— Не вжилася з невісткою, тепер живу з чужими людьми, – горює Зоя Михайлівна.
— Ти що тут сидиш, вітряно сьогодні, я ще з вікна бачила тебе, давно кукуєш одна. Ішла б додому, – радить Зої Михайлівні сусідка, яка вийшла в негоду до магазину за молоком та хлібом.
— Ой, та там знову їхні скандали слухати, – зітхає Зоя, – піду скоро. Тепер Вовка з роботи прийшов, зараз відсваряться і він спати завалиться, тоді піду.
Сусідка зітхає теж і йде додому: треба годувати кота, готувати вечерю собі, на обід щось на завтра написати, онучка обіцяла зі школи забігти відвідати бабусю. А Зою Михайлівну не відвідує ніхто. І сваряться у її квартирі зовсім не родичі, а зовсім сторонні їй люди. Сидіти на вулиці мерзлякувато, тим більше, що у свої 68 років у жінки проблеми з судинами.
20 років тому пішов з життя чоловік Зої Михайлівни. Їхня двокімнатна квартира була приватизована на трьох: на чоловіка, на сина і на неї. Після відходу чоловіка власників залишилося двоє: по 1/2 стало у них із сином. Тоді це нікого не хвилювало: Діма навчався в інституті, а Зоя Михайлівна працювала на невеликій, але керівній посаді.
— Мене завжди цінували на роботі, – пишається пенсіонерка, – я жорстко колектив тримала, не дивлячись на те, що жінка. Мій безпосередній начальник казав, що стиль керівництва у мене чоловічий.
Так само суворо Зоя Михайлівна виховувала і сина, жінка і зараз вважає, що саме тому Дмитро уникнув підліткових бунтів, поганих друзів, не “влипав” в історії у студентські роки, добре влаштувався у житті та інше.
— Мамо, це моя Ніна, – привів знайомитися син наречену 11 років тому.
Зоя Михайлівна примружилася і в лоб запитала:
— А жити де будете з Ніною? Що Ніна має за душею?
Дівчина почервоніла, син образився, взяв дівчину за руку і пішов із дому.
—Ну-ну, – посміхнулася слідом Зоя Михайлівна, – самостійні? Подивимося.
Спочатку молодь винаймала квартиру. Ніна, як і визначила Зоя Михайлівна досвідченим оком, була приїжджа без гроша за душею. А потім невістка вже чекала на дитину, Діма зламав ногу і надовго опинився на лікарняному. А без стажу майже лікарняні були копійчаними. На що знімати?
Зоя Михайлівна, до речі, синові зрідка дзвонила, про зламану ногу знала.
— От і пошкодувала їх, – хитає вона головою, – сказала, щоб приходили, все ж таки половина квартири тут його. Мовляв, чіпати твою Нінку не буду, чого тепер, онук тепер буде, рідна кров…
Молоді прийшли та влаштувалися. Перший час, коли Ніна чекала на дитину, коли тільки-но зʼявилася, із Зоєю Михайлівною невістка конфліктувала рідко.
— Колись було, – каже сама Ніна, – свекруха то на роботі пропадала, то в санаторіях відпочивала, то з друзями зустрічалася. Я готувала, прибирала, мила посуд, займалася дитиною. Коли Дімка одужав ми з’їжджати не стали, розсудили, що у нього у власності частка, жити краще окремо, а накопичувати на окрему квартиру швидше, якщо не платити за орендовану.
Спокійними видалися лише перші роки 2. А потім сталося так, що Зою Михайлівну з посади “попросили”: дай дорогу молодим та перспективним, ти ж віком пенсіонерка вже. Зовсім не звільнили, але ніким жінка тепер не керувала.
— Керувати вона почала нами, – усміхається Ніна, – десь треба амбіції реалізовувати. І почалося: гречку зварила на вечерю? А я хотіла рис! Сковорідку помила недостатньо чисто, на полиці жирний слід від денця залишився. Милася у ванній? Я так і зрозуміла, твоє волосся залишилося на борту, що за грязнуля!
Ніна якийсь час терпіла, а потім почала огризатися. Тим більше коли Зоя Михайлівна їй сказала: “Є ти тут ніхто, кликати тебе ніяк! Я вас пустила у важкий для вас час, де вдячність?
— Ви нас пустили? – не витримала Ніна. – Я живу у свого чоловіка, у нього тут частка.
— А чому в нього тут частка? – єхидно поцікавилася Зоя Михайлівна, – Чи не тому, що нам із чоловіком цю квартиру за роботу дали, а синові частка дісталася, коли ми житло приватизували?
— А те, що не дали б їм двоє, якби Дімки не було, не враховувалося, – розводить руками Ніна, – чоловік тоді з мамою поговорив, сказав, що ми підемо, як тільки накопичимо грошей на окреме житло, щоб не продавати цю двокімнатну. На якийсь час усе стало тихо.
Коли синові Ніни та Дмитра було 3,5 роки Зоя Михайлівна вийшла на пенсію. Хоча як вийшла? Заставили. Тут її характер зовсім зіпсувався. Нині й зараз здається, що свекруха весь день сиділа і вигадувала нагоди, щоб чіплятися до невістки.
— Скажуть, що треба було йти вже тоді, – каже Ніна, – мабуть, треба було. Але син тільки-но в садок пішов, хотілося ще назбирати кошти. Можна було б продати загальну квартиру, але що б тоді собі купила свекруха, вона вже не працювала?
— І що ти пораєшся? – зустрічала Ніну з роботи свекруха. – Вечерю хто готуватиме? Куди ти ці черевики ставиш? Мити неси! Так, просто в пальто і неси! Бруд розводити в моєму будинку не дозволю!
І все в цьому дусі. А потім Ніна знову була при надії. Жінка зізнається, що вони із Дмитром вирішили не залишати тоді дитину.
— Ну куди нам тоді друга дитина була? – сумно каже Ніна, – До свекрухи у квартиру? Це не життя? Ні. Вирішили, що не на часі, термін був 9 тижнів, я аналізи здавала для переривання, тут це і сталося.
Ніна, як завжди, прийшла з роботи, дорогою забрала сина з садка, помила взуття, щоб свекруха не нудила, пройшла на кухню.
— Вранці я сковорідку в раковині залишила, залила водою, тому що не відмивалася. Ні, боже борони, я не думала, що свекруха повинна її вимити, я ввечері насамперед до раковини пішла і бачу, що немає сковорідки, тут цей крик сина з кімнати пролунав.
Виявилося, що свекруха розлютилася через залишену в раковині брудну сковороду, вийняла її звідти і віднесла до кімнати сина з невісткою, поставила демонстративно на підлозі. Син Ніни вбіг у кімнату, де було темно, наступив на цю злощасну сковороду і упав.
— Виском на край письмового столу, – Ніна і зараз хвилюється, коли згадує, – Діма ще з роботи не повернувся, швидку викликали, поїхали. Лікар із операційної вийшов після всього і сказав, що ще трохи і все, не було б у нас сина. Тут і в мене в очах потемніло, прийшла до тями, вже в палаті, дитини під моїм серцем немає.
З лікарні Ніна повернулася перша, з сином лежала її мама, що приїхала здалеку. Чоловік був на роботі.
— Знаєте, якими словами мене Зоя Михайлівна зустріла? “Ти ж все одно переривання збиралася робити, а я, вважай, тебе від смертного гріха позбавила!”, – каже Ніна, – а у мене після всього ускладнення, в результаті дитини другої у нас з чоловіком так і немає. І вже не буде.
Ніна пішла до лікарні до сина та мами. Додому вони з Дімою більше не повернулися. Декілька днів жили у друзів, потім квартиру зняли.
— І нічого синок із невісткою не змогли придумати краще, – зітхає Зоя Михайлівна, – чим виділити через суд свою кімнату і продати її чужим людям, мовляв, інакше вони б кредит не взяли, а жити зі мною неможливо. Ось тепер і живу-мучуся. Продали, як спеціально, скандальній бабі зі співмешканцем її. Щодня лайка, я і з кімнати вийти боюся. Зараз прийду і одразу піду чоботи мити, інакше сусідка кричати почне, що бруду завдала. А син із дружиною у двокімнатній окремій живуть. Ось не могли вони мені купити однокімнатну, я тоді частку на сина переписала б і питання вирішене.
Син, невістка, онук – ніхто не відвідує Зою Михайлівну. Навіть не дзвонять, обірвавши всі зв’язки. Сусідки по двору її шкодують і говорять про чорну невдячність Діми, про злісну гадину-невістку, яка позбавила Зою Михайлівну і житла, і єдиного сина.