Після дзвінка, майже одразу, наче чекала, двері відчинила старенька бабуся років вісімдесяти.
— Здрастуйте.
— Доброго дня, юначе.
— Ви так сміливо двері відчиняєте, навіть хто там не питаєте, не боїтеся? Зараз усякі люди бувають, — хлопець посміхнувся, намагаючись здаватися милим.
— Ні, мій хороший, я своє давно відбоялася. Стара вже. Настав час самій людей лякати, — щиро посміхнулася старенька. Ви заходьте. Із соцслужби чи ще звідки завітали?
— Я, бабусю, з компанії, де роблять прилади, за допомогою яких вода з крана джерельною стає. Чистою і свіжою, як у стародавні часи, коли хімії не було і можна було пити водичку просто з річки.
— Ух, ти! здивовано підняла брови бабуся, — начебто водяного ти, значить. Річкову воду чистиш. Справа хороша. Проходь.
Хлопець акуратно витер ноги об мостинку біля дверей.
— Я і є водяний, — пожартував він.
Бабуся тільки посміхнулася у відповідь.
— Можна мені не роззуватися? Чемно запитав хлопець, увійшовши до квартири.
— Звичайно, ти не бентежся, донька потім підлогу вимиє, вона в мене молода, не те що я, стара карга.
— Ну, що ви, ви ще хоч куди, така міцна, навіть рум’янець на щоках, — підлесливо вимовив хлопчина, а де у вас кухня?
Хочу показати товар, так би мовити.
— Лестиш, що ж, приємно. Я давно вже свого відображення в дзеркалі не бачила, будемо вважати, що тобі повірила. Ходімо, кухню покажу. Хлопець пішов за бабусею.
— А чому відображення то не бачите? Ви, як вампір чи що? Усміхнувшись, запитав він.
— Ні, що ти. Який там вампір. Дочка дзеркала повісила високо, а я на зріст невелика. Як не підстрибуй, все одно навіть верхівка не відбивається.
— А, зрозуміло. Так от…
Він довго пояснював старій, як необхідна чиста вода, щось відгвинчував, щось пригвинчував. Показував, яка погана вода з крана тече, і яка стає прозорою після підключення особливого фільтра їхньої новітньої розробки. Бабуся, сівши на стілець, дуже уважно слухала, а потім сказала:
— Куплю я твій фільтр, але спершу, чаю з твоєю чистою водою зі мною попий. Одна не люблю чай пити, не відмов у такій дрібниці старенькій. П’ять хвилин усього, довше не затримаю. Чай у мене смачний. Вона швидко налила фільтровану воду в електричний чайник і заварила ароматний чай.
— Сім’я-то в тебе є? Дружина, діти?
— Ні, неодружений я.
— Це добре, рано тобі поки що дітей заводити. Як чай?
— Справді, дуже смачний чай. Ви де такий купуєте. Я б теж купив.
— А я не купую, мені феї на день народження щороку дарують.
Хлопчина, оцінивши жарт, засміявся.
— А ти мені краще ось що скажи, хлопче, у чому хитрість твоя? Навіщо по квартирах ходиш? Адже не заради чистої води і здоров’я жителів?
— Звісно, ні. Я купую фільтри дешеві в магазині, а продаю в двадцять разів дорожче, невже ви відразу не зрозуміли? Іноді дещо у воду додаю, пробувати даю, а там, якщо все вдало вийде, то набагато більший виторг вийде, ну, ви розумієте, відповів хлопець.
— Чому я це кажу? — тут же подумав він.
— Тому, що чай у мене чарівний. Я ж казала, що феї цей збір роблять. Хто його п’є, той обманювати не може, — відповіла бабуся.
За підлості твої покараю. Ти себе водяним назвав, тільки нашого водяного я давно особисто знаю. Хотів зробити вигляд, що чистиш воду, то будеш це робити насправді.
А то важко нашому водяному останнім часом, роботи повно. Десять років у нашій річці його помічником відпрацюєш, тоді, якщо все буде добре, назад людиною зроблю. Дружини в тебе немає, діти за татом плакати теж не будуть.
Не встиг продавець фільтрів ойкнути, як почав перетворюватися на невелику хмарку, яка благополучно потім пролилася дощем у мідний таз, підставлений бабкою.
— Ну, ось. З новим місцем роботи тебе. Захотів бути водяним, будь ласка. Мрії збуваються. Прямо, як у того дивака, що електорлічильник поміняти приходив.
Він тепер електрикою завідує, блискавки під час грози до громовідводів спрямовує, щоб шкоди поменше приносили. Стихія повітря він тепер, значиться, а ти води. У грозу обов’язково познайомитеся.
Бабуся усміхнулася. Вона акуратно вилила воду з таза в раковину.
— Чому не віддзеркалюєтеся, чому не віддзеркалюєтеся…
Передражнила вона непроханого гостя, наслідуючи його голос.
— Бабуся дуже, бо років триста вже як не відображаюся, от донька й повісила дзеркала вище, щоб людей даремно не лякати.
