). Вона приїхала, а 9 березня мій батько покликав нас із мамою у гості.
Виявилося, що його громадянської дружини вдома не було, тому він нас і запросив, мабуть. Ми довго думали над його запрошенням, тому що я добре знайома з дружиною батька, якої зараз не було.
Подумавши добре, ми вирішили з мамою, що хочемо побачити батька ненадовго і поїхали. Ми з мамою купили їжі та напої, він нас зустрів добре. Ми так трохи посиділи, позгадували різні моменти з нашого ще тоді спільного життя, але батько сп’янів і почав нас ображати чомусь.
Ми швидко зібралися і почали йти з дому, особливо не звертаючи уваги на його приниження та образи до нас. На виході з квартири батько схопив мою маму та штовнхув. Далі було страшно!
Я накинулася на нього, відповів він мені ногами. Те що коїлося, дуже страшно, таке враження, що він намагався нас позбутися взагалі. Я такого не бачила. Навіть коли всі розповідали про таких домашніх розбишак, николи не чула, що все було настільки страшно.
Як ми втекли, я вже не пам’ятаю. Моя бабуся, мама батька, допомогла нам вибратися. А далі швидка, поліція, просто жах! Лікарняний на 2 тижні.
Боже, всі ці садна пройшли, а далі, як нам жити? Мама плаче щодня, я не розумію, як далі жити.
